«Які ви всі красиві. І різні. А от росіяни — усі однакові», — промовляє Ліна Костенко, викликаючи сміх у присутніх. Серед них — актори Івано-Франківського національного академічного драматичного театру, багаторічний видавець поетеси Іван Малкович, Сергій Жадан, Святослав Вакарчук, кінокритик Сергій Тримбач, актор і директор київського Театру Франка Євген Нищук, а також редактори та журналісти. Фундація Ліни Костенко зібрала гостей з нагоди показу в Києві вистави за її поетичним романом «Маруся Чурай». Саме за цей твір Ліна Костенко отримала Шевченківську премію у 1987 році. Роман, завершений за кілька років до першої публікації у 1979-му, зазнав значного тиску з боку радянської влади, але після виходу став для багатьох визначальним текстом.
«Море принесло мені “Марусю Чурай”»
Режисер Ростислав Держипільський поділився історією виникнення ідеї поставити «Марусю Чурай»: «Це було в Хорватії. Ми були там з родиною. Спочатку хотів ставити Шевченка. Ішов уздовж узбережжя, думав. Почався дощ, піднявся вітер. Я повернувся до помешкання приблизно через півтори години, тремтячи від холоду. Дружина запитала, чи щось вигадав про Шевченка. Я відповів: ні, мені море принесло Ліну Костенко і «Марусю Чурай». Потім я злякався, подумавши, що не гідний такої висоти, і все відклав. Через півтора року, знову на морі, мені ніби голос сказав: «Як не поставиш “Марусю Чурай”, то тобі кінець». Я зрозумів, що мушу. Тоді почали збиратися гідні люди, найкращі актори, з якими ми створили виставу. Це була неймовірна, фантастична подія».
Вистава «Маруся Чурай» у постановці Франківського драмтеатру вже мала прем’єру влітку. Це новаторська постановка, що відходить від академічного прочитання. На сцені з’являється Маруся, яка палить, Гриць лежить під апаратом штучного дихання, а суддю грає жінка, що відрізняється від канонічного образу XVII століття, описаного Ліною Костенко.
Сама авторка схвально ставиться до таких інтерпретацій. Вона розповіла, що одного разу виставу «Марусі» зупинили на її вимогу, хоча «актори, звісно, старалися». Проте режисер Держипільський отримав повну свободу дій. «Переважно я не втручаюся в суміжні мистецтва. Вони роблять своє, і я їм не диктую, а роблю своє, і в це ніхто не втручається», — пояснила Ліна Василівна, додавши, що дозволяє їм «хуліганити».
Кінорежисер, оператор, актор і продюсер Олесь Санін розповів про свою участь у роботі над виставою, зокрема, про створення візуального ряду. Він допоміг Держипільському втілити ідею з використанням екрану на сцені, щоб він доповнював, а не відволікав від гри акторів.
Звертаючись до Ліни Костенко, Санін зазначив: «Я намагався передати вітання від тих, хто мене вчив, від того часу, коли ви писали. Щоб поезія існувала на сцені. Щоб вийшло таке необароко, яке передавало б козацьку епоху… Ми не можемо це відтворити цілком, але можемо передати глядачеві наше враження про це».
«Не став “Гамлета”, якщо не маєш Гамлета»
Для багатьох молодих акторів робота над «Марусею Чурай» стала однією з перших головних ролей. Для заслуженої артистки України Наталії Половинки, яка грає матір Марусі, це був доленосний проєкт: побачивши виставу ще на початку незалежності, вона обрала кар’єру акторки.
«Для мене міф про Марусю Чурай дуже важливий, бо я переконана, що пісня веде наш народ і нашу культуру. Пісня — основа культури, вона передає найцінніше, що є в цьому народі. І сама пісня створила образ Марусі Чурай. Мене вражає текст Ліни Костенко, бо мова Марусі поєднує мелодику пісні та мовлення того часу, якого ніхто з нас не застав. Це невичерпне джерело народної мудрості, краси, вишуканої, шляхетної краси і висоти… Думаю, попереду в нас ще багато роботи, щоб ми могли й надалі вчитуватися в текст Ліни Василівни і промовляти його, бо скільки б ми не йшли за ним, він усе одно попереду».
Наталія Половинка разом з Марією Стопник виконали пісню «Ой у вишневому саду…», викликаючи сльози в слухачів. Стопник грає Марусю, і режисер Держипільський вважає цю акторку справжньою знахідкою. «Як кажуть, не треба ставити “Гамлета”, якщо не маєш Гамлета. Але це той випадок, коли у мене була Маруся. Так, вона теж Маруся — Марія Стопник. Ми не знали, якою має бути Чураївна: високою, низькою, чорнявою чи білявою. У нас є наша Маруся, і вона неймовірна».
«Спочатку було страшно, — зізнається Стопник. — Ростислав Любомирович подзвонив і заговорив про Марусю Чурай. Ми взяли час на роздуми, а потім сказали собі: так, робимо, бо вже не страшно. І вийшов у нас (показує руками) ось такий стовп. Величезний стовп небесний, а потім вибух. Бо ця вистава, і матеріал, і образ — набагато вищі за всіх нас».
«Це було патологічне життя»
Усвідомлення вищості тексту зумовлене епохою його написання — похмурими роками брежнєвського застою. «Коли я писала це, знаєте, яким мій стан був? Як у Марусі Чурай: “Оця тюрма – оце і є свобода, бо я вже тут нічого не боюсь”, — цитує поема Ліна Костенко. — Бо вже й арешти йшли, і не було в мене тоді якихось приємних почуттів. А там, де згадується названий брат Марусі Іван, це було моє звернення до Івана Дзюби. А коли я писала про Марусю в тюрмі, то думала про те, як там, в ув’язненні, ведеться Євгену Сверстюку?».
