Пророк без Батьківщини

21:52 сьогодні, 26 серпня 2026

Іван Франко був лисом, а не їжаком: індивідуумом, що змінював погляди та переконання залежно від обставин. Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак, автор праці “Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856—1886)”, стверджує, що саме ця гнучкість дозволила Франкові досягти того, чого не вдалося жодному іншому діячеві українського руху — він сформував образ українців та населив ними Україну. В інтерв’ю “Локальній історії” Ярослав Грицак пояснив, чому бідна Галичина стала П’ємонтом української нації, та зазначив, що головним витвором Франка був сам Франко.

Віталій Ляска

історик, головний редактор журналу "Локальна історія"

Детальніше

— Галичина кінця XIX століття була збіднілою, аграрною, периферійною, проте стала П’ємонтом України. Як периферія трансформувалася в центр?

— Це стало наслідком трьох значних перетворень, викликаних трьома великими поразками. Перша: Австрія у 1866 році програла війну Пруссії та розпочала шлях реформ. Основна реформа передбачала трансформацію імперії на дуалістичну (Австро-Угорську) та надання у 1867 році автономії її провінціям. Оскільки переважна більшість галицької владної верхівки була польською, то de jure галицька автономія стала de facto польською. Друге перетворення: польське повстання 1863—1864 років у Російській імперії зазнало поразки. Через російські репресії польська еліта перенесла центр своєї діяльності на Галичину, яка мала стати “польським П’ємонтом” — осередком відродження майбутньої польської держави. Третя трансформація: український рух на Наддніпрянщині також зазнавав репресій — заборони української мови — і, подібно до польського, переніс свій центр на Галичину.

Ключовий сукупний ефект усіх трьох перетворень: Львів, столиця Галичини, з прикордонного міста на околицях Габсбурзької монархії перетворився на центральне місто одночасно в польському та українському просторі — своєрідну “приховану столицю”. І варто врахувати: хоч Галичина була бідною, Львів був дуже заможним містом. Якщо говорити образно, Львів став і трансформатором, і ретранслятором, що поширював свої ідеї та впливи на величезну територію. Саме в цьому місті у 1876 році з’явився Франко.

9f9a7dc1f94f7060 — Ярослав Грицак

Фото: Facebook / Ярослав Грицак

<p>Ярослав Грицак</p>

— Ви пишете, що на момент народження Франка українцями себе ідентифікували буквально кілька сотень осіб. А вже на початку ХХ століття польський історик та публіцист Станіслав Смолька говорив про “українське завоювання Галичини”. Яку роль Франко відіграв у цьому перетворенні?

— Сотня — це метафора. Число могло бути більшим або меншим. Важливо, що їх було небагато. Більшість вважала себе “малоросами” або “русинами”. Річ не лише в назві, а й у суб’єктності: хто має право на політичні права. А політичні права неможливі без високої культури. Франко є, по суті, творцем цієї нової високої культури.

— Ви порівнюєте Франка з футбольним нападником, якого потребувала українофільська інтелігенція. Але чи вся команда працювала на Франка-форварда?

— Якби ж так було! Франко не мав легкого життя, він не вписувався в поведінкові стандарти тогочасного доволі консервативного суспільства. До того ж, слід враховувати одну важливу обставину: він був професійним автором, тобто заробляв виключно своїм пером. Тому до кінця ХІХ століття його біографія — це неперервні спроби або працювати з чужими журналами та газетами, або створювати власні. З перших його через неконвенційність часто виганяли, а другі через брак власних коштів існували недовго, були своєрідними метеликами. Франко став на стабільний ґрунт лише завдяки Михайлу Грушевському, який, приїхавши до Львова й обійнявши посаду голови Наукового товариства імені Шевченка, забезпечив Франкові стабільну роботу.

— Франко однаково легко втілювався в образи соціаліста, фемініста, націоналіста, атеїста. Звідки ця пластичність? Це риса його генія чи особливість тогочасного українського націєтворення?

— Це особиста риса. За це його критикували не лише недоброзичливці, а й найближчі друзі, як-от Михайло Драгоманов чи Михайло Павлик, називаючи “флюгером”. Я послуговуюся концепцією Ісаї Берліна про те, що всі інтелектуали поділяються на їжаків та лисиць. Їжак знає лише одну істину і тримається її до кінця, лисиця знає багато. Франко — типовий лис. Він змінював свої погляди, коли змінювалися обставини, а тому часто заходив дуже далеко, набагато далі, ніж його друзі та однодумці.

