Якщо генетична пам'ять такі існує, то у кожного українця на підкірці сидить той ген голодного жаху, який пережили наші предки – у когось бабусі-дідусі, у когось вже прародичі. Історія голоду є в кожній родині.
Хтось повірив у "хто був нічим – той стане всім" та помер. Хтось став купляти червоних комісарів – так, вони теж продавалися, навіть після того, як забирали весь хліб у хаті. Родина моєї бабусі, якої на восени 32-го було 5 рочків, змогла виїхати – прадід як почув небезпеку, коли все забрали – весь врожай, а кордони ще тільки ставили. Не став чекати, що буде щось "хороше". Як чув. Родинна інтуїція.
Прабабця мого чоловіка купила начальника ГПУ – віднесла розшите покривало його дружині та отримала бажану довідку-пропуск на виїзд з голодного району. Для себе та для доньки. Вижили.
Хто не став чекати та терпіти, хто розумів, що треба діяти спочатку та не вірити обіцянкам – мав жити.
Це дуже страшна історія. Страшна генетична пам'ять. Її треба розказувати дітям не як казку-трилер, а проводячи паралель з усіма геноцидами XX століття, починаючи з вірменської різні та ставлячи знак рівності з Голокостом. Не пошепки, як розказувала моя бабуся, а голосно.
Імперія нас знищувала. Ми вижили. Ми вперті. Ми пам'ятаємо. Ми ніколи не здамося.
Источник: obozrevatel.com
Читайте также: Сводки событий от ополчения.
Новости Украины.