«Чому б вам не сісти отам?» — цією коронною фразою легендарний американський ведучий Кріс Гансен викривав педофілів на камеру. Шоу «Спіймати хижака» (To Catch a Predator, 2004–2007) на NBC мало чітку структуру: велика команда вишукувала педофілів на анонімних форумах і запрошувала їх на побачення. В орендованому будинку з купою прихованих камер чоловіка зустрічав актор, що вдавав із себе дитину. Раптом у кімнаті з’являвся грізний харизматичний ведучий, який руйнував наміри й саме життя хижака, перетворюючи все на телевізійну розвагу. Сотням тисяч американців, прикутих до екрана, подобалася моторошність ситуації, а ще більше — сам Гансен, що зачаровував енергією.
Фільм «Праймтайм» занурює нас у пік популярності шоу. На порозі найкращого ефірного слоту воно готове витіснити навіть серіал «Загублені». Утім, вищі рейтинги вимагають вищих ризиків. Шоуранери наймають нового актора (Скайлер Джізондо) на роль тринадцятирічної приманки й прагнуть спіймати найбільшу рибу в історії. Гансен (Роберт Паттінсон), чия обсесивна натура прагне одночасно популярності й правосуддя, падає в кролячу нору й починає втрачати себе.
Американському режисеру Ленсу Оппенгайму лише 30 років, а за його спиною вже низка успішних документальних робіт: Some Kind of Heaven, Spermworld і серіал Ren Faire для HBO. Його стрічки походять з глибокої синефілії та пристрасті до естетики ранньої цифрової ери. Ігровий дебют «Праймтайм» Оппенгайм зняв на десяток різних типів камер, у кислотних кольорах і з химерними монтажними переходами. Суголосно зі станом головного героя, фільм поступово перетворюється на галюцинаторний кошмар. Це одна з найяскравіших і найскладніших ролей у кар’єрі Роберта Паттінсона, який тут ще й дебютував як продюсер.
«Праймтайм» також метафорично описує час самого режисера. Одразу після оплесків у Венеції Оппенгайм вирушив на кінофестиваль у Теллурайд представляти секретно знятий разом із Нейтаном Філдером документальний фільм про Елізабет Голмс You Can See Everything, який прямо зараз отримує захоплені відгуки й потужні касові збори.
У день світової прем’єри на Венеційському кінофестивалі кінокритикиня Соня Вселюбська поговорила з Ленсом Оппенгаймом про те, як він досліджував загадкового Гансена через меми, як життя у Флориді сформувало його пристрасть до гібридного документального кіно і в чому Роберт Паттінсон резонує з героєм.
«Праймтайм» відтворює епоху телебачення середини нульових на гранулярному рівні. Звідки у вас такі глибокі знання тієї естетики телебачення та Кріса Гансена у ваші 30 років?
У дитинстві я був одержимий «Південним парком» і eBaum’s World — сайтом з комедійними відео. Я постійно натрапляв на пародії на якогось Кріса Гансена й гадки не мав, хто це, бо ніколи не бачив самого шоу. Коли я зрештою відкрив для себе «Спіймати хижака», у мене почалася обсесія. Я передивився всі випуски, які міг знайти. Мене сильно зачепило, що Кріс Гансен був не просто журналістом, а немов міфологічною постаттю з величезною владою. Його коронні фрази й гострі репліки нагадували мені Тоні Монтану з «Обличчя зі шрамом» — одного з моїх улюблених фільмів дитинства.
Є щось дуже цікаве в театральності цієї програми й тому, як Гансен руйнував чиєсь життя просто перед камерою — а десь на задньому плані маячив невисокий дорослий актор, який вдавав із себе дитину. І я все думав: що ж це взагалі відбувається? Це цирк, де Кріс Гансен у ролі шпрехшталмейстера, пранк-шоу чи програма новин? Що я дивлюся? Таке відчуття виникає рідко, принаймні коли я був молодшим. Сьогодні все складніше відрізнити справжнє серед фальшивого, але ефект спотворення реальності в цьому шоу справив на мене глибоке враження. Мене не відпускало питання: що відбувається, коли репортаж із дуже серйозну тему перетворюють на розважальний комерційний об’єкт під величезним тиском? Саме про це, гадаю, я хотів зняти цей фільм: як це змінює і того, хто це робить, і телебачення загалом.
Чим це принципово відрізняється від попередньої журналістики? Адже епатажне полювання на людей завжди було її частиною.
Гадаю, те, що робив Кріс Гансен, і те, яким ми бачимо його у фільмі, дуже відрізняється від його початків. У фільмі ми застаємо його in medias res. Мене цікавила ера Кріса Гансена до епохи «Спіймати хижака», коли він майже пішов слідами таких людей, як Майк Воллес, безкомпромісний репортер-розслідувач з надзвичайно вигадливими способами добувати правду. Воллес, по суті, винайшов спосіб передавати правду з екрана за допомогою прихованих камер, доки це не стало звичною естетикою й інструментом журналістики.
