Богдан Гудь: "У 1943 році на Волині поляків винищували не тільки вояки УПА, а й місцеві православні жителі"

14:31, 8 липня 2026

Професор Богдан Гудь дещо стурбовано говорить не стільки про події минулих десятиліть, скільки про останні новини від польських науковців. Він вважає, що його колеги з-за західного кордону вдаються до маніпуляцій та ведуть нечесну гру. Професор наводить приклади, коли добра воля української сторони, що прагне до розуміння з польськими партнерами, стикається з байдужістю. Така ситуація триває з 2003 року, коли формула “Пробачаємо і просимо пробачення”, підтримана президентами Кучмою та Квасневським, не принесла очікуваних результатів. Згодом у відносини України та Польщі втрутилася третя сторона, яка почала сіяти розбрат між нами. Втім, це не є чимось новим — Росія, а це була саме вона, діяла аналогічно й раніше. Безперечно, відповідальність за зрив порозуміння не можна покладати лише на одну зі сторін, ані на поляків, ані на українців. Про минулі та поточні відносини з Польщею “Локальна історія” поспілкувалася з Богданом Гудем, автором численних публікацій, зокрема нещодавньої — “Від Люблінської унії до волинських масакр. Чотири есе про польсько-українську історію”.

Інтерв’ю було надруковано в журналі “Локальна історія”, присвяченому Волині.

Наталія Лебідь

журналістка

Детальніше

— Пане Богдане, чи можна стверджувати, що сучасні українсько-польські стосунки нагадують “холодну війну”? Складається враження, що вони досягли своєї кульмінаційної точки.

— Я б запропонував розглядати це питання без надмірних емоцій. Якщо говорити про сферу історичної пам’яті, то, на жаль, ми спостерігаємо не холодну, а гарячу війну. Протягом кількох років тривають емоційні, але, водночас, безплідні дискусії щодо Волині’43, які вигідні хіба що Кремлю. Водночас на політичному рівні Польща залишається нашим союзником і ключовим логістичним центром. Ставлення багатьох поляків до нашої війни та страждань, їхня емпатія та надана допомога вражають. Варто згадати хоча б акцію “Тепло з Польщі для Києва”, а також 400 генераторів, наданих нашій столиці з державних фондів Польщі. Крім того, аналізуючи звіти політиків, стає зрозуміло, що на рівні урядів та парламентів відносини є цілком нормальними, оскільки нинішня правляча коаліція в Польщі загалом дотримується проукраїнської політики.

Проте, слід розрізняти коаліцію Туска, партію “Право і справедливість” (ПіС)“Право і справедливість” — партія Ярослава Качинського, яка втратила більшість після виборів 2023 року., а також прихильників Ґжеґожа Брауна та Славоміра Менцена, які виявляють певну неохочість щодо України. Усе це створює складну й заплутану картину наших взаємин із західними сусідами, тому підходити до цього питання слід надзвичайно обережно.

— Чи прем’єр-міністр Дональд Туск є опонентом президента Кароля Навроцького у питаннях історії?

— Туск, як правило, уникає втручання в історичні суперечки, хоча він, подібно до Навроцького, закінчив історичний факультет Ґданського університету. Проте я не пригадую, щоб він конкретно висловлювався, наприклад, стосовно Волинської трагедії. Натомість Навроцький, значною мірою завдяки цій темі, здобув перемогу на президентських виборах. Що ще гірше, він продовжує використовувати тему Волині’43 для підтримки свого авторитету серед правого крила польської політичної еліти та електорату.

— Ймовірно, жест Навроцького під час зустрічі із Зеленським, коли президент Польщі вручив українському колезі двотомник документів про “волинський злочин”, був радше розрахований на внутрішнього споживача. Якою мала б бути адекватна реакція Зеленського? Адже глава держави не коментував цей жест.

— У цьому немає нічого дивного. Зеленський, так би мовити, не повністю обізнаний з історією та перебігом цих подій. Найкращим виходом було б передати ці книги історикам. Я мав змогу ознайомитися зі змістом згаданого двотомника. І мушу відверто сказати: документи, які в ньому містяться, значною мірою не підтверджують концепцію, розроблену професором Ґжеґожем Мотикою. Згідно з його версією, за організацію злочинів на Волині відповідає не одна сторона, а конкретна структура — Організація українських націоналістів, згодом — ОУН(б) та очолювана нею Українська повстанська армія (УПА).

Насправді, багато поляків було вбито їхніми ж сусідами — представниками православної громади Волині. Однак причини, які спонукали їх до таких дій, польські історики переважно замовчують. Я ж докладно проаналізував це питання у своїх книжках, як польсько-, так і україномовних. Тому відповіді можна знайти саме там.

<p>Богдан Гудь</p>

— У 1940-ві роки українці не мали власної держави. Чи коректно стверджувати, що ми несемо відповідальність за події на Волині, які відбулися 80 років тому?

