Духовний та громадський діяч

09:32, 29 липня 2026

Якби Андрей Шептицький перебував серед нас сьогодні, він, ймовірно, очолив би перелік найвпливовіших українців. Більш як чотири десятиліття очільник керував Українською греко-католицькою церквою. Цей період охопив дві світові війни, а політична влада на Галичині змінювалася сім разів. Радянські та німецькі загарбники розглядали його як загрозу. Водночас для українського народу митрополит був не лише духовним провідником, а й національним лідером та захисником. Кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії Церкви УКУ Ліліана Гентош розповіла про функції, які не властиві церковним лідерам.

Дарія Денис

журналістка

Детальніше

З митрополичого престолу до депутатської трибуни

В межах Австро-угорської імперії церковні діячі, зокрема єпископи та архиєпископи, брали активну участь у політичному житті. Коли Андрея Шептицького 1900 року було призначено архиєпископом Львівським та митрополитом Галицьким, він автоматично став членом Віденського парламенту та Галицького сейму у Львові. Ієрарх не відвідував усі засідання, але долучався до вирішення найважливіших питань. Зокрема, він очолював делегації з українських питань до цісаря Франца Йосифа. Андрей Шептицький скористався своїм політичним впливом і відіграв значну роль у досягненні порозуміння між українськими та польськими фракціями в Галицькому сеймі. Зокрема, у 1906–1907 роках він домігся розширення виборчих прав для усіх жителів імперії.

Окрім того, в австрійському парламенті митрополит активно просував ідею створення українського університету у Львові. Під час обговорення бюджетних питань Шептицький наводив аргументи, чому уряд повинен виділити кошти для майбутнього навчального закладу. Зрештою, депутати підтримали його задум, проте реалізації перешкодила Перша світова війна. Лише 1928 року у Львові вдалося заснувати Греко-католицьку богословську академію, наступницею якої є сучасний Український католицький університет.

<p>Ліліана Гентош</p>

Після першого десятиліття перебування на митрополичій кафедрі українське суспільство вважало Андрея Шептицького своїм провідником та посередником. Тому, коли влітку 1914 року розпочалася Перша світова війна, представники всіх українських фракцій зібралися на нараду на Святоюрській горі. У своїх перших зверненнях під час війни митрополит закликав вірян зберігати свою віру у випадку окупації. Він називав російське православ’я “одержавленим” та “казенним”, що стало підставою для його арешту. Коли після дворічного заслання, у вересні 1917 року, Андрей Шептицький повернувся до Львова, містяни зустріли його транспарантами з написом “Вітаємо Князя української Церкви і громадянина України!”.

Митрополит Андрей не припиняв своєї суспільно-політичної діяльності, навіть коли 1918 року перестала існувати Австро-угорська імперія. У листі до Апостольського візитатора Джованні Дженоккі у 1923 році митрополит писав, що його вірні не мають еліт через складні історичні обставини. Тому керівництво Церкви змушене брати участь у політичному, культурному та економічному житті громади. Андрей Шептицький називав це “законом заміщення”. Він усвідомлював, що мусить взяти на себе додаткові обов’язки, бо цього вимагав його народ.

Великі проєкти митрополита

Три ініціативи Андрея Шептицького, які існують донині, незалежно від зміни влади – це Національний музей у Львові, “Народна лічниця” та Український католицький університет. Він надавав перевагу довгостроковим проєктам, які не одразу давали результат, але розвивали промисловість і забезпечували робочими місцями якомога більше людей. Митрополит був переконаний, що заможне суспільство дбатиме про свою освіту, культуру та Церкву.

Андрей Шептицький розвивав сферу охорони здоров’я та сприяв відкриттю перших пунктів вакцинації на Галичині. У селах, де Львівська архиєпархія володіла маєтностями, діяли амбулаторії. Там надавали медичну допомогу. Тож коли 1903 року група українських лікарів виступила з пропозицією збудувати лікарню, яка б допомагала передусім малозабезпеченим українцям, глава УГКЦ підтримав цю ініціативу фінансово. Він передав “Народній лічниці” будівлю, розташовану неподалік Святоюрської гори, за сучасною адресою Озаркевича, 4.

