19.08.2026
Любов Терехова
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
7 серпня під час другого Всеукраїнського книжкового фестивалю BestsellerFest у Львові дитячі автори Іван Андрусяк та Оля Русіна, спільно з Вітою Євстіфеєвою, менеджеркою з авторського права та видання дитячої літератури «Видавництва Старого Лева», обговорювали вразливість дитячої книжки та шляхи її збереження. Дискусію під назвою «Що ми робимо, аби не втратити дитячу книжку» концептуально обрамлювала та модерувала дослідниця ринку дитячої літератури Емілія Огар. «Читомо» систематизувало висловлені думки.
Актуальність обговорення дитячої літератури
Емілія Огар: Розмови про книжки загалом передбачають і розмови про дитячу літературу та дитячу книгу. Адже читач, втрачений у дитинстві, рідко стає дорослим. Дитяча тематика не є чимось вузькоспеціалізованим. Вона має бути фундаментом розмови про культуру читання та видавничу культуру. Йдеться про спільне сімейне читання, про залученість. Питання дитячого читання та дитячої книги мають загальнодержавне значення.
На тлі нещодавніх руйнувань та влучань російських ракет ми говоримо навіть про фізичну втрату — в буквальному сенсі. Водночас ми розглядаємо й філософський аспект — збереження культури дитячої книги та її читання.
Існують дві групи причин, чому дитячу книгу необхідно захищати. Перша — глобальні чинники, спільні для сучасного світу: тотальна цифровізація дитячої поведінки, яка охоплює всі їхні потреби. Книжка змушена змагатися з цифровою культурою, у якій діти почуваються цілком комфортно. Тому читання, особливо класичної паперової книжки, втрачає свої позиції.
Це не лише наша проблема — це явище світового масштабу.
Друга група причин — українські виклики, пов’язані з війною, руйнуваннями та значним спадом на ринку дитячої книги: масові переміщення, міграція, втрата дитячої аудиторії, а отже, покупців і споживачів; фізичне знищення активів і будівель — все те, що ми спостерігаємо, коли палають книжки.
Такий контекст дозволяє нам стверджувати, що ситуація є критичною, тобто драматичною.
Стан дитячої книги: уникнути перебільшення — чи це катастрофа?
Іван Андрусяк: Ситуація не є катастрофічною, але безсумнівно драматичною. Цьому сприяли кілька чинників. Асиміляційна політика ще не справила значного впливу на всіх дітей, які виїхали з України. Однак, чим довше триватиме війна, тим складніше буде їх повернути. Цей аспект є болісним, складним і важливим. Але існує ще один чинник, про який ми зазвичай не говоримо і який залежить від нас, українських дитячих письменників. Сформувалася велика кількість авторів, які не володіють елементарними навичками художнього письма. Рівень українського художнього тексту для дітей за останні роки різко знизився. Ми мусимо це прийняти, усвідомити й визнати, а потім знайти шляхи для подальшого розвитку.
Оля Русіна: Ми не можемо обговорювати цю тему, не враховуючи нещодавні удари по складах українських видавництв. Наразі йдеться не лише про те, щоб автори якісно писали, а й про те, щоб книжки доходили до читачів: перш за все, ці книжки мають бути видані. Величезні наклади, зокрема дитячих книг, були знищені. Це дуже боляче для видавців та авторів, які втратили свої тиражі. Їхні збитки ще більше ускладнюють і без того непросту ситуацію з дитячим читанням, оскільки фізично книг стало менше.
Віта Євстіфеєва: Мені не хочеться стверджувати, що ситуація з дитячою літературою зараз є драматичною чи катастрофічною, хоча такі відчуття присутні. Проте це момент, коли ми не можемо залишатися осторонь. Діяти повинні не тільки автори та ілюстратори — творці книжок, — а насамперед видавці. Від початку повномасштабного вторгнення продажі дитячої літератури суттєво знизилися. Причини сумні: люди виїхали, їм бракує коштів на придбання книжок. Але однією з причин є те, що діти масово припинили читати. Для них читання стало розвагою лише тоді, коли батьки спонукають їх до цього.
Як мотивувати дітей до читання: чи може друковане видання перемогти цифрове?
