У 2013 році Київський національний музей російського мистецтва до 170-річчя Іллі Рєпіна провів виставку його робіт з українських музеїв. У прес-релізі зазначалося, що доробок художника «по праву вважається значним досягненням російського реалістичного живопису».
Минуло 13 років, і вже у 2026 році Київська національна картинна галерея (колишній музей) представила виставку «Ілля Рєпін. Реаліст і мрійник». Куратори зазначили: «Ілля Рєпін – класик реалізму, що зробив значний внесок у формування мистецького канону. Один із ключових гравців на імперській культурній сцені, художник, водночас, відіграв помітну роль у конструюванні українського козацького міфу та в українській культурі загалом».
Що ж змінилося? На відкритті цьогорічної виставки третій Президент України Віктор Ющенко влучно зауважив: «Твори Рєпіна не змінилися – змінилися ми».
Виставка стала частиною дослідницького проєкту «Ілля Рєпін: Pro et Contra», де фахівці шукали відповіді на складні питання: чи можемо ми називати Іллю Рєпіна українським художником? Чи справді його рід походить від козака Ріпи? Що пов’язувало художника з Україною, окрім місця народження і 19 років дорослішання? Чи впливали на нього історики Яворницький, Багалій, Костомаров, з якими він товаришував? На кого в Україні впливав сам Рєпін?
«Ми не до кінця усвідомлювали, що взялися за надскладну справу», – зізнається в.о. гендиректора Київської картинної галереї та співкураторка проєкту Оксана Підсуха. Вона наголошує на важливості об’єднання відомих експертів з різних галузей гуманітаристики для цього масштабного дослідження. Серед них – історикиня й директорка Музею Рєпіна в Чугуєві Світлана Бучаста, дослідниці життя і творчості Дмитра Яворницького Яна Тимошенко, мистецтвознавиці Аліса Ложкіна та Олена Марініна, канадський літературознавець Олег Ільницький та американський мистецтвознавець Пітер Дорошенко. Результатом їхньої роботи стала збірка дослідницьких текстів.
Суперечка про походження Рєпіна (Рєпін чи Ріпин) триває понад 100 років. Співкураторка виставки Вікторія Величко пояснює: картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану» стала маніфестом для українців на тлі прийняття імперією антиукраїнського Емського указу. Саме тоді з’явилася легенда про його походження від козака Ріпи. У 1920-х роках, в рамках політики українізації, ця ідея була підтримана українськими мистецтвознавцями. Тоді ж до України з Третьяковської галереї було передано один із варіантів «Запорожців», а також твори Боровиковського та Левицького. Однак, цей період був недовгим: у 1930-х Рєпіна «забрали назад» у Росію, і в радянський час його творчість в Україні вивчали мало, вважаючи його «російським художником».
Українська мистецтвознавча школа 1920-х років зазнала репресій. Панівним став російсько-імперський дискурс, який задав мистецтвознавець Ігор Грабарь. Лише у 1960-х роках мистецтвознавець Юрій Белічко зробив ґрунтовне дослідження української теми в творчості Рєпіна. Його монографія «Україна в творчості І.Ю. Рєпіна» стала важливим джерелом і для підготовки нинішньої виставки.
Кураторки Вікторія Величко та Оксана Підсуха пропонують розглядати українську ідентичність Іллі Рєпіна як свідомо сконструйовану, а не зумовлену етнічним походженням. На це вказує його лист до Євгена Чикаленка, де він пише: «Стосовно мене Ви помиляєтесь, вважаючи, мабуть, мене природним малоросом».
На виставці представлені ескізи портретів селян, хат з села Покровське, етюд «Історик Микола Іванович Костомаров у труні», ескіз пам’ятника Шевченку, архівні документи, що ілюструють зв’язки Рєпіна з Україною. Художник підтримував Рисувальну школу Миколи Мурашка в Києві, листувався з Дмитром Яворницьким, Адріаном Праховим, Євгеном Чикаленком, Дмитром Багалієм. У Петербурзі він познайомився і потоваришував з акторами українського театру – Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Марією Заньковецькою. Також він відвідував художника Миколу Ге на Чернігівщині.
