Фото: FB Наталія Жаркова
Українська фрідайверка Наталія Жаркова зробила щось неймовірне на чемпіонаті світу (який проходив у Греції з 5 по 18 вересня). Спортсменка повернулася до змагань після чотирирічної перерви та впевнено виборола три золоті медалі в грецькому місті Мітікас.
Наталія стала чемпіонкою у дисциплінах CWT «стрибки з постійною вагою та моноластами» з результатом 113 метрів, встановивши новий національний рекорд; CWT BF «стрибки з постійною вагою в ластах» з результатом 105 м; а також «фрідайвінг» на глибину 101 метр – і це ще один національний рекорд.
Про свою перемогу, шлях до неї та фрідайвінг як спосіб життя Наталія Жаркова розповіла в інтерв'ю Korotko pro .
На глибині 113 метрів відчуваєш приблизно те саме, що й на поверхні.
– Наталю, ти зробила неймовірний вчинок. Під час одного зі своїх виступів ти пірнула на рекордні 113 метрів, затримавши дихання на 3 хвилини 20 секунд. Як тобі це вдалося?
– Ну, це спорт. Отже, як і в будь-якому спорті – через тренування. Інших варіантів немає. Тренуватися, тренуватися і ще раз тренуватися. Регулярно, віддано, викладаючись на повну. Ну, можливо, іноді на 80–90%. Це не якесь диво чи фокус, це результат наполегливої праці.
– Як ви готувалися до такого занурення?
– Зосередившись максимально на тілі та розуміючи, що я виконав свою роботу. Я був впевнений у своїй підготовці, я довіряв собі, я довіряв тренеру, який довів мене до цього результату. Тому моїм завданням було зберігати спокій, як я робив це багато разів раніше на тренуваннях.
– Як ви почуваєтеся фізично та психологічно, коли перебуваєте на такій приголомшливій глибині?
– Фізіологічно найяскравішим відчуттям, яке виникає під час пірнання, є підвищення тиску у вухах. В інших частинах тіла це не відчувається, але під час пірнання ми чудово відчуваємо тиск у перетинках. І одна з частин тренування – це навчання вирівнюванню тиску. Власне, якщо робити все правильно, як і має бути в технічному виконанні, то на глибині 113 метрів відчуваєш приблизно те саме, що й на поверхні. Єдине, що ти перебуваєш у режимі затримки дихання, не дихаєш. Але немає ні болю, ні неприємних відчуттів. Сама свідомість трохи змінюється, але мені подобається цей стан, тому я охоче пірнаю на велику глибину. Тож загалом там все круто.
Психологічно це стан абсолютної зосередженості, в цей момент ви не думаєте ні про які життєві чи повсякденні проблеми. Ви просто зосереджені на виконанні завдання. Це стан максимального контролю над своїм тілом. Це ще одна причина, чому мені так подобається фрідайвінг, він дає можливість з'єднатися зі своїм тілом і відчути тіло як єдину цілісну машину.
– Ви домінували на цьому чемпіонаті світу. Аж 3 золоті медалі! Кому ви присвячуєте це історичне досягнення?
– Я присвячую це досягнення Україні. Разом із моєю подругою Катею Садурською ми подбали про те, щоб Гімн України лунав на всіх чотирьох подіумах чемпіонату. Три з них – результат моєї праці. Тож я присвячую його Україні та тому, щоб увесь світ знав, як співати український гімн.
– Як ви готувалися до чемпіонату світу?
– Мій тренувальний цикл розпочався у листопаді. Але не можна сказати, що моя підготовка на цьому закінчилася. Насправді, я займаюся фрідайвінгом з 18 років, тому кожен рік також був вкладений у цей результат. Кожне занурення – це невеликий завдаток за наступне. Я регулярно тренувався, виконуючи завдання тренера, стежив за відновленням, режимом сну, психологічним станом. Це такий самий вид спорту, як і будь-який інший. Важливо мати тренування з усіх фронтів, не лише у дайвінгу – витривалість, харчування, відновлення, сон. Тут багато складових.
– Що для вас особисто означає такий успіх? Це вже вершина? Чи лише одна з вершин, які ви плануєте на майбутнє?
– Я не очікував повернутися з трьома золотими медалями. У мене був план виступати стабільно, гідно, відповідно до моїх тренувань. І, скажімо так, відзначити своє повернення до спорту стабільним виступом. Те, що це має бути перемога – у мене таких планів не було. Це був приємний бонус.