Більше про Івана Франка дізнавайтеся у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте журнал у книгарні видавництва

— Ви досліджуєте Франка як історик, а не як літературний критик. Що бачить історик у Франкові, чого не помічає літературний критик? І навпаки, що неминуче пропускає історик?

— Творчість Франка є переважно політичними маніфестами. Він не просто писав, а як політик створював нову реальність: те, чого ще немає, але що має бути. Тому, щоб зрозуміти тексти Франка, потрібно знати контексти. Літературні критики ж ігнорують контексти й сприймають твори Франка як чисту монету. Моя кар’єра історика розпочалася з того, що я намагався з’ясувати, що послужило історичною основою повісті “Борислав сміється” (варто додати, що саме бориславський цикл приніс Франкові першу славу). Франко стверджував, що в основі повісті лежать реальні історичні події. Я ж переконався, що він усе вигадав. Питання: навіщо? А тому, що він конструював нову реальність. І однією з таких реальностей, яку сконструював Франко, є Україна та нова українська ідентичність. Кажуть, що Шевченко створив Україну. Але зверніть увагу, Шевченко жодного разу не вжив слова “українець”. Франко заселив цю Україну українцями. Він показав, що українцем може бути не лише селянин, який зберіг мову та традиції, а й інтелігент, робітник, освічена жінка, жандарм, і навіть єврей. Витоки сучасного “жидобандерівства” сягають часів Франка! Геніальність Франка полягає в тому, що він точно відчув “дух часу”: української нації ще немає, але вона неминуче мусить постати. І вона виникала з його творів.

Колись Редьярд Кіплінг писав: що можуть знати про Англію ті, які знають лише Англію? Так само, що можуть знати франкознавці, які знають лише Франка? Без історичного контексту не зрозуміти текстів. Саме це часто стає слабкістю літературознавців. А те, чого я не знаю як історик, хай прокоментують літературознавці. Однак хочу звернути увагу на одну особливість української інтелектуальної традиції: у нас політична думка часто набувала і набуває літературних форм, що має свої переваги, але й виразні недоліки.

— Чи могла б модерна Україна виникнути без Франка? Чи хтось інший міг би виконати цю роль?

— Могла, адже постання України було “духом часу”, епохою націй і націоналізмів, соціальної мобільності та демократизації політики. “Роль Франка” виконували сотні людей, які були українськими патріотами. Але без Франка їм би цей процес зайняв більше зусиль і часу.

— Якби довелося назвати одну річ, яку Франко зробив для України і яку більше не зробив ніхто інший, то що це було б?

— Єдина річ, яку зробив Франко і яку не зробив ніхто інший — він сам себе створив. Як писав Михайло Рудницький, головним витвором Франка був сам Франко. Йдеться не лише про його творчість, а й про його біографію. Не так багато діячів, ані в українській, ані у світовій історії, мали таке насичене пригодами життя, як Франко. Можна поставити поруч Гарібальді, Манделу чи Черчилля.

— Назва Вашої праці відсилає до біблійного парадоксу про те, що пророка не шанують на батьківщині. Чи визнавали Франка за життя і чи відповідає теперішнє розуміння Франка його генію?

— Не знаю, наскільки читачі зрозуміли іронію цієї назви. Франко не мав Вітчизни: він нікуди не вписувався, його звідусіль виганяли й навіть у рідному селі його не шанували. Позбавлений можливості вписатися в будь-яку існуючу Вітчизну, він створив свою — Україну, яка ще не існувала, але мала заіснувати. Цю вітчизну почали населяти його найближчі друзі та колеги, які вже на 30-му році його життя почали називати своїм пророком, своїм Мойсеєм. А масова Батьківщина сформувалася за часів Першої світової війни та Української революції. Наприклад, вояки УСС прямо говорили про те, наскільки вони завдячують Франкові.

— У своїй книзі ви свідомо обриваєте оповідь на 1886 році, фактично на половині життя Франка. Чим ви обґрунтували для себе таку дату і чи плануєте написати продовження?

— Я маю готовий новий варіант біографії Франка. Він існує у першому варіанті. Окрім розповіді про саме життя, я додаю окрему велику частину про “життя після смерті”, усі головні політичні суперечки навколо Франка від 1916 року до сьогодення. Я ніколи не віддаю перший варіант до друку. Через війну не маю багато часу, щоб доопрацювати готовий текст, але спробую зробити це до кінця року. Якщо мені вдасться, то книжка побачить світ наступного року. Але поживемо — побачимо.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!