04.08.2026
Ганна Улюра
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
У 2025 році Греція побачила друковане видання роману «Царівна Анна: зі Стамбула до Києва». Автор цього твору — Васіліс Пападопулос. Він є доволі відомим постаттю, хоча його перу належать переважно документальні праці. Однак, Васіліс Пападопулос більше цінується не як письменник, а як дипломат, зокрема як Надзвичайний і Повноважний Посол Греції в Україні. Цей історичний роман, що відповідає класичним канонам жанру, заглиблюється в ту епоху української історії, яку російська пропаганда активно використовує у своїх недобрих цілях. Книжка присвячена хрещенню Володимира Великого в кримському місті Корсунь. «Царівна Анна» написана, ймовірно, з контрпропагандистською метою, і свою місію виконує, але ще цікавішою вона є як історична проза. Її варто читати саме так — як розповідь про наше Середньовіччя (у контексті подібних творів). Це буде надзвичайно захопливе читання, повірте.
Хто?
Васіліс Пападопулос — відома дипломатична особа, чия діяльність не обмежується Україною. Тут він працював спочатку як другий секретар посольства Греції у 1990-х роках, а з 2013 року — як Надзвичайний і Повноважний Посол Греції. Він також обіймав посаду посла в Румунії та Португалії. Наразі він займає посаду генерального директора з питань персоналу та адміністративної організації в Міністерстві закордонних справ в Афінах. Пападопулос має ступінь магістра міжнародного права та магістра права Європейського Співтовариства. Він вільно володіє щонайменше п’ятьма іноземними мовами. Протягом багатьох років він викладав практичну дипломатію та культуру в Дипломатичній академії Міністерства закордонних справ.
«Царівна Анна» — не перша книга Пападопулоса, присвячена Україні.
У 2008 році вийшла його повість «Оля, або Дві зими і одна весна». Цей твір навіть було перекладено українською мовою та видано в Україні у 2016 році (перекладачем виступив Василь Степаненко, видавництво — «Веселка»), проте сьогодні знайти його українською вкрай складно. Оля — юна та вродлива українка, якій виповнилося вісімнадцять років. Вона стає коханкою молодого представника кримінального світу, новоявленого олігарха, який займається торгівлею зброєю. Вона погоджується на це, аби забезпечити собі та своїй родині гідне існування. Події розгортаються у 1990-х роках, які Пападопулос спостерігав в Україні на власні очі. Оля стає мимовільним свідком убивства і тікає до Чорнобильської зони відчуження, де ховається неподалік від зруйнованої ЧАЕС. Всі типові для тогочасної України проблеми зібрані: корупція, торгівля людьми, Чорнобиль. Проте герої виписані дуже привабливо та об’ємно. А найпереконливішим персонажем роману є молодий грецький дипломат, який прибуває в Україну в середині 1990-х і спостерігає за подіями, намагаючись розгледіти віковічну історію цієї дезорієнтованої на той час держави в її тогочасному Києві.
Власне, Київ очима іноземця, який змушений до нього пристосуватися або ж загинути, — це ключова тема і «Царівни Анни».
Що?
У червні 2026 року «Царівна Анна» була удостоєна Премії Нікоса Темеліса. Цю нагороду вручає літературний часопис «Анагностіс». Це вельми шанована та престижна відзнака в рамках головної премії видання. Вона присуджується за найкращі історичні твори в Греції — як документальні, так і художні, що становлять цінне свідчення з соціальної історії. Цю нагороду свого часу отримала, наприклад, Ріка Бенвеністе, відома дослідниця Голокосту в Греції. І це багато говорить про контекст, в якому роман Пападопулоса успішно пропонується читачам. На церемонії вручення письменниця Рея Галанакі представила книгу як історію про «культурну/дипломатичну перемогу Візантійської імперії над слов’янським та руським населенням».
«Царівна Анна» належить до того типу історичних романів, які визначають як романтичні або у стилі Вальтера Скотта: у творі присутні реальні впливові історичні постаті, які виконують роль другорядних персонажів, а також вигадані герої, яким у вирі доленосних подій зрештою відводиться центральна роль.
