Військо зустрічали оплесками

10:50, 13 липня 2026

Липень 1944 року вписався в українську військову літопис як скорботний, але водночас звитяжний етап. Битва під Бродами стала бойовим випробуванням та тяжким іспитом для воїнів Дивізії “Галичина”. Попри тривалі суперечки щодо цих подій, найціннішими свідченнями для розуміння тогочасного фронтового життя та психологічного стану бійців залишаються спогади безпосередніх учасників.

Пропонуємо ознайомитися з мемуарами ветерана Дивізії, які вперше з’явилися на сторінках української діаспорної періодики у 1975 році — до 31-ї річниці Бродівської битви. Подібні свідчення демонструють, як збережена на еміграції пам’ять комбатантів стала наріжним каменем формування ідентичності української еміграції в повоєнному світі. Публікацію підготував Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент “Львівської політехніки”.

Минуло вже понад три десятиліття від того часу, коли з юнацьких грудей вояків лунало славне бойове “Слава!” в унісон із гуркотом кулеметів та вибухами артилерійських снарядів, нагадуючи ворогу, що українська боротьба ще не завершена, і триватиме до повного тріумфу.

Стояв ясний сонячний ранок, яких так багато в нашій Україні, коли вояки Дивізії “Галичина” здійснювали прорив із сталевих лещат оточення, розпочинаючи бій, що не поступається таким історичним подвигам, як Маківка, Лисоня та інші, котрі стали легендою Українських Січових Стрільців. Згадуючи сьогодні цю незабутню битву, криваву жертву Дивізії “Галичина” та полеглих побратимів, ми схиляємо голови перед їхніми душами, бо вони загинули з вірою в непохитну істину: доки житимуть українці, готові боротися за втілення ідеї Української Державності, доти й житиме ця ідея, наближаючись до свого здійснення!

Згадуючи сьогодні, як учасник, цю битву в 31-шу річницю, хочу зупинитися на подіях, що передували створенню Дивізії “Галичина”, викладаючи їх так, як я їх колись сприймав, і як це зробив би будь-який інший юнак, що був там зі мною та мріяв здобути Українську Державу зі зброєю в руках, наслухавшись розповідей батька про визвольну боротьбу часів Першої світової війни.

4-Biy-pid-Brodami.-Lipen-1944-r.-Tanki-ohoronyayut-proriv — Танки охороняють прорив. Броди. Липень 1944 р.

Фото: з фондів ЛІМ / photo-lviv.in.ua

Танки охороняють прорив. Броди. Липень 1944 р.

Це був пам’ятний 1943 рік, коли на Сході вирішувалася доля Другої світової війни, коли поширювалася думка про неминучий крах нацистської Німеччини, і коли майбутнє сильно ослабленої більшовицької держави залишалося невизначеним.

За таких умов, коли обидва тоталітарні велетні, аби здобути перемогу, не зважали на винищення значної частини людства, багато східних народів опинилися перед питанням, як зберегти своє фізичне існування та бути готовими зі зброєю в руках боронити права своєї державності у випадку розпаду радянської та німецької імперій.

У таких обставинах опинився й український народ. Перед нами постало завдання подвійного захисту: збереження фізичного існування та здійснення національного визволення. Для цього завдання виникли дві формації: повстанські загони УПА, які тоді формувалися на Волині, та легальна, модерно навчена, оснащена найсучаснішою зброєю Дивізія “Галичина”.

Приблизно по рівній половині ми розділилися між цими двома формаціями — перші випускники Фахово-Технічної Школи у Львові — про виїзд на роботу до Німеччини ніхто з нас не хотів і думати.

Ідея повстанського руху в той час набувала широкого розголосу, а сама Повстанська Армія була на стадії формування; проте відчувався великий брак добре підготовленого старшинського та підстаршинського складу, тому багато юнаків, усвідомлюючи своє патріотичне завдання, обрали Дивізію, хоча серце тягнуло до лісів, куди, як думалося, можна буде повернутися після вишколу. Дивізія “Галичина”, пройшовши за один рік навчання в різних місцевостях тогочасної Німеччини, була готова до бою. Близько 15 000 добре вишколених вояків стояло в її лавах.

У той час загальна лінія фронту перемістилася далеко зі Сходу, від Сталінграду аж на західноукраїнські землі. Гострий брак людських резервів для боротьби з Сов’єтами змусив німецьке командування призначити Дивізію на український фронт, хоча існували сильні побоювання серед німців щодо можливого переходу всього складу Дивізії до УПА; що вже трапилося з деякими окремими підрозділами, які боролися з більшовицькими партизанами раніше. Проте були й інші міркування: український вояк, борючись на рідній землі, захищатиме її до останнього.

