Данський режисер Ніколас Віндінґ Рефн, який розпочинав кар’єру з малобюджетних кримінальних фільмів серії «Дилер», здобув світову славу завдяки стрічці «Драйв» з Раяном Ґослінґом. Цей фільм приніс йому нагороду Каннського кінофестивалю за найкращу режисуру. Відтоді Рефн зробив холодно-неонову естетику своєю візитівкою, а кожну нову роботу презентує на Каннському кінофестивалі.
«Її приватне пекло» – перший повнометражний фільм режисера за десять років. Стрічка поєднує елементи казки, ретро-фантастики та фільму-помсти. Головні ролі виконали зірка горорів Софія Тетчер та актор Чарльз Мелтон, популярність якого стрімко зростає. На Каннському кінофестивалі фільм було зустрінуто 12-хвилинними оваціями, однак відгуки критиків виявилися неоднозначними. Фільм дійсно неоднорідний, але остаточне судження залишається за глядачем.
3 вересня стрічка «Її приватне пекло» вийшла в український прокат. З цієї нагоди LB.ua поспілкувався з режисером про його нову роботу, співпрацю з українською компанією-розробником ігор та натхнення казками Ганса Крістіана Андерсена.
Як би ви самі описали свій фільм, окрім того, що це красива кривава казка про важливість родини?
Це доволі точний опис. Фільм відображає мої особисті переживання, пов’язані з вихованням доньок і тим, яким батьком ти прагнеш бути, і яким стаєш насправді. Це надзвичайно складна тема.
Це вже другий ваш проєкт, де відчувається вплив казок Ганса Крістіана Андерсена. Чим зумовлене це зацікавлення?
Гадаю, між нами є очевидна схожість у поглядах та підходах. Наративи казок надають захоплюючі можливості для творчості. Як і Ганс Крістіан Андерсен, можна працювати з поверхневим змістом або втілювати тонкі, приховані шари. Навіть перевернувши казку, виявляєш безліч інтерпретацій. Саме тому вона завжди резонуватиме з новою аудиторією, бо ніколи не старіє. Мене це захоплює, адже я не цікавлюся традиційним кіно, яке лише передає інформацію. Мене цікавить досвід.
Наскільки данська культура впливає на ваше кіно? Здається, після «Драйву» національних рис у ваших роботах стає менше.
Кожен режисер зазнав впливу Ларса фон Трієра, його неможливо оминути, адже він – один із засновників сучасного кінематографу. Проте, роки, проведені в Нью-Йорку, наблизили мене до американського кіно. Згодом я почав досліджувати інші форми кінематографу, шукаючи натхнення в музиці та інших видах мистецтва. Мене найбільше надихає сам творчий акт.
Ларс фон Трієр писав, що не любив данське кіно, натомість надихався шведськими режисерами. Як ви ставитеся до сучасного данського кіно?
Шукати ідеї в інших напрямках – це природно. Я не надто заглиблююсь у сучасне данське кіно. Хоча є чудові режисери, мене більше цікавить власна творчість і те, що я хочу зробити. Я не політик.
Повертаючись до фільму «Її персональне пекло». Діалоги та екшн-сцени видаються незбалансованими, а часом фільм випробовує глядача. Чим ви керувалися, створюючи таку структуру?
Я вірю, що будь-який мистецький досвід має випробовувати. Особливо сьогодні, коли більшість розваг створюється алгоритмами, що визначають кінцевий результат. Це антитворчість, це просто інформація, код. Щоб кинути виклик системі, потрібно ставити під сумнів сприйняття її продуктів. Це потребує зусиль, щоб змінити загальну думку, створити різноманіття поглядів. Поляризація думок веде до осмислення, до взаємодії. Це і є успіх.
Нині ми втрачаємо цю можливість. Для мене творчість – це не споживання, а досвід. Якщо я забираю твій час, я маю щось дати натомість. Якщо ти твориш від щирого серця, як тебе можна критикувати?
Але ж існують правила драматургії.
Так, але правила існують для того, щоб їх оскаржувати, змінювати або доповнювати. Інакше вони перетворяться на алгоритм, і глядачі будуть бачити те саме, що вже бачили, аж доки не перестануть дивитися.
Чому у фільмі так багато комп’ютерної графіки (CGI)?
CGI – це просто інструмент. Я хотів створити штучний, неіснуючий світ, тому використав технології для його побудови. CGI допоміг підкреслити природу цього штучного світу, хоча все було збудовано у павільйоні.
Ви часто співпрацюєте з розробниками ігор. Українська команда працює над проєктом La Quimera, і є інформація, що ви пишете сценарій. Розкажіть про цю співпрацю.
Я разом зі співавтором розробляю основну сюжетну лінію. Мене дуже цікавить дослідження наративів в іграх, тому я погодився підтримати цей проєкт.
Чи граєте ви самі в комп’ютерні ігри?
Ні. Інколи граю в «Брати Маріо» на Nintendo, коли треба розвантажити мозок. Або збираю Lego.
Тоді чому вас так цікавлять ігрові наративи?
Мене цікавить усе, що суперечить або змінює комерційні наративи. Мене вабить майбутнє. Ігрові наративи та соціальні мережі змінюють спосіб розповіді історій, руйнуючи бар’єри сприйняття. Це надзвичайно цікаво вивчати. Не обов’язково бути геймером, щоб цікавитися іграми. Ігри – це частина багатошарового поняття творчості.
Мене цікавить те, чого я не знаю, світи, далекі від мене. Саме там я черпаю натхнення.
Чи правда, що ви особисто погоджували показ фільму в Україні? Чому це було для вас важливо?
Я вірю, що мистецтво – це єдине, що надихає людство. Мистецтво об’єднує нас, коли політики руйнують інфраструктуру, крадуть гроші та розв’язують війни. Мистецтво зцілює, надихає і об’єднує.
І це важливо для вас?
Гадаю, так. У мене є діти, і я хочу зробити світ кращим заради них.
Останнє запитання, яке для мене особисто важливе: чому ваші герої переважно мовчать?
У мене є власна іконографія, яка мене приваблює – це мої альтер его. Водій з «Драйву», Одноокий з «Вальгалла: Сага про вікінга», Лейтенант з «Лише Бог прощає», Анжела з «Ковбой із Копенгагена» і тепер Чарльз Мелтон з «Її приватне пекло» – це все одне альтер его, яке я створив давно і яке завжди існувало всередині мене. Чим ширше я зможу його використати – тим краще. Наш світ перенасичений інформацією, де немає бар’єрів прийнятного чи неприйнятного. Лише спокій і тиша залишаються провокативними та проникають у свідомість. Це також найздоровіші речі для розвитку дитини, принаймні, на мою думку.
***
За межами розмови залишилося питання про відеозвернення режисера до росіян, у якому він висловив гордість тим, що його фільм покажуть у Росії. Це звернення було зроблене вже після запису інтерв’ю, але з бесіди можна зрозуміти мотиви режисера.