У 1914 році Рєпін планував створити у рідному Чугуєві вільні художні майстерні. Раніше, у 1880 році, він подорожував Україною з Валентином Сєровим, збираючи матеріал для картин «Запорожці» і «Вечорниці». Малюнки з подорожнього альбому, подарованого Дмитром Яворницькому, також експонувалися на виставці. Українська тема займає значну частку в доробку художника. Рєпін поділяв українські цінності, що яскраво видно з його листа до російського критика Володимира Стасова: «…ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства, як козаки».
Ці факти свідчать про глибокий зв’язок художника з Україною: духовну спорідненість, симпатію, замилування та повагу. Рєпін захоплювався українськими жінками та чоловіками, їхнім одягом, красою та мовою. «Тільки українки та парижанки вміють одягатися зі смаком. Ви не повірите, як в Україні чарівно вбираються дівчата, та й парубки теж вправно… це, справді, народний, зручний і граціозний одяг, не дивлячись на величезні чоботи. А які дукати, намиста!! Головні пов’язки, квіти!! А які обличчя!!! А мова!!! Просто краса, краса і краса!» – писав він Стасову.
Оксана Підсуха зазначає, що руйнуючи імперські міфи, важливо не спрощувати погляд на художника. Завдання музею – не лише повернути собі те, що було апропрійоване росіянами, але й осмислити суперечливі явища, напрацювати нові підходи до мистецької спадщини, створеної в імперії. Постать Рєпіна в цьому сенсі надзвичайно важлива, адже він, у часи загроженості української культури та мови, свідомо обрав українську ідентичність.
Переосмислюючи творчість Іллі Рєпіна, Київська національна картинна галерея переосмислює і власну інституційну історію, колекцію, наративи та зв’язки. Оксана Підсуха спирається на теорію канадського літературознавця Олега Ільницького про чітке розрізнення понять «російська» і «імперська» культура. Остання була мульти-національним проєктом, де російська мова та академії слугували загальною «інфраструктурою». Використання цієї інфраструктури українськими митцями не робить їх автоматично частиною російської культури.
Минулого року галерея започаткувала виставковий проєкт «Віч-на-віч із…», де спробувала переосмислити творчість Миколи Ґе та Івана Айвазовського в цьому контексті. Акцентували увагу на етнічному корінні художників (французько-українське походження Ґе та вірменське Айвазовського), їхньому зв’язку з українським культурним середовищем та внеску в розвиток українського мистецтва.
Міжнародна спільнота протягом століть перебувала «у полоні» російсько-імперської версії історії культури, і на її переписування потрібен час та зусилля. Митці, які навчалися в Петербурзі чи Кракові, не стають автоматично «російськими» чи «польськими» художниками. Їхня культурна ідентичність не змінюється миттєво при перетині кордону. Нове культурне середовище впливає на митця, нашаровує нові «пласти», змінює світогляд. Українські музеї, як і польські, активно працюють над поверненням та осмисленням національного культурного «капіталу», створеного в умовах Російської імперії.
Науковцям потрібен час, щоб розібратися з клубком нашарованих «правд», які сприймали на віру довгі роки. Водночас, суспільство прагне однозначності. Як інституціям працювати одночасно із запитом на ясність та потребою вивчати, розбиратися, розплутувати – без дедлайну «на вчора»? І чому фахівці цього не робили раніше, принаймні за 35 років Незалежності України?
Щодо класиків російського національного мистецтва, твори яких зберігаються в колекціях українських музеїв, Оксана Підсуха зазначає: «Ці твори – частина державного музейного фонду й належать народу України. Прийде час, коли ми подивимося на них через українську оптику».
Дізнатися більше на: lb.ua