Одним із результатів моєї чотирирічної перерви у спорті стало переосмислення значення перемоги у змаганнях. Я розумію, що для мене перемога у змаганнях – це не вершина. Це інструмент, щоб зробити щось більше та важливіше. Це спосіб набрати вагу для свого голосу. І моє завдання – використати його для чогось ще більшого, примножити та змінити на краще.
Наталя почала плавати в ластах близько 20 років тому, і з того часу не уявляє свого життя без них. Фото: FB Наталія Жаркова
Я з дитинства звик до води та моря.
– Як ви почали займатися фрідайвінгом? З чого для вас почався цей вид спорту?
– Я прийшов у фрідайвінг із класичного плавання. У 17 років у мене була дворічна перерва. І протягом цих кількох років перерви на моєму шляху трапився фрідайвінг. Я одягнув ласти і з того часу їх не знімаю.
По-перше, це красиво… Фото: FB Наталія Жаркова
– Хіба не було страшно пірнати на глибини, які здаються нереальними для звичайної людини?
– Ні, це не страшно. Я звик до води. Дитинство провів у басейні. Команда часто їздила до моря в табори. Там я пірнав за хлопцями, які завжди шукали пригод. Саме тоді відбулися мої перші занурення – з маскою та трубкою мого дідуся та гумовими ластами. Я звик до води. До моря теж. Тож це не було спонтанно. Це розвивалося потроху. І з 17 років у мене було достатньо часу, щоб зробити своє перше занурення на 17 метрів. І так я «розтягнувся» пізніше до 113 метрів, адаптувався та звик. Можна порівняти це з тим, як людина вчиться водити машину. Спочатку 20 км на годину стає комфортним, а потім, з досвідом, освоюються вищі швидкості.
– Чому ви закохалися у фрідайвінг? Які емоції він у вас викликає?
– Перш за все, це змагання з самим собою. Немає фокусу на порівнянні себе з іншими. Фрідайвінг почався для мене з тренувань. І коли я вчився дихати контрольовано із заплющеними очима під час тренувань, було дуже приємно побути наодинці з собою та не відволікатися на заплутаний світ поза моєю свідомістю. Це був підлітковий період, і він був тихим, спокійним, приємним. І, найголовніше, зрозумілим. Зараз один зі способів контролювати нерви та тривогу – це нагадувати собі, що це не змагання з іншими людьми. Це змагання з самим собою. Я виходжу на старт вже з думками, що час робити те, що, на мою думку, може зробити моє тіло, показати те, що я тренувався місяцями, щоб дійти до цього моменту. Йдеться радше про те, щоб бути беземоційним, зосередженим і вміти зупинятися в моменті.
– Яке спорядження ви використовуєте у своєму виді спорту? Скільки воно коштує? Хіба це не дешевий вид спорту?
– Базовий комплект – це гідрокостюм, а краще два. Це моноласти. Це ласти. Це такі дрібниці, як затискач для носа, трубка, маска, обтяжувачі, пояс до них, обтяжувачі на шию. Лайнер – це трос, по якому ми рухаємося. Список може бути довгим. Не можна сказати, що це дешевий вид спорту. Особливо, якщо говорити про професійний рівень, коли потрібні карбонові ласти, ніжні м’які костюми, виготовлені за індивідуальними мірками.
І головна складова тут навіть не в спорядженні, а у витратах на проїзд, тренування, адже щоб тренуватися та готуватися до чемпіонату світу, потрібно провести кілька тижнів там, де будуть проходити змагання, і доведеться пірнати в морі. А це завжди більш-менш курортні місця, завжди перельоти, плюс послуги дайв-центрів, які забезпечують безпеку. Є місця, де взагалі не можна пірнати без них. Це плата за човни, за пальне. Це вимірюється тисячами євро.
Ви пробували пірнати на дно 30-поверхового будинку? Наталія каже, що це не страшно. Фото: FB Наталія Жаркова
Я дівчина, яка любить рок.
– Як у вас справи в житті, з родиною та друзями?
– Я свого роду кочівник. Тому мої зв’язки з родиною та друзями не є стандартними, вони, в певному сенсі, слабші, ніж у людини, яка живе в одному місці. Але це робить їх ціннішими.
– Як ви любите проводити вільний час? Ви, мабуть, намагаєтеся якось змінити «картинку» перед очима? Наприклад, гори?
– Коли маю можливість, то на природі. Гуляю, займаюся скелелазінням, пішим туризмом, серфінгом – активно. Але не завжди так виходить, якщо день вже був насичений тренуваннями чи роботою (я також працюю інструктором з фрідайвінгу). У такому разі, якщо день був насичений, це Netflix і відпочинок, книги, іноді мене охоплює натхнення щось намалювати. Я дуже люблю гори, але не завжди маю можливість організувати поїздку. Але коли випадає така можливість, я обов’язково це роблю.
