У кінопрокаті з’явився фільм «Залізна завіса» — політичний трилер польської режисерки Касі Адамік, створений за мотивами оповідання Ольги Токарчук «Професор Ендрюс їде до Варшави». Світова прем’єра стрічки відбулася на Торонтському міжнародному кінофестивалі.
Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм і розмірковує, як його можна сприймати одночасно як політичний трилер та чорну комедію.
1981 рік. Британська професорка психіатрії Джоан Ендрюс (Леслі Менвілл) приїжджає до Варшави, щоб прочитати серію лекцій про новітні методи лікування шизофренії. Проте першу ж лекцію зривають студентські активісти «Солідарності». Наступного дня в країні відбувається військовий переворот під керівництвом генерала Войцеха Ярузельського. Професорка Ендрюс стає випадковим свідком жорстокої розправи над одним із активістів «Солідарності» і намагається виїхати з Варшави, що переповнена військовими та міліцейськими патрулями. Вона не має необхідних документів, не знає польської мови, а до того ж прагне вивезти фотографії, що свідчать про злочини, які вчиняють польські спецслужби під час перевороту.
Кася Адамік намагається перетворити оповідання Токарчук на трилер у стилі Гічкока. Однак соціалістична Польща у фільмі виглядає надмірно антиутопічною. Спальні райони із сірими панельними будинками режисерка перетворює на непрохідні бетонні лабіринти, а центральні вулиці Варшави в кожному кадрі дихають таким відчаєм і розрухою, ніби дія відбувається не у 1981-му, а під час Другої світової війни. Вона насичує кожну подію неймовірним саспенсом і створює клаустрофобне відчуття замкненого простору: не тільки конкретної квартири, а й цілої країни, яка раптово опинилася в умовах закритих кордонів і відрізаного зв’язку. Щоб посилити ефект, режисерка використовує CGI, але це робить фільму ведмежу послугу: бюджет стрічки досить обмежений, тому вся комп’ютерна графіка нагадує відеоігри 2000-х (танки, що стоять посеред спальних районів, ніби потрапили сюди з першої Medal of Honor чи Call of Duty).

В оповіданні Ольги Токарчук головним героєм є чоловік. Натомість Адамік перетворила професора Ендрюса на професорку. Це додає фільму жіночої оптики й дозволяє режисерці переосмислити історію власної родини (Адамік — донька однієї з найвидатніших сучасних польських режисерок Аґнєшки Голланд, яка у 1981-му, будучи опозиційною режисеркою, була змушена жити в еміграції і певний час не мала зв’язку з донькою). Британська акторка Леслі Менвілл створює харизматичний образ професорки Ендрюс, який цілком міг би існувати в якомусь скандинавському нуарі: це сильна й вольова жінка передпенсійного віку, яка обрала кар’єру замість особистого життя; вона палить, п’є горілку і готова до небезпечної авантюри заради порятунку активістів, з якими знайома лише кілька днів.
Адамік докладає надмірних зусиль, щоб перетворити невелике оповідання Токарчук на двогодинний трилер. У результаті логіка сюжету дещо просідає, а фільм починає нагадувати чорну комедію в дусі братів Коенів, де розгублена професорка бігає містом, не розуміючи, що їй робити: втікати від гебістів, шукати солідарників чи просто бігти до британського посольства. Чимало умовностей фільму важко осягнути логікою: наприклад, як у тому ж посольстві могла бути кімната для прослуховування з апаратурою польської соціалістичної розвідки, яку ніхто не помітив? Або навіщо полковнику польських спецслужб бити британську піддану, коли військова хунта всіляко намагається показати світові свою миролюбність?

Адамік зав’язує головний посил фільму на ефектній метафорі із соціалістичної буденності: професорка бачить, як продають різдвяних коропів. Повна продавчиня дістає їх з акваріума і запитує у покупця: «живий чи мертвий?». Якщо обирають живого, його віддають у відро; якщо мертвого — забивають молотком і тоді віддають покупцеві. Героїня ставить екзистенційне питання: то що краще, щоб коропа вбили інші, чи забрати його живим і вбити самому? На її думку, в другому варіанті ти залишаєш за собою можливість не відбирати в коропа життя. Ця ідея не позбавлена сенсу, однак режисерка не розвиває її до логічного завершення, і зрештою, ці коропи, наче твінпіксівські сови — вони не те, чим здаються. Виходить, що коропи — це просто коропи.
Фільм «Залізна завіса» мав шанс стати яскравим трилером, якби Адамік не намагалася створити з нього голлівудське кіно, а зосередилася б на польських вайбах. Стрічка має вигляд ідеального конструктора відмінника кіношколи: тут є ефектна сильна героїня, гнітючий сетинг з аурою антиутопії, гічкоківський саспенс з відсиланнями до «Розірваної завіси» й «Птахів» — але немає реальної атмосфери Польщі 1981 року. Немає нічого, що робило б його саме польським, а не утилітарно-голлівудським фільмом. І саме це є його головною вадою: технічно правильно зроблений, він залишається абсолютно стерильним.

Джерело: lb.ua
