Найповільніша з отрут". Софія Яблонська про куріння опіуму в Китаї

12:24, 13 серпня 2026

Софія Яблонська — одна з найвизначніших постатей українського мандрівництва першої половини ХХ століття. Її шлях проліг через Північну Африку, Індокитай і врешті-решт привів до Китаю — країни, яка на той час поставала в очах європейців загадковою і майже недосяжною.

Саме в Китаї українка зіткнулася з явищем, що глибоко вразило її як спостерігачку та письменницю, — культурою вживання опіуму, невіддільною тоді від повсякденного життя багатьох китайців. У своїх подорожніх нотатках вона не просто фіксувала екзотичну для європейця картину опіумних курилень, а намагалася зрозуміти соціальні й людські причини цього явища — бідність, колоніальний тиск, розпач і водночас своєрідний ритуал, вписаний у тканину тогочасного суспільства.

Публікацію відшукав Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Софія Яблонська

українська письменниця, журналістка, мандрівниця, фотограф

Детальніше

Софія Яблонська на сходах свого дому в Юньнані (Китай), 1934 рік

Фото із книги "Теура. Софія Яблонська" видавництва "Родовід"

<p>Софія Яблонська на сходах свого дому в Юньнані (Китай), 1934 рік</p>

Опій — це один із найбільш одурманливих, але й витончениххитрих засобів, хоч виробляють його з невинної на вигляд рослини — з маку. Не з зерняток маку, бо з них можна в найліпшому випадку добути жирну олію й макуху, — а з живого соку макового цвіту. Його сіють тут, у Китаї, ранньою весною і, як тільки простори макових полів зацвітуть білими, рожевими та чорними квітами, китайці йдуть надтинати зелені голівки маку й випускати з них білу їхню кров. Краплину за краплиною, що спливає з зеленої голівки донизу, вони її збирають у крихітні горщики, що прив’язані під шийкою макової квітки. Цей липкий сік китайці ферментують, сушать і збивають у грудочки, — при чім він чорніє і твердне, як глина.

Приготування опію надзвичайно складне і вимагає справжньої китайської терплячості.

Коли опій у грудочках має вже кілька місяців “віку”, його розмочують у воді, розварюють у спеціальних казанах, перетирають, додають води і ставлять, щоб вистоявся. Нарешті старанно фільтрують крізь окремі сита, опісля ж знову варять, аж він згусне на чорну масу, подібну до розпущених вершкових слив.

Але новоприготовлений опій ще не придатний для куріння. Він мусить знову ферментувати, при чім китайці дбають, щоб він не запліснявів або не прокис. Перетримують його в надзвичайно чистих горщиках, при усталеній температурі і щоденно дбайливо перемішують. Щойно як ферментація закінчиться, опій закопують у горщиках у землю й чекають, щоб він трохи “достиг”.

Як вино — чим старший опій, тим він смачніший, і тим більшу має вартість. Я знаю китайця, що курить опій свого прадіда, як це личить членові заможної родини.

Хоч тут ще не кінець труднощам, — ще треба вміти курити опій, та передусім виготовляти люльки.

До цього теж потрібне особливе курильне приладдя: таця з лампочкою, яку ставлять на тапчан (бо опій курять лежачи), щипці, голки, гачок, та нарешті сама довжелезна люлька (дірява бамбукова тростина) з файкою, яку встромлюють майже під кінець бамбусу. Над лампочкою із заокругленим склом, де є малий отвір, китаєць на двох довгих голках нагріває краплину за краплиною опій та шкварить його, аж він цілком твердне. Тоді закругляє галушку і встромляє її в малий отвір у файці. Щойно цю файку нагрівають над вогником лампочки і сильним духом тягнуть опій, що сичить і видає з себе синій запашний дим.

На вигляд це не складна річ, хоч приготовляти люльки — це така делікатна робота, що треба мати до цього окремий хист і кількарічну практику, бо не кожний уміє приготувати добрі люльки.

