«За Перемогу!»: як метатекстуальна трагікомедія Валентина Васяновича говорить про суспільство під час війни
Світова прем’єра нового фільму Валентина Васяновича «За Перемогу!» відбулася минулого року на Торонтському міжнародному кінофестивалі. Стрічка здобула головний приз у секції Platform, а згодом пройшла фестивальну одісею від Греції до Гонконгу. На початку вересня фільм представили в Україні на Одеському міжнародному кінофестивалі, де він закрив національну секцію ігрового кіно, здобув нагороду в цій секції та відзнаку кінокритиків FIPRESCI.
Стрічка розповідає про проблеми українського суспільства під час війни крізь призму зіткнення реалій сучасного життя та кіноіндустрії, показуючи яму режисера.
Головний герой фільму — кінорежисер Валік (Валентин Васянович). Його життя далеке від ідеалу: бракує грошей на кіно, грантодавці наполягають на комерційно привабливих, але нецікавих ідеях. Син зростає сам по собі, синдиційє розлучення з дружиною, яка з донькою виїхала в Австрію. Єдине, що залишається Валіку — щоденні посиденьки з друзями-кіношниками, які перебувають у схожій життєвій ситуації: художником-постановником Владленом Одуденком, звукорежисером Сергієм Степанським та оператором Михайлом Любарським.
Під час однієї з таких зустрічей Валіку спадає на думку ідея фільму про розпад родин та депопуляцію України під час війни. Зйомки перетворюються на низку п’яних пригод чоловіків середнього віку, які намагаються впоратися з власними проблемами.
Валентин Васянович — режисер зі значною фільмографією для українського кінематографу, володар призу Венеційського кінофестивалю, чиї роботи двічі висували на «Оскар» від України. Центральний персонаж його фільмів — дорослий чоловік, який переживає внутрішню кризу. Це може бути криза середнього віку («Звичайна справа», «Креденс», «Рівень чорного») або посттравматичний розлад («Атлантида», «Відблиск»). У «За Перемогу!» Васянович знову досліджує чоловічі кризи, але цього разу поєднує обидві теми, показуючи кризу середнього віку, загострену війною.
Режисер зберігає свій фірмовий візуальний стиль, що вирізнявся у «воєнній дилогії» («Атлантида», «Відблиск»): однопланове знімання, мінімум кольору та музики, монтаж лише для переходу між сценами. Однак, якщо раніше динаміка кадру була медитативною, то в новому фільмі події розвиваються стрімко. Відсторонений погляд оператора Михайла Любарського (Васянович вперше з 2014 року довірив операторську роботу іншому) не виглядає настільки холодно-стерильним, як у попередніх роботах. Водночас режисер повертає абсурдні діалоги, характерні для його ранніх фільмів («Звичайна справа», «Креденс»).
Головна особливість фільму «За Перемогу!» — його метатекстуальність. Глядач постійно намагається розрізнити, де відбуваються зйомки фільму Валіка, а де — його реальне життя. Васянович стирає межі між реальним і вигаданим, знімаючи себе та друзів під справжніми іменами в кіно, де сюжетні лінії перегукуються з реальними долями персонажів. Ця метатекстуальність часто ускладнює розуміння того, де закінчується життя режисера Валентина Васяновича і починається життя кіношного режисера Валіка.
Фільм перегукується з документальною стрічкою Марини Нікольчевої «Одного дня я хочу побачити тебе щасливим», яка розповідає про молодшого брата Валентина, Максима Васяновича. Максим також переживає складні стосунки з дружиною (Мариною Нікольчевою) та батьком, диригентом Миколою Васяновичем, і не може повернутися до режисерської роботи. Схожі переживання демонструє і кіношний Валік, і справжній Валентин, і все це представлено у фільмі «За Перемогу!» в ігровій, а не документальній манері.
Висока іронічність фільму проявляється у сценах, що відтворюють певні життєві ситуації без їх безпосереднього прояву: сцена гей-сексу без геїв і сексу, сцена суїциду без суїциду, сцена бійки без бійки. Ця постмодерна буфонада наближає стиль Васяновича до майстрів постмодерного абсурду та сатири, таких як Раду Жуде та Чарлі Кауфман. Чим далі розвивається сюжет, тим більше виникає відчуття, що це не вигадана історія, а відображення реальності: «всі ми трошки Валентин Васянович».
Однак за цим хуліганським гумором і абсурдом ховається важлива ідея про суспільство після війни. Васянович повертається до задуму «Атлантиди», де в похмурій формі розмірковував про деокуповані території як простір, де, попри непридатність для життя, воно все ж існує завдяки силі кохання. Тепер, у постіронічній манері, режисер досліджує інший вимір поствоєнного українського суспільства — світ цивільних, які, проживши життя в тилових містах, все ж відчули відбиток війни: втрачені родини, зруйновані кар’єри, спроби відновити себе у віці п’ятдесяти-шістдесяти років.
У фіналі Валік навчає сина керувати ретро-мерседесом, який дістався йому від померлого батька. Син тримає кермо, а розслаблений батько натискає на педалі. Це глибока метафора передачі керма наступному поколінню в автомобілі ще старшого покоління. Якщо в «Атлантиді» Васянович залишив потужне світло надії, яке сяяло в тепловізорі, то у фільмі «За Перемогу!» крізь темну іронію проглядає промінь сподівання на майбутнє, яке будуватиме прийдешня генерація.