Крім того, наприкінці 1920-х років ієрарх планував звести на вулиці Личаківській велику лікарню з тогочасним передовим обладнанням, де б надавали допомогу всім людям, незалежно від їхньої віросповідної та національної приналежності. Митрополит шукав шляхи для залучення значного капіталу на будівництво шпиталю. За його дорученням було проведено розвідувальні роботи щодо запасів золота на острові Суматра (тоді ці території належали Нідерландам, нині Суматра є найбільшим островом Індонезії), де митрополит володів земельною ділянкою. Але коли стало зрозуміло, що проєкт неможливо реалізувати, владика Андрей передав зібрані кошти на побудову нового корпусу “Народної лічниці” у Львові.

Докладніше про Андрея Шептицького у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте журнал у онлайн-книгарні видавництва

Митрополит також фінансував кооперативні об’єднання “Народна торгівля” та “Маслосоюз” і сміливо інвестував у підприємства українських підприємців. Наприклад, 1924 року він вклав 10 тисяч американських доларів у кондитерську фабрику “Фортуна Нова”, що належала Климентіні Авдикович. Сучасники дорікали йому за те, що він довірив значну суму грошей жінці.

Діяльність кооперативів та приватних підприємств здійснювалася через Земельний банк гіпотечний, заснований митрополитом у 1910 році. Банк слугував важливим центром економічного життя українців, надаючи їм доступні кредити терміном на 30 років. Однак у 1920-х роках, через економічну політику польського уряду, банк опинився на межі банкрутства, що означало б крах для десятків підприємців. Згідно з польським законодавством, кожен банк мусив збільшити статутний капітал до 5 мільйонів злотих. Перед митрополитом постав складний вибір: куди спрямувати кошти, отримані від продажу землі УГКЦ? До Швейцарії, як радили його радники, чи інвестувати в банк у Львові? Шептицький ризикнув і врятував банк, який забезпечував життєдіяльність українського бізнесу.

Щоб залучити кошти на розвиток громади, митрополит також приділяв увагу видобутку нафти. Чорне золото було виявлено на землях, що належали Львівській архиєпархії у Перегінську на Івано-Франківщині. Однак нафтові родовища залягали на значній глибині, тому видобуток вимагав значних зусиль та інвестицій. Невдовзі, прибутковий наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, нафтовий бізнес на Галичині почав занепадати. А українські підприємства під час Другої світової війни були націоналізовані радянською владою.

Зламати за будь-яку ціну

Після приходу радянської влади на Галичину у вересні 1939 року, глава УГКЦ став затятим ворогом нової влади. Не наважуючись фізично усунути національного лідера українського народу, вони чинили тиск на митрополита через його близьке оточення. Однією з таких спроб було вбивство його брата Леона та його дружини Ядвіги. Це сталося 27 вересня 1939 року в родинному маєтку в селі Прилбичі на Львівщині.

Через кілька днів співробітники НКВС увірвалися на Святоюрську гору та заарештували всіх чоловіків, які перебували в митрополичих палатах, окрім Андрея Шептицького. Йосип Сліпий згадував, що під час заворушення йому порвали одяг. Заручників вивели під стіну і протягом двох годин тримали під прицілом. Зрештою, співробітники НКВС залишили церковних діячів і пішли. Згодом у листі до Апостольського Престолу митрополит згадував, що йому вдалося їх звільнити. Ймовірно, завдяки зв’язкам з особою з НКВС, яка таємно сповідувала віру.

Того ж 1939 року щодо Андрея Шептицького було відкрито агентурну справу, серед фігурантів якої був його брат Климентій та ще дев’ятеро осіб. У червні 1940 року, за допомогою катувань та виснажливих допитів, співробітники НКВС намагалися завербувати настоятельку монастиря сестер Студиток Йосифу Вітер та племінника митрополита Сильвестра Шептицького. Однак радянським спецслужбам не вдалося залучити до співпраці людей, близьких до митрополита.

Благословення української державності

Вранці 30 червня 1941 року, після відступу радянських військ зі Львова напередодні, до міста увійшли німецькі підрозділи. Серед них був батальйон “Нахтігаль”, що складався переважно з українських націоналістів. За кілька годин вони разом із групою оунівців зібралися на площі перед Собором святого Юра, щоб заручитися підтримкою митрополита для проголошення Акту відновлення Української Держави. Адже жодна значна справа на Галичині не відбувалася без його благословення.