Оля Русіна:
У 2022 році мої книги були включені до проєкту «Валізка з книжками», започаткованого Goethe-Institut. Це чудовий проєкт: добірка української літератури на різні теми та для різних вікових категорій, підготовлена експертами, надсилалася до українських та іноземних бібліотек за кордоном. Евакуйовані родини, зокрема матері з дітьми, мали змогу приходити та читати ці книги рідною мовою. Авторів також запрошували до різних країн для зустрічей.
Я відвідувала Німеччину і пам’ятаю повну залу: батьки не просто привели дітей і зайнялися своїми справами — дорослі та діти були разом. Я приїхала з Києва, вони запитували про місто, і відчувалося, наскільки це зближує та дає людям за кордоном необхідний контекст. Міжособистісний зв’язок надзвичайно важливий: не просто привезти книги та поставити на полицю, а організовувати візити авторів, дискусії та зустрічі. Таким чином формується емоційний зв’язок дітей із конкретною книгою. Для них вона стає не просто історією, а спогадом про спільну діяльність і людину, яка приїхала, приділила їм час, почитала та погралася з ними. Тому важливо, щоб ми всі продовжували це робити.
Віта Євстіфеєва: Ольга згадала, що книга — це історія, можливість доторкнутися до неї, мати спільні спогади з батьками. І про це мають говорити самі видавці. Як зазначила пані Емілія, раніше книги видавали всі, хто хотів, бо вони добре продавалися. А зараз ми просто видаємо їх, ставимо на полиці й чекаємо, коли діти самі прийдуть і куплять. Це вже не працює: є тіктоки, серіали, планшети.
Ми мусимо докладати більше зусиль для просування книг і змінювати підходи. Автори вигадують надзвичайні ідеї, щоб зацікавити дитину, і це чудово. Але в ці ідеї повинні вірити й самі видавці, а держава має пропонувати способи просування. Адже недостатньо лише придбати книги та розіслати їх у бібліотеки.
Віта Євстіфеєва: Цього року мені випала чудова нагода відвідати книжковий фестиваль Mały Koneser у Варшаві, організований невеликими дитячими видавництвами. Його мета — популяризація дитячого читання. У Польщі, так само як і в нас, існує проблема з дитячим читанням через цифрові альтернативи: діти не виявляють бажання читати. Фестиваль відбувся втретє, і цього року на нього запросили колег з інших країн. У професійній програмі видавці обговорювали актуальні проблеми дитячої літератури та ділилися успішними кейсами. Один із них, який частково відповідає нашим підходам, справив на мене особливе враження. Видавництва, бібліотеки — усі, хто знайомить дитину з книгою, — позиціонують її не як продукт, а як спільний досвід. Польські видавці цікаво співпрацюють із психологами. Щорічно вони видають каталог, у якому психологи надають рекомендації для різних вікових категорій. Книгу пропонують не лише через захопливий сюжет про собак чи дружбу, а пояснюють, з якими викликами стикається дитина у шість років і які книги допоможуть їй зрозуміти, як діяти в тій чи іншій ситуації.
Це дозволяє по-іншому звертатися до батьків. Часто вони просто дають дитині читати, бо це корисно і робить її розумнішою. Але книги перш за все навчають емпатії та допомагають зрозуміти, як жити у світі. Тому численні книги про війну, які видаються зараз, також є необхідними. Працюючи в книгарні та на книжкових фестивалях, я стикаюся з батьками, які прагнуть захистити дитину від складних тем. Важливо пояснювати їм, що це неможливо, хоч як би хотілося, щоб дитина жила в ідеальній бульбашці. Досі важко продати книгу, де батьки розлучаються чи живуть у різних помешканнях, хоча це частина реальності. Батьки кажуть: «Це не про нас, у нас все гаразд». Але в дитини може бути однокласниця, яка переживає розлучення батьків і почуватиметься покинутою, оскільки ніхто не знає, як із нею спілкуватися. Якщо презентувати книги з такого ракурсу, можливо, вони знайдуть кращий відгук у читачів.
