02.07.2026
Анастасія Денисенко
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Візерунки, шрифти, кольори та знаки — це не просто візуальні елементи, а носії глибокого змісту. У радянський період та в еміграції українські митці створювали унікальний дизайн, що промовляв національною мовою без слів. Українська ідентичність проступала крізь уніфіковану радянську образну систему завдяки особливим «партизанським» художнім прийомам, закодованим етнічним мотивам та сміливим формальним експериментам.
У цій добірці ми розкриваємо символіку українського дизайну на основі матеріалів книги Василя Косіва «Українська ідентичність у графічному дизайні 1945-1989 років» від видавництва «Родовід».
Колосок
Колосок пшениці є незмінним елементом українського візуального мистецтва. Як символ життєвої сили, праці та екзистенційної основи нації, він так чи інакше присутній у графічному дизайні Радянської України та української діаспори, виступаючи маркером національної ідентичності впродовж усього періоду 1945–1989 рр.
Яків Гніздовський продемонстрував витонченість, створивши таке графічне рішення: у логотипі для ветеринарів він замінив класичну античну чашу на стиглий український колосок, оповитий змією. Таким чином, професійний знак перетворився на впізнаваний маніфест ідентичності.
Шрифт Лісовського
Українська графічна ідентичність має свій унікальний «почерк». Його фундамент заклав Георгій Нарбут, поєднавши козацьке бароко, стародруки та витончений модернізм. Так виникла легендарна «нарбутівка».
Роберт Лісовський, учень Нарбута, розвинув цей стиль. На обкладинці «За єдність нації» ми бачимо пружні, ритмічні літери, що виразно уособлюють національний характер.
Отже, використання такого шрифту було способом висловити: «це ми». Літери Лісовського стали візуальним кодом, що ідентифікує наше мистецтво в будь-якій точці світу.
Калина
Гілка калини в українській графіці здавна є символом неперервності роду та нев’янучої ідентичності, що супроводжувала українців як удома, так і за океаном.
На обкладинці журналу «Жіночий світ» (1962) бачимо збалансовану композицію. Тонка, майже невагома каліграфія назви гармонує з лаконічною гілкою ягід. Вишукана, подібно до української пісні, вона виглядає як протиставлення радянській монументальності.
Козацький скоропис
Козацький скоропис є втіленням чистої енергії та свободи. На відміну від, наприклад, запозиченої геометрії в’язі, скоропис має абсолютно беззаперечне козацьке коріння та українське прочитання.
Митці XX століття (від Амвросія Ждахи до Едварда Козака в еміграції) брали за основу стародавні гетьманські універсали й перетворювали їх на шрифтові композиції.
Навіть без зображення клейнодів чи зброї, обкладинка з таким написом миттєво зчитувалася як «козацька». Скоропис став символом нашої внутрішньої свободи та мистецького драйву.
Петриківський розпис
У радянські часи плакатна графіка мала бути уніфікованою та ідеологічною. Але українські митці, як-от майстер петриківського розпису Василь Соколенко, знайшли бездоганний спосіб.
У його плакаті до 1 травня (1960) цифра 1 ніби «обростає» пишними мальвами, калиною та колосками. Вони зображують життєву силу та уособлюють народні традиції.
Отже, формально плакат відповідав вимогам системи, але його художня мова залишалася українською.
Орнамент у вигляді шахової сітки з традиційних зірок-рож
В обкладинці видання «Українська музика» художник створює композицію, що нагадує яскравий геометричний килим. Фігури бандуристки та танцюристів органічно вписуються у чітку шахову сітку з традиційних геометричних восьмикутних зірок.
Це було сміливе поєднання фольклорних мотивів та плакатного модернізму 60–70-х років. Етнічний орнамент, немов графічний еквалайзер, створює відчуття пульсації, живого танцю та мелодії нашої культури.
Плакат «Київ 1500»
У цьому плакаті офіційний радянський герб міста з листком каштана опиняється в оточенні буйного, густого «дерева життя». Традиційні вазони, квіти та рослинні візерунки буквально проростають крізь усю композицію, символізуючи безперервність буття та глибоке коріння міста.
Це виразне переосмислення традиційного українського килимарства та книжкової мініатюри, безумовно, містить в собі українські мотиви.
Журнал «Дукля» та лемківські символи
Символіка у творі Степана Гапака на обкладинці літературного журналу словацьких українців «Дукля» полягає в алюзії на мотиви лемківської писанки. Це система мінімалістичних круглих та квадратних знаків. Такі візерунки, складені з подовжених крапель або штрихів, часто використовувалися у виданнях, пов’язаних зі спільнотами лемків, але репрезентували вони не стільки вузьку етнографічну групу, скільки виступали ідентифікатором української спільноти загалом.
Поєднання кольорів
У другій половині XX століття палітра стала основною лінією візуального розмежування між Радянською Україною та діаспорою. Ці поєднання існували паралельно і ніколи не перетиналися.
Синій і жовтий вільно використовувалися в діаспорі в заставках, емблемах та обкладинках. Натомість в УРСР це було ризиковано, тому в графічному дизайні застосовували червоний і синій: це був офіційний радянський стандарт, похідний від прапора республіки.
Лише наприкінці перебудови митці почали обережно повертати синьо-жовту палітру в УРСР. У плакаті «Крові досить!» Олександр Мікула створив супрематичну композицію, де агресивний червоний колір ніби відтісняється, залишаючи у форматі лише синій та жовтий. Відкрито зображувати прапор все ще було заборонено, тому автори діяли хитро: просто «врівноважували» надмірність червоного через природні пропорції синього й жовтого в навколишньому середовищі.
Рапорт з трикутників
Повторюваний геометричний візерунок (рапорт) із трикутників у ХХ столітті став самодостатнім маркером українства, що зчитувався сам по собі.
Цим мотивом ми завдячуємо Василю Кричевському. Досліджуючи народну вишивку Полтавщини та рушники півночі Дніпровщини, він виокремив традиційні геометричні структури та умовні «плоди» у вигляді трикутників.
Митці заповнювали трикутниками й ромбами серединки квітів, архітектурні елементи або все тло композиції. З 1910–1920-х років цей прийом став класикою, а у 1945–1989 роках перетворився на найпопулярніший засіб національної ідентифікації в діаспорі.