Втім, українські націоналісти не були певні підтримки глави УГКЦ, адже Андрей Шептицький критикував їхні методи діяльності. Він засуджував терористичні акти як інструмент політичної боротьби та самогубства у разі викриття ворогом. Особливо напруженими стосунки між Церквою та оунівцями стали після того, як улітку 1934 року активіст ОУН Михайло Цар здійснив замах на директора Академічної гімназії Івана Бабія.

Попри це, 30 червня 1941 року митрополит висловив свою підтримку уряду Ярослава Стецька. Однак за умови, що нова влада мала б гарантувати демократичні права всім мешканцям краю, незалежно від їхньої національної та релігійної приналежності.

Поки ввечері на площі Ринок, у будинку товариства “Просвіта”, проходили Українські національні збори, у митрополичих палатах Андрей Шептицький приймав представників німецької окупаційної адміністрації, серед яких був Ганс Кох. Він дізнався від владики, що в той же час проголошується Акт відновлення Української Держави. Оунівці ввели митрополита в оману, адже з’ясувалося, що німці нічого про це не знали. Кох негайно вирушив на площу Ринок, щоб припинити акцію. А за кілька днів причетних до неї націоналістів заарештували. Незважаючи на це, вранці 1 липня Львівська радіостанція повідомила населення про Акт і з цієї нагоди передала благословення митрополита Андрея Шептицького.

Церква проти нацистського режиму

Прихід німецької армії до Львова митрополит Андрей, як і переважна більшість українського населення, сприйняв як визволення від більшовиків. Проте ілюзії швидко розвіялися. У перші дні окупації нацисти звинуватили євреїв у співпраці з радянською владою і спровокували кривавий погром, що призвів до масових убивств. У листопаді 1941 року, з метою ізоляції євреїв, у місті було створено ґетто. Тих, хто їх переховував, та членів їхніх родин, загрожувала смертна кара.

З величезним ризиком, разом із братом Климентієм, митрополит залучав довірених осіб до порятунку євреїв. Церкви та монастирі Греко-католицької церкви стали для них притулком. Протягом тривалого часу на Святоюрській горі, у митрополичій бібліотеці, за книжковими полицями переховувався рабин Давид Кагане.

Пізнього листопадового вечора 1943 року до митрополита таємно прибула єврейка з донькою. Вхід до Святоюрського комплексу відкрив молодий послушник. Насправді це був єврей Курт Левін, який також знайшов притулок у резиденції Глави УГКЦ. Шептицький попросив Йосифу Вітер не розлучати прибулих і розмістити їх у монастирі. Так Лілі Штерн, яка вже у дорослому віці залишила спогади про ці події, разом із матір’ю змогла пережити Голокост.

Андрей Шептицький – один із небагатьох, хто наважився стати на захист єврейського народу й відкрито критикувати нацистський режим. У листі до папи Пія ХІІ, написаному 29–31 серпня 1942 року, митрополит різко висловився щодо злочинів німецьких окупантів.

А 14 січня 1942 року українські діячі написали колективного листа до Адольфа Гітлера. Під зверненням поставили підписи голова ОУН Андрій Мельник, президент УНР в екзилі Андрій Лівицький, голова Української національної ради Микола Величковський, генерал УНР Іван Омелянович-Павленко та Глава УГКЦ Андрей Шептицький. Хоча, дослідники вважають, що насправді митрополит не підписувався під цим зверненням. Адже в той час він сильно хворів і не міг самостійно поставити підпис.

На відміну від колективного листа до Гітлера, який зберігається у Ватиканському апостольському архіві, про звернення митрополита до Райхсфюрера СС Генріха Гіммлера відомо лише з переказів рабина Давида Кагане. У тексті глава Греко-католицької церкви висловив протест проти винищення євреїв та залучення до цього українців.

Німецькі війська залишили Львів 27 липня 1944 року, і того ж дня місто “звільнила” Червона армія. А через три місяці, 1 листопада 1944 року, Галичиною прокотилася звістка про смерть Андрея Шептицького. Незважаючи на те, що Львів перебував під радянською окупацією, тисячі людей прийшли вшанувати митрополита.

Понад 80 років після смерті Андрей Шептицький залишається для українців національним та духовним лідером. А справи, які він започаткував, нині успішно розвиваються.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!