Серед вояцтва почали поширюватися радісні чутки, що Дивізію розташовують у різних куточках Галичини — в Станиславові, в Карпатах тощо, а кожен юнак окремо мріяв, що ще перед виходом на фронт зможе знову зустрітися з рідними, з коханою дівчиною, а дехто — з дружиною та дітьми. Тому кожен палав бажанням якнайшвидше виїхати на рідну землю, щоб стати на її захист.

1-Poruchnik-M.-Lishhinskiy-u-tovaristvi-striltsiv.-Krayniy-sprava-A.-YUzich.-Lipen-1944-r — Пор. Мих. Ліщинський у товаристві 4-х стрільців. Броди, липень 1944 року

Фото: з фондів ЛІМ / photo-lviv.in.ua

Пор. Мих. Ліщинський у товаристві 4-х стрільців. Броди, липень 1944 року

Настали пам’ятні дні червня 1944 року, коли після відслуховування польової Служби Божої частини за частиною почали вирушати на Схід. Радість і хвилювання охоплювали кожного з нас — радість, бо знову нас зустрічатиме рідна земля після однорічного блукання різними навчальними таборами Німеччини; а хвилювання, бо невідоме вояцьке фронтове життя.

Дивізійники ніколи не забудуть тих днів, коли на залізничних станціях під час переїздів народ вітав своє військо; дехто з нас мав нагоду зустріти рідних, а дехто лише кинув погляд на рідний дім, що трапилося і зі мною, бо поїзд… поспішав на Схід. Люди приймали нас, чим могли, і з вірою в перемогу прощали нас. Недалекий уже фронт був перед нами.

У період з 15 червня по 5 липня Дивізія переїхала на призначений відрізок східнього фронту, розвантажуючись на станції Ожидів. Тут довелося вперше пройти бойове хрещення. Я командував чотою зенітної артилерії — “двійкою”, моїм завданням було захищати важку зенітну артилерію від низьких нальотів ворожих літаків, а також обороняти її від наступу піхоти. Ми ще добре не розвантажилися, а вже радянські “Іллючі”бойові літаки “Іл” привітали нас вогнем на станції.

Деякі наші підрозділи, займаючи бойові позиції, часто залишали фронтові ділянки порожніми, або вже зайнятими ворогом, і доводилося силою вибивати його звідти. Ми не були до цього цілком готові, проте українські вояки розуміли, що борються за останній клаптик своєї землі. Сміливо й героїчно займали ми призначені нам позиції та намагалися їх утримати, хоч і з великими жертвами для себе. Дивізія опинилася в розпалі бою, займаючи відрізок від околиць Бродів аж до Золочева. Загалом відчувалася тривога, щось було не так, здавалося, що ми потрапили в засідку.

Ворог розпочав нещадний бій, намагаючись знищити Дивізію на початкових етапах її бойового шляху, бо знав, що в її лавах, разом із ветеранами Першої світової війни, стоїть найкращий цвіт української нації, який покинув книжки, рідних, а чимало — дружин і дітей, щоб продовжити боротьбу українського народу з загарбником. Хитро розкинені ворогом листівки та відозви не мали жодного впливу на вояцтво — кожен з нас знав одне: боротьба до перемоги або до загину!

Перше бойове хрещення вояцтво витримало героїчно, але не надовго. Настав пам’ятний день, коли Дивізія “Галичина” опинилася в сталевих лещатах ворога, оточена з усіх боків.

Ніби перед бурею, на нашому відтинку, навпроти Суходолів, було досить спокійно. Скориставшись нагодою, ми з поручником поїхали в сусіднє село у справах. Ми ще не встигли роздивитися, як до села за нами приїхав зв’язківець, щоб негайно повертатися на позиції, бо прибув командир нашого батальйону. І мені просто не хотілося вірити, коли командир повідомив нас, що ми оточені ворогом.

Це був пам’ятний і сумний день також для всієї Галицької землі, бо в той час ворог проламав оборону і пішов у наступ на всьому галицькому фронті. Дивізія опинилася в кільці: Буськ — Ожидів — Олесько — Гута — Майдан — Княже — Красне.