Звучать голоси тих людей, які не були зафіксовані історичними літописами, але яких варто було б вигадати. Їхня присутність надає глибшого змісту історичній події, про яку ми вже знали, але ще не бачили її під таким кутом. У «Царівні Анні», наприклад, саме вигаданий персонаж підкидає ідею хрестити киян безпосередньо в Дніпрі, адже в маленькій куппелі ця процедура зайняла б багато місяців. Він обґрунтовує свою пропозицію посиланням на хрещення самого Ісуса в річці Йордан. Такий поворот цілком міг би бути реалізований одним із героїв Нестора-літописця (який будує історію Русі на численних відсилках до Біблії), проте Нестор цього не зробив, а Пападопулос виправляє цю його упущення. Такий є основний принцип саме таких романів: очевидна вигадка виглядає правдоподібно.
Свята Анна Порфірородна, тобто Багрянородна (народжена в Багряній палаті імператорського палацу Візантії, коли її батько обіймав трон) — візантійська царівна, донька Романа II і дружина Володимира Святославича. Вона є титульною Анною, яка здійснює подорож зі Стамбула до Києва. Роман присвячений її історії (хоча є невеличкий нюанс: Анна в просторі роману присутня надзвичайно мало, але це зроблено навмисно). Час подій очевидний: кінець X — початок XI століття.
Книжка презентується активно та професійно. «Царівна Анна» отримала позитивні відгуки критиків і надзвичайно схвальні відгуки читачів.
Що відзначає критика?
Історичну точність твору, потужну і переконливу деталізацію, велику кількість інформації про Київ, яка цікавить сучасного читача — отже, книжку переважно хвалять як реконструкцію історичних подій. Відзначають незвичну тематику (Візантія в грецькій літературі не є табу, але ставлення до неї часто упереджене, тоді як Русь тут — взагалі екзотичний гість). Далі відзначають кінематографічність: книга справді написана окремими сценами з монтажними переходами. Лише в останню чергу «Анну» називають романом про кохання та політику (була б між цими поняттями в творі хоч якась суттєва різниця).
Дуже рідко, але прямо звучить ідеологічна спрямованість твору: «Книга стає актуальною сьогодні, коли ми як держава та як читачі оцінюємо взаємини з Росією та Україною, позитивно чи негативно. Наш погляд звертається до минулого, аби знову побачити сьогодення».
Майже в кожному відгуку є твердження: Володимир — деспот, який силоміць навертає свій народ до християнства, але одразу ж слідує згадка про еволюцію Києва, який врешті-решт стане ядром нової мови, архітектури, об’єднавши вікінгів і слов’ян у нову ідентичність.
Суттєві протиріччя між революцією та еволюцією не становлять проблеми ані для роману, ані для його сприйняття.
І тепер, коли я розповіла вам про професійне сприйняття роману, хочу повністю процитувати один із читацьких відгуків на книгу з Goodreads, аби стало зрозумілим: інформаційна та просвітницька місія цієї книги виконується саме так, як і було задумано.
Отже, «Я знав, що Київ був заснований вікінгами, але на цьому мої знання закінчувалися. Автор був послом в Україні і, очевидно, дуже добре вивчив історію регіону. Він надає нам величезну кількість інформації, жодного разу не стаючи нудним. Це роман, а не історичний нарис, і він утримує увагу читача до кінця. Ми дізнаємося, що тризуб був емблемою Києва ще за часів, коли гривня була їхньою національною валютою. Вікінги залишилися там і поступово злилися з місцевими слов’янами. Відмінності з «іншими» слов’янами, східними мешканцями пізнішої Московії, існували вже тоді й не виникли пізніше, як я думав, читаючи про Мазепу та «Тараса Бульбу». Ми краще розуміємо поточну ситуацію, і ясно, що автор ніде не робить ані найменшого натяку на сучасні проблеми».
І, до речі, важливий і приємний момент: після розділів є примітки, де пояснюються тогочасні географічні назви; щоразу, коли є нагода, автор наголошує, що та чи інша локація нині — «на території сучасної України». Книжка присвячена «українцям, які втретє в своїй історії виборюють право існувати», і чи не кожен відгук на неї так чи інакше демонструє підтримку Україні. Ця книжка активізувала в публічному просторі Греції проукраїнську «бульбашку» — це як мінімум.
