Вельможі не змогли протистояти величі галицьких знамен

10:36 сьогодні, 27 серпня 2026

У серпні 1919 року Східна Галичина вже була під окупацією, проте на сході з’являвся останній шанс зберегти українську державу. Знесилена Українська Галицька Армія здійснила видатний похід на Київ, об’єднавшись із Армією УНР. Вирішальний наступ цієї з’єднаної операції випав на І армійський корпус під керівництвом генерала Антіна Кравса, якому належало прокласти шлях до серця України. Згадки про цей похід досі оповиті як успіхом, так і гіркотою: від швидкого визволення міст Поділля до трагічної втрати Києва.

Запрошуємо ознайомитися зі спогадами учасника київського походу, галичанина Корнія Купчанка. Оригінальну вимову та написання збережено. Матеріал відшукав Данило Кравець — провідний науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Переправа Українсько-Галицького війська через Збруч завершилася 17 липня 1919 року. Наданий їм простір для відпочинку після важких боїв і походів на Галичині був настільки обмежений, що понад 90 000 армії ледве вистачало місця, а через ставлення місцевого населення вони навіть не мали змоги належно забезпечити себе. Ситуація була вкрай складною, тим більше, що більшовики звузили фронт Дієвої Армії (Великої України) аж до Дунаївців (22 км. на північний схід від Кам’янця), загрожуючи таким чином і деяким підрозділам Укр. Гал. Армії.

Зважаючи на це, генеральна булава українсько-галицьких військ пропонувала зосередити основні бойові дії на південному напрямку з метою здобуття Одеси, а не Києва. Окрім військово-політичних міркувань, першочерговою причиною називали військово-географічне положення Херсонщини. Воно, завдяки багатству регіону, дозволило б спирати фланги діючих армій на Чорне море та Дністер, з портом Одеси в тилу, як відкритою брамою у світ та одночасно центром усіх тилових служб. Однак, емоції, а не розсудливість і далекоглядність українського командування, очолюваного “високоосвіченими військовими фахівцями” та державними діячами, призвели до рішення наступати на Київ.

6tJ1574259557fJN — Антін Кравс

Фото: uinp.gov.ua

Антін Кравс

Після короткого зосередження військ в районі Деражня-Ялтушків-Заміхів-Курилівці Муровані, 6 серпня 1-й і 3-й Укр. Гал. Корпуси рушили в північно-східному напрямку. Незважаючи на пригнічений моральний стан українсько-галицьких стрільців, спричинений втратою батьківщини, виснаженням, фізичними незручностями, нестачею одягу та взуття, несприятливим ставленням населення в Призбруччі та Подністров’ї, і, зрештою, відсутністю боєприпасів (в середньому 20 набоїв на стрільця і 40 снарядів на гармату), перший натиск на більшовиків завершився зайняттям Жмеринки спільно з 6-ю Запорізькою дивізією, Браїлова (9 км. на північний схід від Жмеринки) та Вінниці.

Ініціатива бойових дій повністю перейшла до рук українського командування.

Для цілісного ведення завершальних бойових операцій під Києвом, 28 серпня 1919 року було сформовано армійську групу ген. Кравса (постійна комендатура в м. Фастові). Того ж дня вона об’єднала 2-гу та 8-му бригади в групу отамана ВіметаляАнтонін Виметаль — чех, капітан австро-угорської армії. Тривалий час служив у 77-му піхотному полку в Самборі. Одразу після проголошення ЗУНР зголосився до УГА (комендатура на станції Васильків).

29 серпня командування армійської групи ген. Кравса висунуло 1-й кінний полк та 10-ту бригаду на шлях Житомир — Київ у район Мотижин-Колонщина (18 км. на схід від Ситник). 6-та бригада, скориставшись звільненням Княжич та Загір’я 5-ою бригадою від ворога, з боєм зайняла Ігнатівку (23 км. на захід від Києва). 5-та ж бригада, здійснюючи фланговий наступ, знешкодила відновлений потужний більшовицький удар по 8-й та 2-й бригадах і здобула бронепоїзд “Гандзя”.