На нас, оточених з усіх боків, почалася нещадна атака ворожих частин. На Дивізію та залишки 13-го корпусу від сходу до сходу сонця налітали ескадрильї винищувальних ворожих літаків, паралізуючи нашу оборону. З двох боків нас обстрілювали артилерія та танки, не кажучи вже про піхоту, яка почала генеральний наступ. Наші оборонні лінії зламалися. Ряди оборонців з кожним днем рідшали, вкриваючи поле бою полеглими…

Почала відчутно бракувати боєприпасів та пального для автомобілів, бо Дивізія за час перебування на фронті не отримала жодного постачання, лише користувалася зброєю та боєприпасами, привезеними з собою з навчального табору. Під натиском ворога залишки 13-го корпусу почали фатально скупчуватися, що давало можливість ворогові ще більше нищити корпус.

Розбите вояцтво Дивізії зосередилося здебільшого в лісі, селах Підлісся, Ожидів та в околицях могили Шашкевича. Тут, біля підніжжя могили, були наші останні позиції важкої зенітної артилерії, що нам залишилася після відступу з Суходолів, де нам довелося обороняти відступ нашої піхоти 30-го полку. На відворотній дорозі важка зенітна артилерія також обороняла наш відступ в околицях Ясенева проти радянських танків, які з’явилися несподівано, щоб перегородити шлях відступаючим підрозділам.

Перша спроба прорватися в бік Буська не вдалася. Несподівано надійшла звістка, щоб пробиватися в бік Золочева, куди ззовні оточеного кола пробивалися до нас дві танкові дивізії, щоб допомогти прориву.

2-Viddil-zv---yazku-bilya-Ozhidova.-Lipen-1944-r — Відділ зв’язку. Ожидів, липень 1944 р.

Фото: з фондів ЛІМ / photo-lviv.in.ua

Відділ зв’язку. Ожидів, липень 1944 р.

***

Часом тепер, коли бачимо молодих людей, які байдуже ставляться до долі свого народу, виникає думка: скільки могли б зробити для України ті, кого ми залишили під Бродами, хто не питав, що їм Україна дасть, а своєю жертвою молодого життя засвідчив свою безмежну любов до Батьківщини.

І так через Білий Камінь, Белзець ми дійшли до села Почапи. На цьому шляху ворожі літаки збирали своє найбільше жниво; вздовж усього шляху палало суцільне вогнище, де горіли залишки військового спорядження, а навколо все було зруйноване людськими та кінськими трупами.

У Почапах ми провели ніч, а зі сходом сонця почали подальший наступ, який був перерваний появою ворожих танків, що остаточно зламали наші ряди. Довелося знову відступати в село, залишаючи на полі багато загиблих.

Основна маса нашого вояцтва прямувала на південь, намагаючись перейти міст під залізницею. Ворог спрямував туди свій вогонь. Із заходу в нашу колону врізалися ворожі танки, безжально розчавлюючи все на своєму шляху. У головній колоні зросло замішання. Усі кинулися панічно через залізницю в бік гори під лісом. Цілу площу перед залізницею заливав ворожий вогонь. Лише ця площа відокремлювала нас від лісу, куди відступала основна маса нашого вояцтва.

Разом з нашим військом багато місцевого населення намагалося прорватися через ворожі позиції, віддаючи перевагу смерті, ніж залишатися під пануванням більшовиків. І тут згадується ще один трагічний образ у моїй пам’яті, що залишився зі мною назавжди: Коли мені щасливо вдалося перебігти через долину та залізничний шлях, я дістався на край лісу під прикриття дерев, і тут спіткнувся на два тіла — труп українського старшини та біля нього смертельно поранена дівчина в її передсмертні хвилини. Цей образ не дає мені забути, що українська нація бореться в повній єдності, що немає різниці, чи це чоловік, чи жінка, а всі разом стоять у боротьбі й несуть криваві жертви.

Коли я востаннє кинув погляд у бік долини, то там ще кипіла битва, а над горою кружляв ворожий літак, немов зловісний ворон, що вичікував кінця своєї жертви.

Тільки кілька сотень щасливців врятувалися з цього прориву. За приблизними підрахунками, 2 500 вояків повернулися до складу іншої дивізії, 4 000 залишилися в УПА, 2 500 потрапили в полон. З зенітної артилерії, яка складалася з трьох сотень з допоміжними підрозділами, тобто з 860 вояків, повернувся лише вісімдесят один вояк. А решта полягла на полі бою, зрошуючи кров’ю брідські поля — свою українську землю.

Більше про Другу світову війну у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Взято з Телюк І. У річницю Бродів. [Газетна вирізка]. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Фонд Анатоля Бедрія.