Інший успішний приклад просування — співпраця видавництв із футбольними клубами: тренерам пропонують створювати книжкові та читацькі клуби всередині команд. Це дозволяє залучити іншу аудиторію, яка, здавалося б, не любить читати, хоча це не так. Грецька видавчиня розповіла про ще одну ідею: під час презентації дитячої книги та зустрічі книжкового клубу в книгарні одночасно проводять захід для батьків. Дорослий приходить із дитиною, вони розходяться по різних кімнатах, але обоє здобувають спільний читацький досвід і готуються до книжкового клубу. Саме так варто пропонувати книгу — як можливість розділити читання з татом, мамою чи бабусею, а не читати наодинці у своїй кімнаті.
Найближчі плани: виклики, завдання та досвід
Іван Андрусяк: Маю багато різноманітних, подекуди суперечливих думок. З одного боку, війна, як би цинічно це не звучало, повинна надати літературі нового подиху. Так сталося з нашою дорослою літературою. Від евристичного сприйняття війни вона поступово перейшла до її екзистенційного осмислення. Тексти письменників-фронтовиків та письменників-тиловиків, що з’являються зараз, пропонують бачення та ідеї. Вони дають читачеві відповіді на питання, які виникають у всіх нас. Ці відповіді часом хаотичні та суперечливі, але принаймні вони існують.
Наша дитяча література поки що зупинилася на етапі евристичного осмислення війни. Це закономірно, адже війна як травма для дитини є значно важчою та складнішою.
Можна зрозуміти і батьків, і оглядачів-аналітиків, які кажуть: «Не чіпай, не добивай». З іншого боку, це дуже погано впливає на літературу та сам текст, бо часи цих барабанно-галасливих тем давно минули. Дитина, яка виросла під час війни і не знає іншого часу, має власні запитання, на які немає відповідей. Ми, дорослі, не завжди знаходимо ці відповіді як батьки і, як мені здається, поки що взагалі не знаходимо як письменники. Подекуди з’являються поодинокі проблиски, але радше на рівні ілюстрацій, ніж тексту. Серед прочитаного можу відзначити два тексти. Перший — «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» Сергія Пантюка, повість, яку він задумав в окопах під Бахмутом і завершив після повернення. У ній є ігрові та розважальні елементи, але головне — присутня думка. Другий текст, пов’язаний з темою за передумовами та походженням, — «Привидуся» Оксани Давидової, дія якої відбувається на окупованій території. Авторка написала її як пригодницьку повість, але уявна — і водночас цілком реальна — подружка головного героя загинула. Початок є, але ми поки що несміливі: боїмося громадської думки, дошкульного фейсбуку чи треду, які періодично провокують хвилі. Нам потрібно стати сміливішими, взяти на себе більше відповідальності та говорити з дитиною серйозно. Діти зараз дуже багато розуміють. У мене живе маленька дівчинка, якій чотири роки, і яка народилася в окупованому Бердянську. Коли ми спілкуємося, вона видає фантастичні речі — розуміє набагато більше, ніж можна було б очікувати.
Емілія Огар: Це справді так. Зафіксуймо це завдання. На мою думку, про це дуже складно писати, особливо під час війни. Обставини постійно змінюються: війна 2022 року та війна 2026 року. Без коментарів. Згадаю лише назву збірки Павла Вишебаби, яку підказала його донька, написавши: «Тільки не пиши мені про війну». Про це також варто подумати, коли ми звертаємося до дитячої аудиторії. Ваш список можна було б розширити: є цікаві спроби. Але кажуть, що має минути час, події повинні «капсулюватися» — тоді про них легше писати. Це завдання вам, авторам і письменникам.
Оля Русіна: Після 2014 року ситуація була схожою. У дорослій літературі рефлексія, думки, досвід та документальна проза з’явилися значно швидше. Потім вийшла, наприклад, дуже чудова книга Олени Максименко «Пси, які приручають людей» про війну на Сході. Вона побачила світ буквально за місяць до повномасштабного вторгнення.
Емілія Огар: Наталка Нагорна «Повернутися з війни». Фантастична книга.
Оля Русіна: Так. Цей твір став майже народним — ми всі його знаємо. Але він також з’явився поступово. З іншого боку, саме 2022–2023 роки були в нашій літературі періодом реакції. Тоді стався бум книг про війну. Мені здається, це було пов’язано з тим, що реальність різко змінилася і стала жахливою, тому виник великий запит на пояснення того, що сталося, і як жити далі.