Якщо не море, то гори також можуть бути місцем для відпочинку. Фото: FB Наталія Жаркова
– Скільки часу ви проводите в спортзалі? З вашої форми зрозуміло, що фрідайвінг – не єдиний вид спорту у вашому житті?
– Мої тренування в тренажерному залі – це частина підготовки до фрідайвінгу. Бо пірнати на глибину на одній медитації не вийде. Повинна бути фізична підготовка, підготовка та сильні м’язи. Цей цикл тренувань, який у мене був з листопада по сьогодні, був для мене примітним тим, що я мав багато часу в тренажерному залі. І набагато більше, ніж я будь-коли в житті тренував саме ті групи м’язів, які потрібні у фрідайвінгу. Це функціональні речі, які потім будуть використовуватися у дайвінгу, наприклад, табата, біг на короткі дистанції, інтервальні тренування. Я бігаю в тренажерному залі на біговій доріжці. Це комфортніше, ніж на вулиці. Загалом, я проводив 3-4 тренування в тренажерному залі на тиждень.
– Які книги, фільми, музика тобі подобаються?
– Багато книг функціональні: про дихання, про дайвінг, про тренування. Є багато книг типу самодопомоги про психологію, популярна література, документальна література. Я люблю Ювала Ноя Харарі, «Атлант розправив плечі», «Джерело», «Тарас Бульба», до речі, вона того варта, я хотіла її перечитати. У мене немає жіночих романів, детективів теж. Мені подобається щось корисне або класичне.
У музиці я дівчина, яка любить рок. Найкращий гурт усіх часів для мене – це Metallica. Перша половина їхніх альбомів – це класика. Але з віком почали з'являтися більш класичні, спокійні речі, як-от Red Hot Chili Peppers. Є навіть Мадонна. Це щось незвичне для мене, але я зрозуміла, що мені це подобається. Я також обожнюю Леді Гагу, її перші альбоми.
У фільмах я надаю перевагу класиці. І в кіно ходжу дуже рідко. У мене упередження, що нічого нового та хорошого більше не знімають. Усі знімають щось, що мені нецікаво. Хоча я ходив на “Формулу-1: Фільм”. Як правило, я дивлюся фільми, які вже знаю, класні та приємні. Два-три рази, а деякі фільми навіть 10 разів. Це щось на кшталт задоволення від улюбленої їжі. Ти їси її не тому, що вже її їв, а тому, що знаєш, що вона дарує тобі приємні відчуття. Мої улюблені – “Форрест Гамп”, “Блакитна безодня”. Мабуть, ці два. Це мій топ.
– Яка кухня вам подобається?
– Мені здається, що в мене італійські гени. Я обожнюю італійську пасту. Італійська кухня – це моя історія. Я люблю її до тремтіння. І я люблю не тільки їсти, а й готувати. Звичайно, я також люблю свою рідну українську. Особливо зараз, коли я здебільшого живу за межами країни. Це для мене можливість зв’язатися з домівкою, батьківщиною.
– Ви бачили багато країн у своєму житті. Але де вам сподобалося найбільше і чому?
– Якби мене попросили назвати одну найкращу країну, я б не зміг. Не знаю. Я просто люблю, мабуть, планету Земля. Можливо, тому, що я не був на інших планетах. Єдине, що може дуже негативно вплинути на моє враження, це коли люди неприємні. Я відчуваю погане ставлення до себе чи своїх родичів – для мене це червоний прапорець. Але я не пам’ятаю, щоб був у якійсь країні, і це відбувалося постійно. Люди в основному завжди приємні.
– Про що ти мрієш?
– Я зараз не мрію. Я зараз вірю. Тому я не можу сказати, про що мрію. Я більше вірю в реалізацію своїх цілей. Я мрію лише про той час, коли мені буде 80 років, у мене буде сиве волосся, і я сидітиму на веранді в кріслі-гойдалці в оточенні багатьох онуків. І я буду курити таку маленьку люльку та кайфувати від життя, і моя велика родина збереться на одній великій кухні за великим столом. Але таких мрій на найближче майбутнє, мабуть, немає. Бо для мене це не мрії, а цілі.
Іноді дівчина уявляє, чим вона займатиметься, коли їй виповниться 80, але до цього їй ще потрібно виграти кілька чемпіонатів світу. Фото: FB Наталія Жаркова
Источник: kp.ua