Тож ви маєте рацію, він не обов’язково був першим, але, гадаю, став найвідомішим саме завдяки цьому формату. Навряд чи річ у технології чи методах, а радше в особистості. У тому, як він поводився в кімнатах з чоловіками з цими жахливими намірами, як зупиняв їх і одразу перетворював усю ситуацію на розвагу. Ми з Робертом намагалися зрозуміти, що саме робить його таким могутнім. Він «запрошує сісти», і ця людина, хоч би що, сідає, не втікає. Гансен здавався найвпливовішою людиною у всесвіті посеред цих буденних інтер’єрів. Тож відповісти, що саме робило його таким, було нашою відправною точкою в роботі над фільмом.
Як ви працювали над тим, щоб передати амбівалентність Гансена, не відійшовши до імітації? Як ви досліджували різні його сторони?
Я не надто боявся скотитися в імітацію, бо певною мірою хотів віддати належне тим імітаціям, на яких я виріс. Хотів ушанувати як пародії на нього, так і справжню постать. Почав з уявлення про Кріса Гансена, яке носив у голові з дитинства, а завершив Крісом Гансеном свого дорослого віку.
Кілька років тому я завершив фільм Spermworld. Дружина добре знала про мою любов до Гансена й подарувала мені Cameo — це платформа, де ти платиш, скажімо, п’ятдесят доларів, щоб знаменитість записала тобі привітання. Вона замовила мені таке від Кріса Гансена, який особисто привітав мене з виходом Spermworld, а потім запропонував сісти й розповів про всі свої нові розслідування, Hansen vs. Predator, Have a Seat with Chris Hansen і новий стримінговий кримінальний канал True Blue. Неймовірний подарунок, але в тому відео для мене відкрилось дещо фундаментальне. Він чудово усвідомлював медійну персону, що виросла з шоу, і заробляв на ній, водночас працював як безкомпромісний журналіст, з чого колись починав. Так, це в певному сенсі було завданням створити портрет людини, яка вже сама перетворила себе на мем, але я також прагнув зберегти його людяність, створити щось тривимірне, щоб Гансен постав суперечливим героєм, бо саме таким він для мене і є.
Тож я годинами дивився всі його доступні відео з Cameo, вечірні шоу й інтерв’ю, намагаючись простежити, як він перемикається між образами. Не думаю, що він віддає перевагу чомусь одному, і не думаю, що персонаж у фільмі це знає. Це чоловік-загадка. Загадка про розгубленість того, хто перетворює себе на медійну персону й губить у ній себе, зрештою, що може зробити з тобою психічно, фізично й духовно перетворення дуже темних тем на розваги.
Гадаю, це й зацікавило Роба в цьому персонажі. До речі, він також познайомився з шоу через меми. А ще він був у Лос-Анджелесі приблизно в той самий період, коли шоу виходило в ефір, ходив на проби, жив в апартаментах Oakwood, де на початку фільму живе персонаж Скайлера. Роб сам шукав цей сценарій, який Аджон Сінгх написав без замовлення й безкоштовно. Ніхто в Голлівуді не хотів знімати цей фільм, сценарій припадав цифровим пилом у чиїхось поштових скриньках. Його оминали за версту цілий рік, доки його не знайшли Роберт із продюсерським партнером Брайтоном Маккласкі.
Це не перший раз, коли ви показуєте реальних людей у світі одержимості й ілюзій, але робили це в документальних форматах. Що вас приваблює в таких історіях?
Я думаю про фільми, через які захотів сам знімати кіно. Про Close-up Аббаса Кіаростамі, про The Queen of Versailles Лорен Грінфілд, про Dark Days Марка Сінгера, про всі ці чудові документальні стрічки. А ще про такі фільми, як «Людина на Місяці» Мілоша Формана, що також змішував правду й вигадку та був у чомусь споріднений з Енді Кауфманом.
А ще я виріс у Флориді, а це місце часто здається абсолютно нереальним. Люди, що туди переїжджають, тікають від чогось, намагаючись винайти нову версію себе. Я виріс серед таких і вважаю це доволі людським імпульсом — узяти нову маску залежно від обставин. Мабуть, тому у фільмах мене приваблювала ідея не просто дивитися на реальність об’єктивно, а радше так, як каже Вернер Герцог: «щойно вмикаєш камеру, народжується вигадка». Я намагався закарбувати суб’єктивну позицію героїв перед камерою, і єдиний спосіб цього досягти — це дуже добре їх пізнати. Лише так люди погоджуються з тобою співпрацювати, і лише тоді можна створити щось на кшталт емоційного IMAX — жити всередині емоцій і використовувати всі засоби наративного кіно, щоб формально зануритися в їхню щоденну драму. Тому перехід до ігрового кіно не здався мені чимось аж таким іншим.