Під час цього сильного ворожого наступу 8-ма бригада втратила позиції на схід від Кожухівки. Інші частинні наступи бригада відбивала успішно. Натомість, II/2 курінь втратив Каплицю (4 км. на північ від м. Василькова). Запорожці залишили Бугаївку. Отаман Віметаль відвів загрожені цим курені I/2 та III/2 з передмістя Василькова на пагорби, розташовані на південь і захід від цього міста, і наказав повстанцям отамана МордалевичаЮліан Мордалевич (1896–?) — український військовий діяч, підполковник Армії УНР вдарити на північний захід від м. Василькова у фланг ворога, що просувався під м. Васильків. Повстанці не повністю виконали цей наказ, вели лише прицільний вогонь здалеку і зрештою відступили через Хутір Черкас на Велику Солтанівку. Для надійного прикриття цієї прогалини та забезпечення тісного зв’язку з 2-ю бригадою, отаман Віметаль викликав II/8 курінь, який контролював східні лісові ділянки. У контрнаступі, здійсненому того ж дня за значної підтримки 5-ї бригади, група отамана Віметаля знову відновила позиції на схід від Кожухівки та Каплиці, навіть зайняла шляхом завзятого бою II/8 куренем Глеваху, а 2-ю бригадою було відвойовано м. Васильків, який обороняли два ворожі полки піхоти та один полк кінноти. Ця бригада того ж дня зайняла Кожухівку. Звідти три ворожі полки, відступаючи на Глеваху, повністю потрапили в полон до 5-ї та 8-ї бригад. Це стало результатом паніки, що охопила противника.

Kyiv-city-duma-c1900 — Київська міська дума, початок ХХ століття

Фото: wikipedia.org

Київська міська дума, початок ХХ століття

Значення цих боїв за Київ було надзвичайно велике для більшовиків. До більшовицьких частин прибували Раковський та видатні комісари з Москви. Вони організовували мітинги, привозили з собою спеціальні загони курсантів та загони китайців.

Наступного дня, 30 серпня, більшовики готували контратаку з лісів, розташованих на північ від шляху Житомир — Київ. Там вони зосередили для цього 6–8 тисяч свого найкращого війська з метою завдати рішучого удару прямо з півночі на південь по Ігнатівці та станції Боярка, щоб, послабивши лівий фланг армійської групи ген. Кравса, врятувати Київ.

Українське командування вирвалося з цієї складної ситуації, випередивши та заскочивши більшовиків власним наступом. Того дня 1-й кінний полк та 10-та бригада Пластянку — Микуличин (у лісах за 15 км на північ від шляху Житомир — Київ) і взяли в полон більшовиків, що просувалися далі на південь, 6-ю та 5-ю бригадами. Цим маневром було зв’язано ворога і усунуто небезпеку, яка відчувалася і 6-ю бригадою. Однак ця бригада, після годинної артилерійської підготовки, прорвала опір ворога і взяла в полон близько 900 солдатів та два бронеавтомобілі. Далі бригада разом з 5-ю бригадою витісняла залишки ворожих сил зі старих окопів, що тягнулися на 10 км навколо Києва, спираючись флангами на Дніпро. Так обидві бригади, провівши останній бій під Святошином, увечері дійшли до самого Києва. За весь день вони полонили близько 5000 більшовиків та захопили 2 бронепотяги, 2 бронеавтомобілі, одну важку батарею та багато іншого майна в ешелонах під Києвом.

Незважаючи на всі зусилля, більшовики не змогли протистояти розмаху українських галицьких прапорів, їхній відвазі та самопожертві, з якою вони йшли з далекого заходу, з-під Хирова, вірні сини України, здобувати святе місце — Київ.

Через Київ, вирвавши його з рук хижого москаля, галичани мали намір тріумфально повернутися до Львова.