Ліна Василівна згадала дисидентів-шістдесятників, згадавши Алли Горську, Надію Світличну. Поетеса розповіла, як святкували заборонене в радянські часи Різдво, як співали «Червону калину». «І якби сусіди почули — а вони таки чули — то могли донести. Розумієте, це було патологічне життя… Я витримала його тільки тому, що мені писалося те, що розсувало цю темряву. Писала “Марусю”, а її довго не друкували. Закінчила десь у 1973-му, і перша реакція була — не друкувати, бо це націоналістичний твір. Але Бажан його врятував. Бажан написав позитивну рецензію, і тоді все — значить, можна друкувати».
«Я зараз дивлюся на вас і радію, — сказала Ліна Костенко. — Радію навіть у такий страшний час. Іде війна, і завжди маю при собі флешку: якщо уб’ють, то при мені буде все те, що я пишу зараз. Щоб нічого не пропало».
«Дякую вам за пігулку від байдужості, — долучилася до розмови народна артистка України Надія Левченко, яка зіграла у спектаклі суддю. — Ми вчили “Марусю Чурай” хрестоматійно, а потім уривками акторськими. Така тяглість “Марусі” йде зі мною 23 роки поспіль. Дякую вам і за цю тяглість, бо завдяки їй я можу відкрити твір і щоразу знайти для себе щось нове, що пробуджує в мені бажання йти далі. Дякую і за те, що зараз у мене жилки тремтять — але не від повітряних тривог і вибухів, а тому що сиджу поруч з вами».
«Текст не відпускає. Ми говоримо репліками з вистави»
«Знаєте, тексти зникають, затираються, але з “Марусею” відбувається найдивніша річ. Вона не відпускає. Ми досі говоримо репліками з цієї вистави в повсякденному житті. І це насправді, з одного боку, дуже класно, а з іншого — страшно. Нас не відпускає цей текст. І ми досі живемо з цими персонажами в житті, і це так дивно», — зізнається Олег Панас, виконавець ролі Гриця.
Коментуючи слова Панаса, Ліна Костенко зауважила, що заклала у свій твір кілька шарів мови: природну для тих часів, канцелярську та суддівську, пісенну та власну поетичну. Враховуючи тодішній стан української мови в державі, вона вважала своїм обов’язком зберегти всі ці мовні нашарування.
Те, що переживала Україна тоді, під радянською окупацією, акторам стає зрозумілішим тепер. Нинішні страшні часи російської навали перегукуються з часами радянського поневолення та епохою, до якої відсилає «Маруся Чурай» — війнами, що точилися за право України на існування в часи Богдана Хмельницького.
Ольга Комановська, виконавиця ролі Бобренчихи, матері Гриця, пояснила своє прочитання образу. Вона звільняє Бобренчиху від негативного сприйняття як людини, яка думає лише про матеріальні статки та заможну невістку. «У мене син один-єдиний, панове, і пекучий біль на душі одне, одна в серці шпичечка тернова, — не дай же Бог, у прийми дремене», — цитує Комановська персонажку і не може стримати сліз. У акторки теж є син, і нині «шпичечка тернова» прочитується як біль і тривога кожної матері, чий син на війні.
«На спектаклі я був щасливою людиною»
Тема війни зачіпає присутніх, і хтось запитує Ліну Костенко, як вона тримається зараз, під акомпанемент постійних вибухів, і як трималася в похмурі 1970-ті, коли війна проти України тривала, але була іншою. Рятували діти, каже Ліна Василівна, «моя донька і мій чоловік, якого я дуже любила». А друге рятівне коло — це робота і ще раз робота. Можливість писати, доки пишеться.
Діалог продовжує кінознавець Сергій Тримбач. Він зазначив, що під час перегляду вистави напередодні почувався справді щасливою людиною. «Я відчував, що живу не в цьому просторі, не у 2026 році. Але водночас відчував і нинішній проміжок часу. Відчував, що я українець. І розумів, що війну ми виграємо, тому що вистоїмо. Бо збережемо те, що зберігали всі ці роки — свою самість».
«Нас багато що розділяє, — каже Тримбач, — але є речі, які об’єднують і зшивають країну. Ми люди певної конкретної культури, яка невпинно розвивається. І це доводить те, як органічно сучасні костюми, сучасний антураж вписані у події XVII століття. І це дивовижно, Ліно Василівно, як доносять ваш текст актори. Ростислав має всі підстави пишатися такими акторами. Тож ще раз дякую за це щастя, яке я пережив і з яким житиму ще довго».
Присутні дякували акторам, режисеру, а також співаку та композитору Святославу Вакарчуку, який взяв на себе музичне оформлення вистави. Сам він зазначив, що вважає великою честю брати участь у проєкті. А всі ми, напевно, вважатимемо великою удачею, що жили в одну епоху з Ліною Костенко та героями її творів. Хочеться додати «безсмертних творів», але це вже прозвучить надто пафосно. Хоча її рядки переживуть і нас, і наших нащадків. Не переживуть лише Україну: доки буде в нас своя держава, доти буде і свій театр, поезія, своя культура. І своє щастя, про яке говорив Сергій Тримбач.
За матеріалами: lb.ua