Необхідне попередження: я не маю достатньої експертизи, щоб міркувати про історичну точність романів, про які буду говорити в цьому матеріалі; мене цікавитиме спосіб побудови наративу пам’яті, їхнє політичне послання та суто естетичний фактор. Сподіваюся, історики долучаться до розмови, і тоді ми дізнаємося, наскільки ці твори є точними та актуальними з позиції сучасної науки.
Про що?
«Царівна Анна» — це книга про політичного лідера, написана людиною, яка добре знається на стратегіях та механізмах великої політики; саме цим вона й цікава. При цьому самої титульної царівни в романі майже немає: вона не є суб’єктом дії, вона не виступає суб’єктом мовлення. Лише після її смерті, в розмові з її вигаданим онуком, головний герой роману озвучить те, що робило її справжнім лідером серед інших політичних діячів її часу. Анна принесла велику жертву, покинувши Візантію заради Русі. Сам цей її вчинок спричинив поворот у державній політиці та історії країни. Ознака лідера за Пападопулосом — здатність до самопожертви (запам’ятавши цю гучну тезу, перейдемо до сюжету).
У пурпурових палатах імператорського палацу в Константинополі народилися троє дітей — брати Василь і Костянтин та їхня сестра Анна. Імператор помирає, коли Анна ще немовля, і влада переходить до її матері (яка стала вдовою за власним бажанням). Феофано — персонаж надзвичайно демонічний у творі; вона — жінка-вамп, яка використовує свою сексуальність для досягнення повної імператорської влади. З Феофано одружується Нікіфор Фокі; його вбиває Іоанн Цимісхій. Феофано вирушає у вигнання і повертається в роман вже як зламана, негарна, постаріла жінка: влада, яку їй забезпечили сексуальні маніпуляції, виявилася хибною; вона її знищує. Анна не змішує владу та сексуальність, бо мала перед очима приклад матері. Часи неспокійні: точаться інтриги та повстання. На цьому тлі дорослішає царівна.
Оповідачем «Анни» виступає Димитрій, палацовий граматик, син Давида, наставника майбутніх імператорів. Розповідь Димитрія охоплює період з 969 по 1035 рік. І в центрі уваги — його життя. Димитрій з першого погляду закохується в Анну; він росте поряд з імператорськими дітьми, повністю відданий Костянтину. У юності він стає чиновником-писарем і шпигує на користь майбутнього імператора. З Анною ж його пов’язують міцна ніжна дружба і сексуальні стосунки. Далі все відбувається за Нестором. До Анни сватається Володимир, який допоміг Константинополю, направивши йому на допомогу київських вікінгів (один із них також стане коханцем Анни, і Димитрій закохається в нього). А коли через рік йому не віддали Анну, він захоплює Корсунь. Туди до нього прямує царівна. Димитрій вирушає слідом за тією, яку обожнює. Ні, вони вже давно не коханці. Димитрій прийняв чернечий сан: він тепер монах. У Херсонесі Димитрій пропонує запустити легенду, що хрещення зцілило від сліпоти князя, у якого раптом загноїлися очі, а Димитрій вилікував його припарками (Чудовий політичний хід! Таким же дієвим політичним перформансом буде пізніше повалення ідолів).
У Києві Димитрій надає поради щодо процедури хрещення і залишається протягом багатьох років довіреною особою князя та Анни. Саме в бесідах із ними виникає ідея забудувати Київ кам’яними церквами, народжуються проекти Десятинної церкви та Софії Київської. Димитрій є наставником синів Анни — Бориса і Гліба; він також стає свідком їхньої загибелі, коли Святополк вбиває братів. Анни вже давно немає в живих. Але Димитрій обіцяв князю Володимиру зберегти грамоту, в якій той призначає Бориса і Гліба спадкоємцями, та подбати про синів. Звісно, йому це не вдалося. Цю історію нам розповідає дуже старий Димитрій, який живе в Києві і виховує якогось юнака. Хто ця дитина — головна інтрига роману. Це син Гліба, народження якого батько не побачив. У Анни і Володимира залишилися нащадки, законні претенденти на київський престол, який займає Ярослав. Але грамоту, що могла б це засвідчити, було викрадено. Зрештою, Димитрій повідомляє юнаку, хто він є. Той, після ночі роздумів, вирішує не заявляти про свої права, а піти до печер до лаврських ченців і молитися там за гріхи войовничих родичів.
Володимир як лідер, Анна як лідерка та їхній онук як зовсім інший тип лідерства — цей контраст створює зміст роману.
