Для більшості українців рішення уряду Віктора Януковича про відмову від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом було такою ж шокуючою несподіванкою, якою стала для багатьох відмова Сталіна у серпні 1939 року від союзу з західними демократіями та підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Паралелі між двома подіями важко не помітити, – пише Сергій Плохій для Критики. – Після довгих переговорів з Заходом у 1939 році Сталін, а у 2013 році Янукович, різко розвернули корабель зовнішньої політики своїх країн у бік союзу з державою, яка донедавна представлялася контрольованими урядом медіями як головна загроза суверенітету. В обох випадках причинами зміни зовнішньополітичного курсу було бажання збереження режиму. У обох випадках ті, хто розвертав корабель зовнішньої політики, отримували реальні, хоч і короткострокові, вигоди та довгострокові обіцянки.
Ми знаємо, що сталося 1941 року з обіцянками, які отримав Сталін. Ми не знаємо, що станеться з сподіваннями Януковича, але можемо здогадуватися з наслідків Харківських угод 2010 року. Різкі зміни в політиці, як правило, не приносять результатів, на які сподіваються їхні автори. Вони руйнують міжнародний авторитет країни, довіру до неї партнерів і не створюють нових тривалих союзів. Крім того, вони підривають легітимність режимів зсередини. У 1939 році Гітлеру довелося мати справу з розлюченими членами нацистської партії, які виходили з її лав на знак протесту проти пакту з комуністичним режимом Сталіна. У Радянському Союзі НКВС відзначав розгубленість та незадоволення режимом серед дезорієнтованої ідеалістичної молоді, яка була нездатна зрозуміти цинічну мудрість Сталіна.
Кожна історична паралель має свої межі. Янукович, звичайно, не Сталін, Путін не Гітлер, а головне, Україна – не Радянський Союз. Тут не треба секретних звітів НКВС, щоб дізнатися про незадоволення молоді. Досить виглянути з вікна на Грушевського чи пройтися Хрещатиком, щоб зрозуміти відмінність. Різкий і цинічний поворот у зовнішній політиці можуть дозволити собі диктаторські режими, де громадська думка та воля виборців не має самостійної ваги. Україна до таких режимів не належить і, судячи з подій на Майдані, не хоче належати.
Уряд про це, здається, не здогадувався, коли після багатомісячного розкручування евроінтеграційної риторики раптом зупинився і запропонував забути про це все. Сподівання, що розрізнена і слабозорганізована опозиція своїми недолугими діями дасть привід для зриву угод, не справдилися, так само як і сподівання на негнучку та самовповенену Європу. Яценюк та Квасневський виявилися кращими політиками за Януковича. Довелося брати усю відповідальність на себе і шукати нового Молотова в особі керівника українського уряду.
Помилки президентського уряду, який ще рік тому контролював, здається, усе й уся, дають українському суспільству новий шанс. Цей шанс полягає у реальній можливості вперше за ціле десятиріччя переформатувати український політичний дискурс і вийти за межі протистояння 2004 року, яке поділило і політикум, і країну навпіл. Цього разу поділ іде не тільки по лінії уряд-опозиція, але й всередині самого уряду та великого бізнесу, який його підтримує. Ідея Європи, яку сучасний уряд необачно поставив у центр своєї публічної діяльності, має залишитися у центрі політичного дискурсу на найближче, а також більш тривале майбутнє.
Новий Майдан (Євромайдан) має залишити по собі не революційну спадщину завищених сподівань та глибоких розчарувань, а тривалу тенденцію початку процесу формування нового євроцентричного дискурсу та поля, на якому мають змагатися політики.
Завдання нового Майдану є більш амбіційним ніж попереднього: змінити не уряд як такий, а напрям та зміст українського політичного процесу. Шанси для цього є, адже сьогодні на вулиці не 1939 рік, а Україна це не Радянський Союз. Те, що думають і як діють її громадяни, має значення.
Источник: obozrevatel.com
Читайте также: Сводки событий от ополчения.
Новости Украины.