8 серпня досвіта перші найсильніші українські частини увійшли до Києва, щоб забезпечити його зі сходу та півночі для зайняття важливих пунктів міста. І так, відповідно до наказу командування армійської групи, зайняли: II/8 курінь — Думу, 1/8 курінь — склади й Цитадель, IV/8 курінь — Товарний Двір, II/2 курінь — Арсенал і Печерську Лавру, I/2 курінь — міст, а частини Запорізького Корпусу — залізничний міст на Саперній Слобідці.

Така оборона мала тривати цілий день. Для урочистого входу до міста та святкування на Софійській Площі було виділено лише по одному куреню та одній батареї від кожної бригади, дивізії. Парад мав відбутися в присутності командирів корпусів під керівництвом Начального Вождя Укр.-Гал. Армії ген. чет. М. Тарнавського.

За весь час походу на Київ велася лише тактична розвідка. Через відсутність достатньої кількості кінноти, а також через виснаження військ, українсько-галицьке командування не змогло провести далекосяжну стратегічну розвідку. Незнання місцевих умов також призводило до того, що дані розвідки українського командування не виправдовувалися так, як могли б у великоукраїнського командування.

Це важливе завдання покладалося на Штаб Головного Отамана. Згадуючи, що це начальство навіть не висилало на Лівобережжя літаків з розвідувальними завданнями, кожен визнає, що українсько-галицьке командування не винне в тому, що сталося після зайняття Києва.

День Зброї Перфецький — Леонід Перфецький. У відбитому Києві чорношличники скидають з будинку Думи російський прапор, 31 серпня 1919 року

Фото: wikipedia.org

Леонід Перфецький. У відбитому Києві чорношличники скидають з будинку Думи російський прапор, 31 серпня 1919 року

Під час походу на Київ санітарні умови були налагоджені настільки, що передові частини відправляли поранених і хворих через бригадні лазарети до санітарних поїздів, які забезпечували службу між фронтом і постійними лікувальними установами в Жмеринці, Вінниці та Козятині.

Щоденні втрати становили в середньому 5 осіб на бригаду. Втрати зросли після зайняття Фастова, коли серед війська почав поширюватися тиф, і тоді щодня вибувало по 20 чоловік з кожної бригади. За період з 7 по 31 серпня всі три корпуси разом втратили близько 2000 осіб.

Забезпечення військ продовольством відбувалося таким чином: обом українсько-галицьким корпусам їхні тилові команди, що залишилися для заготівлі харчів у районі первинного зосередження, доставляли через корпусні бригадні інтендантства харчові вантажі: борошно, хліб, овочі, тютюн тощо. Сіль українсько-галицькі частини здобували у більшовиків і ділилися нею навіть з Дієвою Армією та українсько-галицькими тиловими й допоміжними частинами. Для забезпечення м’ясом передові частини перевозили з собою живу худобу при обозних колонах.

Загальна здобич за період від зайняття Жмеринки становить приблизно 6000 полонених, 2 батареї, 5 бронепоїздів, 4 бронеавтомобілі, 15–20 самохідних гармат, 2 автодрезини, кілька десятків вагонів солі, боєприпасів, сукна, взуття, шкір, мішків тощо.

Ще до зайняття Жмеринки пригноблений настрій поступово спадав. З перемогами зростало піднесення і надія на швидке повернення через Київ до Львова. Значну роль у цьому відіграло чудове ставлення населення Київщини до галицьких українців. В останній фазі боїв настрій піднявся до такого небувалого рівня самовідданості, яким ледь чи може пишатися будь-яка армія. Емоції старшин і козаків при вигляді Києва важко описати. Цей момент назавжди залишиться незабутнім для щасливих учасників тієї фази нашої визвольної боротьби.

Взято з Купчанка К. Армійська група ген. Кравса в наступі на Київ. Календар “Червоної Калини” на 1923 р. Львів, 1922. С. 108–117.