Роман, хоч і не агресивно, але очевидно стилізований під візантійські хроніки; власне, історичними джерелами «Царівни Анни» є візантійські хроніки, «Повість временних літ» та житія Борисо-Глібського циклу. Серед вказаних після роману сучасних історичних розвідок українських немає, альтернативи Нестору (наприклад, Якову Мніху) не передбачено. Якщо сказано: 12 синів Володимирових, то їх буде дванадцять. Якщо Святополк народжений у гріху з печаткою братовбивці Каїна, то й тут він буде абсолютним психопатом (і його історію для посилення ефекту нам розкаже мати, яка ненавидить сина, що нагадує їй про системне зґвалтування, пережитим цією черницею, і Святополк поступово перетвориться ледь не на Фредді Крюгера). Ідолів потоплять, Київ охрестять у Дніпрі, релігію обиратимуть за естетичним принципом… Усе давно відоме і більш-менш точно скопійоване. Тому слід уважно розглядати ті моменти, де є відхилення від «Повісті» та «Сказання про Бориса і Гліба».
Скажімо, у кількох таких моментах Феофано порівнюють, а то й прямо називають Аталією. Кілька разів це ім’я згадають і щодо Анни. Юдейська цариця, яка захоплює владу і знищує царський рід, але первосвященик рятує молодшого онука цариці і виховує його в благочесті. Очевидні алюзії, чи не так? Цілком логічно: якщо Нестор робить з біографії Володимира оммаж історії царя Соломона, то такий же маневр здійснює й Пападопулос: він пише історію Анни як алюзію на історію онука цариці Аталії з Другої книги хронік. Грецький прозаїк додає нові відтінки до історії, використовуючи давні пігменти — реставрує і трішки домальовує. Насправді, дуже тонка робота.
«Мені знадобився час, щоб укорінитися в Києві та полюбити його». Це одне з перших речень у романі. І це один із його сюжетів: довга подорож із Херсонеса до Києва, детальний опис побуту та історії міста.
Усе це доволі обережно з точки зору етнографії та з поясненнями у примітках (наприклад, примітка до словосполучення «руська мова» пояснює, що йдеться про давньоруську мову, а не про російську). Покажу, що я маю на увазі під обережністю на одному прикладі. Володимир охрестився; готується хрещення Києва. Димитрій і Анна бачать варязький похорон; детально описується обряд спалення воїна у човні. У фіналі Анна кидає репліку: скільки ж має змінитися поколінь, аби ці люди прийняли не лише нову релігію, а й забули старі ритуали. От коли почнуть ховати по-християнськи — тобто закопувати в землю, а не спалювати, — тоді і стануть повноцінними християнами, — підсумовують співрозмовники. Ми ж знаємо, що поховальні обряди є дуже консервативними і на наших теренах вони зберігали елементи язичництва ще й у XIII столітті. Нас не повчають; Анна і Димитрій просто розмовляють, але цілком у руслі відомої нам науково достовірної історіографії.
І тут знову варто пошукати відхилень від основного курсу: вони цікаві. Не смійтеся, але Київ Володимира Великого засаджений кінськими каштанами. Вони ростуть біля брами Десятинної церкви. Вишневі та яблуневі сади, кінські каштани буяють на вулицях Києва, на які Димитрій одразу ж звертає увагу, як тільки потрапляє в місто. Який милий анахронізм: каштанів там бути не могло, але каштани тут скинули своє листя на пошану Володимира Хрестителя не випадково. Згідно з поширеною легендою, каштани в Києві з’явилися на початку XIX століття. Нібито тодішній київський губернатор Бібіков, дізнавшись про майбутній приїзд Миколи I, вирішив вразити царя і наказав знести тополі та висадити натомість каштани, закуплені аж у Парижі. Ну, це навряд чи. Каштани були популярні ще у XVIII ст.; їх висаджували алеями в багатьох європейських містах. Найстаріший каштан у Києві, кажуть, посадив Петро Могила — цією легендою намагаються спростувати легенду про Бібікова, згідно з якою навіть знакові київські каштани без московитів би не виросли. Автор «Анни» йде ще далі: каштани в Києві ростуть ще з часів княгині Ольги — вмийтеся, к…пи… Це так мило насправді.
Навіщо?