З Робертом, який не є актором методу й вражає відданістю, ми місяцями говорили про сценарій і персонажа. Утім щоразу на майданчику він робив щось цілком протилежне всьому, що ми обговорювали — абсолютно непередбачуваний. Він завжди дивував мене й насамперед самого себе чимось майже тваринним. Якось сказав йому, що він грає всі версії Кріса Гансена, які будь-коли існували в медіа, а ще Джеррі Магуайра й Дракулу, і все це в одній вражаючій ролі, яка ретроспективно знову нагадує мені Тоні Монтану, а також Ніколаса Кейджа в «Очах змії» чи Майкла Дугласа в ролі Гордона Гекко у «Волл-стріт». Це ролі, більші за життя, які водночас міцно стоять на ґрунті цілком реальної версії.
JFK [Олівера Стоуна] був надважливим фільмом у дитинстві, мене так надихала ідея створити майже галюцинаторну версію реальних подій. У разі JFK мені подобалося, що режисер робить це за мізерних історичних свідчень, але з власним конкретним ракурсом — емоційне й дуже сюрреалістичне полотно, яке просто приголомшило мене. Мені хотілося, щоб «Праймтайм» мав щось спільне з такими стрічками, як JFK, «Природжені вбивці», Body Double де Пальми, Ace in the Hole Біллі Вайлдера й «Демон-коханець» Олів’є Ассаяса. Я був одержимий усіма цими фільмами. Саме вони раз у раз спливали в моїй голові, коли я вперше прочитав сценарій, який написав Аджон Сінгх.
Ви щойно згадали свої кінематографічні й телевізійні обсесії, і як фанатка «Загублених» не можу не запитати про роль серіалу у вашому фільмі. Виявляється, «Праймтайм» і «Загублені» мають багато спільного — обидва існують у замкненій реальності, на острові метафоричному в одному випадку й буквальному в іншому.
Так, абсолютно! Як бачите, я теж великий фанат «Загублених», і це було великою радістю — знову передивитися всі серії. Це, безперечно, має фундаментальний вплив на фільм.
Я хотів, щоб у другій половині фільм заходив у галюцинаторний простір. Коли Кріс Гансен дивиться «Загублених», на екрані з’являються полярні ведмеді, і він відчуває аж тваринну конкуренцію. По суті, я хотів, щоб Кріс Гансен загубився в «Загублених». Щоб фільм і за духом ставав таким, щоб усі персонажі втрачали опору у своєму скаженому бажанні стати шоу номер один на ТБ й побити «Загублених» — зловити найбільшого хижака з усіх можливих. А це лише переносило їх в іншу систему реальності і правил, які ніхто не може збагнути, як і на тому острові.
Розкажіть про кастинг Скайлера Джізондо на роль приманки, який також постає альтернативним віддзеркаленням героя Паттінсона. Наскільки на гру обох акторів вплинули їхні власні образи й досвід у медіа індустрії?
Як не дивно, але я ріс, дивлячись на Скайлера Джізондо, хоча ми однолітки. Добре пам’ятаю його серію в «Докторі Хаусі», і хотів з ним попрацювати ще відтоді, як побачив Licorice Pizza. Це трохи незбагненно, що світ, який ми зображаємо, був частиною його життя. Він ходив на проби до телевізійних шоу, знімався в купі серіалів — раджу заглянути в його IMDb, там сотні сторінок. Мені подобалося, що я можу зробити зі Скайлером і що він може дати мені. Ми багато імпровізували, і це нагадувало роботу з героєм документального фільму: він потрапив у саму суть цієї ролі приманки. Він вніс у роль чимало з власного досвіду — коли актор у постійному хаосі намагається переконатися, що йому дістанеться екранний час або хоч якийсь титр, щоб мати медичну страховку і квиток Гільдії кіноакторів.
А щодо Роба, гадаю, більшість погодиться, що він найкращий актор нашого покоління. Він — Джек Ніколсон нашого часу. Він може зіграти цілком натуралістичного героя, як у «Любить не любить», а може видати щось на кшталт «Сяйва». Це дуже концептуальна, загострена, надмірна, але водночас глибоко людяна й чутлива гра. І працювати з ним було найбільшою радістю мого життя. Він також добре знав, що знає, що значить бути голодним, відчайдушним актором. Мабуть, у сценарії він відчував якийсь резонанс до людини, що раптом стає відомою й починає втрачати себе в потоці медійних післяобразів та уявлень. Мене зворушує сама думка, що він ризикнув і довірився мені.
У цьому сенсі «Праймтайм» для мене не просто про ефірний час на ТБ, а про стан душі. Це про відчуття, коли хочеш досягти всього, про що колись мріяв, і тобі дають таку можливість — а тоді мрія може обернутися на кошмар. Мені довелося зібратися й дорости до цього завдання, і я весь час боявся, що все зіпсую і мрія обернеться на оману. Але ось я сиджу перед вами на Венеційському кінофестивалі за кілька годин до прем’єри, і я неймовірно вдячний Робу за те, що він повірив у моє бачення, і за те, що дозволив залучити всіх моїх постійних співавторів. Я привів чимало близьких людей, щоб зробити цей дуже особистий фільм, який відображає всі почуття, що я будь-коли відчував як режисер.
Джерело: lb.ua