Не можна заперечити, що курити опій приємно, тим більше з самого початку… — містерія цієї отрути, привабливий настрій курильні (де лежать на кольорових тапчанах при освітленні двох-трьох лямпіонів), та врешті гіркуватий запах опію в його заспокійливому впливі, — все це принади опію, який рідко коли випускає того, хто вже раз потрапив у його зрадливі обійми. Спочатку опій втихомирблює біль, жаль, страждання, та не розбуджує в людині жодних звірячих, ні навіть жодних “людських” інстинктів. Розбуджує хіба тільки приємні мариво та милі спогади.

Спочатку здається, що він має самі добрі прикмети та жодних вад, і це власне його найхитріша принада. Зате потім… Потім людина, щораз більше звикає, мусить вживати його більше, вона отруює свій організм, і згодом уже не відчуває жодної приємності. Але вже запізно покинути курити, — опій стає необхідною для організму отрутою, без якої, так само як і від якої, чекає смерть.

— Коли це правда, — питала мене якось у Європі одна моя знайома, — так яким же дивом китайці курять його вже від віків і ще досі від цього не вигинув їхній рід?

sofia (8).jpg — Селяни на заливному рисовому полі у Китаї, 1930-ті роки

Фото із книги "Теура. Софія Яблонська" видавництва "Родовід"

<p>Селяни на заливному рисовому полі у Китаї, 1930-ті роки</p>

Тут я хочу відповісти на це питання всім, кого це цікавить.

Передусім китайці не курять опій “від віків”, а не більше як сто років, від часу “опіумних війн”, коли англійці почали його вивозити з Індії. Потім, їх організм не реагує з такою силою на опій, як організм людини білої раси.

Зрештою, не всі китайці курять опій. Жінки, наприклад, дуже рідко, — ця звичка могла б зменшити їхні материнські здібності.

Зазвичай китайці починають курити щойно на старості літ, коли вони виконали всі свої родинні обов’язки та залишили на своє місце нове покоління, коли їхні життєві сили вичерпалися. Вони курять, щоб усолодити собі старість, несвідомо прискорюючи смерть, що “забере їх у сні і нездатних до життя віднесе у потойбіччя”, як вони кажуть. Рідко коли трапляється, щоб китаєць у розквіті сил курив (і тим більше тепер, відколи “заборонено опій у Китаї”). Хіба що вживає його як “ліки” на якусь хворобу або на вроджену слабкість. Але що майже в кожному домі є дід із курильнею, то, звичайно, можна мати враження, що всі китайці курять.

А понад усе помилкова думка, що від куріння опію швидко вмирають. Це справа довгих років. Це непомильна, хоч найповільніша з отрут. Отруєння найшвидше приходить у нас, людей білої раси. Від трьох років мого перебування тут я вже втратила трьох моїх добрих знайомих, що повмирали від куріння опію в довгих муках, які могла вгамувати тільки смерть.

Один із них, незважаючи на свою колишню жвавість і гостроту розуму, помер передчасною, безсилою смертю, байдужим до життя й до смерті. Пригадую собі його майже останні слова:

— Ні, не куріть! Світ не вартий того, щоб так страждати… не вартий, щоб за нього вмирати… хоч, скажіть мені, чи взагалі варто жити?

Це є властивий “світогляд” сп’янілого, що спалив усю свою силу й віру в сильному димі опію.

Як я тільки приїхала на Далекий Схід, то один мій знайомий лікар дав мені дуже мудру пораду. Він сказав:

— Якщо правда, що тебе палить бажання пізнати “таємницю опію”, то вже краще відразу ковтни добру його дозу, від якої за кілька хвилин пізнаєш аж до кінця його страшну “таємницю”: спочатку певну, помірну велику насолоду, потім страшні муки, з яких визволить тебе цілком певна, невблаганна смерть. Це краще, ніж розділити цю роботу на довгі роки, які з тебе зроблять нездатну до життя людину, живого трупа.

Це була одна з найкращих порад, яку я коли-небудь отримала від лікаря, бо він вчасно застеріг мене перед небезпекою, яка, зрештою, йому самому загрожувала вже від кількох років.

Юанфу (Юнан, Китай).

Взято з Яблонська С. Як роблять опій, як його курять і як від нього гинуть. Життя і знання. 1936. Ч. 6. 109−110.