Хочу попросити у вас ще трохи вашого часу і зазирнути до ще одного роману про українське середньовіччя, написаного не в Україні, ненадовго. Ці два романи — «Анна» Пападопулоса і «Королівське дзеркало» Вери Генріксен (ця книга перекладена українською; до речі, блискуча робота Наталії Іваничук, прошу) — взаємно доповнюють один одного. Вера Генріксен була норвезькою драматургинею та авторкою історичної художньої літератури. Її спеціалізація — саме романи про Середньовіччя, що мають за джерела, зокрема, «Повість временних літ». Таким є і «Королівське дзеркало», давніший роман, написаний ще 1980 року.
У грецькому романі не раз буде сказано: Володимир — онук Ольги, і кров мудрої реформаторки тече в його серці. У шведському романі про головну героїню кількадесят разів буде сказано: гідна онука войовничого Святослава, амбітного завойовника земель.
Це історія королеви Елісів, тобто Єлизавети, однієї з доньок Ярослава. І ми переносимося в інший часовий проміжок: 1025–1076 роки, але насправді в ту саму історію. В історію про лідерів, які формують спільноти та закладають основи для створення нових ідентичностей у них.
Елісів давно одружена з Гаральдом Суворим, норвезьким королем; вона його друга дружина. Колись він їздив до Києва і з першого погляду закохався в доньку-підлітка князя та довго її домагався (не враховуючи спроби зґвалтування). Тепер вона народила йому двох доньок, а від іншої жінки він мав синів. Елісів пішла у вигнання, аби Гаральд відмовився від другої дружини, що він зрештою і зробив, але через чотирнадцять років. Нині Гаральд мріє стати королем Англії і розпочинає кампанію, під час якої гине. Його улюблена донька кінчає життя самогубством, дізнавшись про смерть батька. У скорботі королеву втішає пасинок.
Вони проводять довгі дні, обговорюючи політику та дипломатію. Елісів розповідає Улаву, як це — бути онукою Святослава, які пристрасті вона успадкувала від слов’янських родичів. Переповідає історію Києва від Олега до Ярослава, коротше кажучи. Перша нескандинавка серед королев Скандинавії навчає варяга, як бути чужинцем на своїй землі і як такий дивний, насправді, спосіб адаптації може бути корисним у політиці. Вони стають коханцями, але бути разом не вийде. Елісів має вступити в політичний шлюб, позаяк не може повернутися до Києва: там триває міжусобна війна, а їхати до Франції до сестри просто не хоче. Вона виходить заміж за чоловіка, який планує стати королем Данії; зрештою, так і буде. Елісів правитиме Норвегією, а потім Данією, маніпулюючи чоловіками, закоханими в неї. Виплеканий у тих розмовах лідер Улав стане одним із найвизначніших правителів регіону.
Елісів називають донькою Ярослава — вона виправляє: онукою Святослава. Вона не покірна реформаторка, а войовнича завойовниця сусідніх племен. Вона воліє не торгувати, а воювати. У романі є симетричні репліки на початку і наприкінці: «Елісів, хіба тобі не хочеться бути королевою Англії?» та «Елісів, хіба тобі не хочеться бути королевою Данії?».
Читаючи «Царівну Анну», я не могла не згадати цей давніший роман. Твори Генріксен і Пападопулоса по-доброму анахронічні: вони вигадують ту версію Середньовіччя, яка може пояснити механізми формування нації, значно пізніші, очевидно, вже романтичного штибу механізми. І звучать надзвичайно цікаві репліки про політичне лідерство, які в нинішніх умовах стають ледь не алегорією: шлях Володимира, шлях Святослава, шлях Ярослава… на який зрештою звернути увагу? І помітно впадає в око: русичі — дуже войовничий і водночас легко адаптивний народ, культурна експансія лише загострює ці дві риси. Пападопулос робить героїнею, але не оповідачкою, жінку, яка вчить Київ бути культурним і християнським: інакше їй не вижити, ніж через дипломатію. І ця історія на тлі Вери Генріксен, яка для своєї героїні залишає лише вибір «воюй або помри», грає новими барвами.
Книги про Середньовіччя, якого б воно не було, зрештою обов’язково перетворюються на моральний урок для читача — ви цього не помічали? Але у випадку «Царівни Анни» Васіліса Пападопулоса я б цей урок пропускати не радила.