Іван уже частково це згадав.
Розмірковуючи над власними текстами, я розумію, що зараз перед нами стоїть великий виклик: діти, народжені під час повномасштабної війни, вже починають читати і скоро підуть до першого класу. Для них це єдина реальність, у якій вони живуть. Вони не мають дистанції. Усі попередні книги писалися через порівняння: було так, стало інакше, а тепер ми живемо в новій реальності. Ці діти не можуть порівнювати, бо не знали іншого світу і виросли в цьому. Тому говорити з ними потрібно зовсім інакше. Це також є викликом.
Емілія Огар: Видавництва, як і автори, можуть реагувати не лише книгами про війну. Наприклад, бум інтересу до класики — це також стимульований війною споживчий запит. Дорослі почали цікавитися сучасними перевиданнями класики як способом культурної ідентифікації та збереження колективної пам’яті. Це також видавнича відповідь на потреби воєнного часу.
Іван Андрусяк: Ми не торкнулися ще однієї теми — потреби в інституціях та платформах, де подібні речі обговорювалися б і народжувалися ідеї. Кілька десятків справді креативних бібліотек — це чудово. Так само добре, що в нас є БараБука і відновився дитячий форум у Львові.
Ще один важливий момент: дитячі письменники, які входять до ПЕН, намагаються зібрати свою «команду». Координацію здійснює Оля Русіна. Чим більше таких платформ, тим краще. Було б добре також створити зону дитячих поетів на фестивалі «Земля Поетів».
Чи є підстави для оптимізму?
Емілія Огар: Я добре пам’ятаю дев’яності роки, які поляки, до речі, назвали часом потопу: тоді не було нічого, безкінечно перевидавали казки та, порушуючи авторські права, експлуатували тексти «Веселки». У двотисячних і десятих роках процес пішов угору. Потрібен був час, щоб виросло покоління, а за ним — наступне покоління авторів, які поступово розвивали свою майстерність. Настав момент, коли я вже не могла порадити знайомим, що почитати, бо кількість назв і авторів стала дуже великою, а система — географічно розбудованою. Пан Іван наголосив на проблемі останніх років: якість не завжди на найвищому рівні. На мою думку, це нормально. У будь-якому процесі є як високі зразки, так і масова культура. Це особливо помітно в дитячій літературі, яка часто балансує між кічем і високою культурою. Але наші автори та видавці пропонують сучасній українській дитині та споживачеві якісний продукт. Я люблю говорити не лише про дитину, а й про сім’ю, адже до певного віку саме батьки вирішують, що їй купувати. Тому важливо, щоб вони усвідомлювали якість цього продукту. Попри можливі зауваження, ми можемо це констатувати. Пропозиція різноманітна: художня література та нон-фікшн, автори для різних вікових груп, які по-різному та в різних жанрах спілкуються з аудиторією.
Час показав, що ми увійшли в цю війну набагато сильнішими, ніж уявляли. Думаю, у дитячій літературі нам вистачить запасу міцності на кілька років, щоб продовжувати працювати.
Оля Русіна: Хотіла б завершити на позитивній ноті. Ви згадали, що мій письменницький шлях почався досить рано — у підлітковому віці, а перша книга вийшла, коли я ще навчалася в школі. Я зростала у 2000-х і добре пам’ятаю час, коли становище української дитячої книги було значно гіршим, ніж зараз.
Щоб придбати книжки українською для нас із сестрою, моя мама докладала великих зусиль і їздила до Києва на великий книжковий ринок «Петрівка» — тепер «Почайна». Російських книг було так багато, що доводилося докладати значних зусиль, аби знайти українські. Можливостей для розвитку літератури було значно менше, бо всі були під тиском цієї навали та дешевизни. Пам’ятаю той дешевий папір, схожий на туалетний, на якому часто друкували російські книги. Іноді, коли настрій псується, я згадую, який шлях ми пройшли, і розумію, що, попри все, зараз ми в набагато кращому становищі, ніж тоді, бо маємо всі можливості. Тому, попри все, будемо писати, продавати, читати та популяризувати.