“Дикий кінь номер дев’ять”: чорна комедія про дружбу, смерть і політичні інтриги
У кінопрокат вийшов новий фільм ірландського режисера Мартіна МакДони “Дикий кінь номер дев’ять”. Головні ролі у стрічці виконали Джон Малкович та Сем Роквелл, а до акторського ансамблю долучилися Стів Бушемі, Том Вейтс та Паркер Позі. Світова прем’єра фільму відбулася на цьогорічному Венеційському кінофестивалі, де режисер вже вкотре став почесним гостем. Кінокритик Ігор Кромф переглянув стрічку і ділиться враженнями, чому новий фільм МакДони може стати найкращим артмейнстрімом року, а Джон Малкович – гідним конкурентом значно молодшим зіркам.
Події розгортаються у Чилі 1973 року. Осередок ЦРУ в Сантьяго готує переворот Піночета. На цьому тлі два оперативники американської розвідки, Кріс (Джон Малкович) та Лі (Сем Роквелл), вирішують скористатися часом до кривавого вересня і вирушити у відпустку на острів Пасхи. Їхня мета – побачити знамениті гігантські голови та табуни диких коней.
Кріс – це легенда ЦРУ, який брав участь у встановленні та поваленні політичних режимів по всьому світу з початку Холодної війни. Лі – його протеже, якого він вважає найближчою людиною. Однак, є одне “але”: голова осередку ЦРУ (Стів Бушемі) доручає Лі ліквідувати Кріса. Причина – Кріс свого часу вбив президента Джона Кеннеді. Водночас, сам Кріс просить Лі позбавити його життя, бо він більше не може боротися з онкологією. Ситуація ускладнюється тим, що Лі не має бажання виконувати жодне з цих завдань.
Новий фільм Мартіна МакДони вписується у своєрідну трилогію разом із “Залягти на дно в Брюгге” та “Банші Інішеріна”. Це характерна для режисера чорна комедія, яка досліджує парадокси чоловічої дружби, відчуття самотності та неминучість смерті як плати за скоєні гріхи. МакДона, відомий драматург сучасності, майстерно вибудовує діалоги своїх дещо ексцентричних персонажів. Їхні розмови складаються з випадкових фактів, взаємних підколів, прямолінійних і цинічних жартів. Проте за цією комічною оболонкою ховаються глибокі, майже філософські роздуми про природу людського буття та взаємовідносин.
МакДона створює історію, де динаміку сюжету підсилює не менш динамічний монтаж Міккеля Нільсена. Актори першої величини обговорюють серйозні теми з такою кількістю гумору, що фільм набуває кількох рівнів сприйняття. Додаткову цінність додають мальовничі пейзажні кадри острова Пасхи, музичний супровід Картера Бервелла та майже сентиментальний фінал з розшифровкою коду “Арканзас”. Також варто відзначити епізодичну, але харизматичну роль Тома Вейтса, який не бажає писати пісні “про цих сраних коней”. Цей фільм здатен привабити широку аудиторію, виконуючи одразу кілька функцій: він пропонує інтелектуальне навантаження, але водночас є розкішною двогодинною кіноатракцією, причому без мерчандайзу та численних приквелів, сиквелів і спін-офів.
“Дикий кінь номер дев’ять”, подібно до “Залягти на дно в Брюгге”, розповідає історію про двох чоловіків зі зброєю, які ховаються від світу у віддаленій місцевості, чекаючи на появу фігури-деміурга. Як і “Банші Інішеріна”, стрічка досліджує дружбу, засновану на недовірі, та використовує образ тварин як втілення чистого добра. Однак, якщо в попередніх роботах це була мила ослиця, то тут – добродушний коник та, несподівано, міль. Але є й суттєва відмінність: “Дикий кінь номер дев’ять” – це дуже політизоване кіно. Якщо раніше МакДона використовував жарти на теми політики, національності чи віросповідання лише для надання фільму соціальної гостроти, то тепер він робить пряме політичне висловлювання.
Режисер починає з поверхневої паралелі між американською інспірацією піночетівського перевороту та недавнім переворотом у Венесуелі, спровокованим адміністрацією Трампа. Завершує ж фільм глибоким екзистенційним питанням: чи виправдані індивідуальні вбивства, замовлені державою, якій ти присягнув? Саме це питання стає ключовим для героя Джона Малковича.
Роль Малковича у фільмі справді видатна. Не випадково актор отримав головний акторський приз Венеційського кінофестивалю – Кубок Вольпі. Останніми роками здавалося, що актор потрапив у пастку власного ексцентричного образу, отримуючи ролі, де його діапазон обмежувався кількома очевидними прийомами: холодним поглядом чи саркастичною усмішкою, що межує з легким божевіллям. МакДона ж запропонував йому складного драматургічного персонажа. Кріс – це не типовий мізантроп, який ховав добре серце під маскою злості. Це людина, яка завжди усвідомлювала свої дії у всіх цих Гватемалах, Конго та Чехословакіях. Більше того, він не просто виконував обов’язок, а й отримував від цього задоволення. Він не кається у вбивствах і руйнуванні демократій – він лише ставить собі питання, яка частка відповідальності припадає на нього особисто, якщо він діяв заради системи. МакДона показує Кріса як персонажа, сповненого протиріч: поруч із беземпатійним ставленням до людей, старий працівник ЦРУ тонко і ніжно переживає за міль та диких коней, яких зустрічає на острові Пасхи. Поруч із ним Сем Роквелл виступає в ролі трікстера, від якого залежить розвиток сюжету. Хоча актор демонструє дуже експресивну гру, все ж залишається враження, ніби ця роль була написана для Коліна Фаррелла, який просто не захотів вчетверте працювати з МакДоною.
“Дикий кінь номер дев’ять” стверджує, що ми досі живемо у світі, де порядок денний диктують кілька найбільших країн, а решта світу залишається лише фігурами на їхній геополітичній шахівниці. Однак, замість того, щоб створити типову сатиру в дусі “Діггера” Іньярітту, майстер багатошаровості МакДона не лише звертається до улюблених тем власного кіновсесвіту, але й ставить питання про індивідуальну відповідальність кожного, хто опиняється перед вибором: кому залишатися вірним – системі чи собі.
Оригінал статті: lb.ua