По вулиці Гайдамацькій. Галина Пагутяк

10:55, 24 липня 2026

У місті Щирці, що на Львівщині, одній з найдавніших і найважливіших для української історії, біля перехрестя доріг, на штучному пагорбі здіймається пам’ятний хрест над могилою. Це не уявне, а справжнє поховання. Приблизно у 1770-1771 роках там спочили чотири гайдамаки, котрі зазнали жорстокої розправи від поляків після поразки Коліївщини на центральній площі Щирця. Сама назва гайдамацького повстання 1768 року, метою якого було визволення Правобережної України від польського ярма, повсюди трактується як похідна від слова “кіл”, “кілок”. Насправді ж це слово походить від “колотнеча”, “колотити”, “колокута”.

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Детальніше

Гайдамацьке повстання не досягло сучасної Галичини; воно було придушене спільними зусиллями московських і польських військ. 400 полонених гайдамаків були привезені на наші землі для показових страт, які супроводжувалися жахливими тортурами: повстанців четвертували, колесували, здирали шкіру, садили на палю, перетворювали на “живі смолоскипи”. Перед тим, як піддати їх таким мукам, найсильніших з них змушували до каторжної праці. Наприклад, останній польський комендант Львова, Феліціан Коритовський, використав полонених гайдамаків для відновлення власного будинку на Площі Ринок, 29, перш ніж віддати їх на страту. Коли ви п’єте каву в кафе “На бамбетлі” в пасажі Андреоллі, згадайте тих, чия кров і піт просочили ці стіни.

Ці демонстративні страти проводилися з виховною метою у п’ятнадцятьох галицьких містечках. Чотирьох згаданих безіменних гайдамаків відправили до Щирця на “прохання” місцевих жителів. Мета була очевидною – залякати українське населення, щоб запобігти повстанням. Хоча самі окупанти значно більше боялися гайдамаків і, за їхніми ж свідченнями, втікали від них, залишаючи за собою пил: “Врятувався той, хто мав доброго коня”. Проте згодом вони насолоджувалися чужими стражданнями. Схоже поводилися й московити, які розділили перемогу з поляками, заманивши Залізняка в пастку. Варто зазначити, що вулицею, яка нині носить назву Гайдамацька, везли на страту Івана Гонту. Однак, ефект виявився протилежним. Після того, як страчених поховали на роздоріжжі, де традиційно в давнину ховали найтяжчих злочинців, мешканці передмістя Щирця взяли могилу під опіку і встановили на ній хрест, який знищили комуністи у 1961 році. Вони передавали з покоління в покоління відомості про місцезнаходження могили. За часів повторної польської окупації 1920-1930-х років, правдиво написати про похованих тут гайдамаків було неможливо. Нині на цьому місці розміщено напис: “За святую волю і правду. Відновлено громадою с. Лани 1990 р. після знищення ворогами українського народу 1961 р.”

Пам’ятний хрест у Щирці

Фото: надала авторка

<p>Пам’ятний хрест у Щирці</p>

Тепер обабіч хреста майорять два прапори: український державний та прапор національно-визвольної боротьби. З одного боку, цей пам’ятник уособлює спадковість боротьби за незалежність України – від козацтва (адже частина запорожців брала участь у Коліївщині), через УГА, УПА і до сучасних Збройних Сил України, які протистоять московському агресору. З іншого боку, необхідно додати напис про те, хто тут похований, щоб наступні покоління не забували.

Сміливість гайдамаків визнавали навіть їхні вороги. Жоден з них не покаявся під час тортур, і жоден селянин не видав гайдамаків. Тарас Шевченко пишався тим, що його дід був гайдамакою, хоча “білі пальта”, як тоді, так і нині, вважають Коліївщину маргінальним рухом та вилучили поему Шевченка “Гайдамаки” зі шкільної програми.

А Річ Посполита зазнала краху через два роки, розділена між Московським та Австро-Угорським імперіями. Це сталося без бою, оскільки держава була глибоко прогнилою через нерозумну асиміляційну політику влади.