— Це надзвичайно складне питання. З одного боку, викликає категоричне заперечення фраза Лукаша Ясіни, колишнього речника польського МЗС, який навесні 2023 року заявив, що президент Зеленський повинен вибачитися за волинський злочин. Крім того, в одному зі своїх інтерв’ю він стверджував, що у 1943 році “Україна була злом… Україна чинила зло”. Це, як ви розумієте, повний абсурд, адже у 1943 році на Волині не існувало жодної української державності, окрім окремих повстанських “республік”. Волинь входила до складу Української Народної Республіки лише у 1918-1919 роках. До того ж ставлення місцевого населення до своєї держави було, скажімо так, неоднозначним.

Водночас, події 1943 року мали місце на території сучасної України. І тому, коли я говорю про необхідність їхньої оцінки, я посилаюся на слова відомого українського історика та дисидента Ярослава Дашкевича. Він, зокрема, зазначив, що незалежно від причин, які пояснюють ці події, вони заслуговують на однозначне та суворе засудження з українського боку. Саме такий підхід є доречним, адже вбивство людей — це завжди злочин.

— Чи існує в українському науковому середовищі одностайна позиція щодо волинських подій? Чи всі поділяють погляди Дашкевича?

— У нас, скажімо так, спостерігається певний плюралізм думок. Є прихильники політичної концепції подій 1943 року. Це група істориків під керівництвом Володимира В’ятровича, який назвав події на Волині “другою українсько-польською війною”. Щодо його книги з такою назвою, то в Польщі було опубліковано кілька вкрай критичних рецензій, хоча В’ятрович не заперечує участі Української повстанської армії в цих подіях. Однак його звинуватили в однобокому трактуванні…

Існують також історики, які схиляються до польської концепції, згідно з якою головна відповідальність за Волинь лежить на ОУН та УПА. До цієї групи я б відніс Ігоря Ілюшина, Георгія Касьянова, Андрія Портнова…

Натомість ваш скромний слуга є, мабуть, єдиним представником так званої незалежної течії, яка намагається представити генезу подій на Волині 1943 року в нетрадиційному ключі. По суті, я підтримую тезу видатного французького історика Даніеля Бовуа про те, що жахливі волинські трагедії мали глибокі історичні коріння.

Події 1943 року трапилися на території сучасної України. І тому коли я говорю про те, як треба їх оцінювати, то покликаюся на слова відомого українського історика й дисидента Ярослава Дашкевича. Він, зокрема, сказав, що як би ми не пояснювали причин тих подій, вони заслуговують на однозначне й суворе засудження з українського боку. Так до цього слід підходити, бо вбивство людей — це завжди злочин.

— Давайте поговоримо про ці корені. Отже, якими були передумови Волинської трагедії або, як ви зазначаєте, масакру?

— Я вживаю це слово у множині, оскільки звірства відбувалися з обох сторін.

Щодо генези, то варто наголосити, що період 1920-х років ХХ століття, коли сучасні Волинська та Рівненська області входили до складу Волинського воєводства ІІ Речі Посполитої, а перед тим були Волинською губернією Російської імперії, польські історики, за винятком професора Влодзімєжа Менджецького, згадують не дуже охоче. Цей період не вписується в концепцію, про яку я згадував раніше, — що волинську різанину спланували та здійснили ОУН і УПА.

Справа в тому, що влада Волинського воєводства не мала серйозних проблем з українським націоналізмом, натомість стикалася з величезними труднощами через комуністичний рух. І загалом, з проросійською позицією місцевого населення. Адже, починаючи з ХІХ століття, тут були сильними впливи Російської православної церкви (РПЦ). Перед Першою світовою війною мільйони селян Волинської губернії — а це, окрім Волинської та Рівненської, ще й Житомирська область — належали до “Союзу русского народа”, також відомого як “Чорна сотня”, через який російське самодержавство здійснювало свій ідеологічний вплив. Проросійська орієнтація формувалася, подібно до сьогодення, у Почаївській лаврі.

Метою чорносотенців було витіснення всіх інородців, тобто поляків та євреїв, з Волині та передача їхніх земель “русским (!) крестьянам”. Тож коли у 1915 році на Волинь прибув сотник Дмитро Вітовський, щоб агітувати місцевих селян вступати до Легіону УСС та боротися проти москалів, він почув у відповідь: “А краще, щоб Росія була тут знову. Може, тоді землі було б більше і горілка потаніла”Подешевшала. Такою була ментальність місцевого населення того часу…

— Місцеві, так би мовити, “ждуни”…

— Саме так! Уявіть собі, що у 1920 році частина православної громади виступила проти походу на Київ Петлюри та Пілсудського. Чимало з них воювали в лавах Першої кінної армії Будьонного, і робили це настільки завзято, що здивували навіть досвідчених будьонівців. Коли ж у 1921 році розпочалися процеси інтеграції Волині до складу Польської держави, місцеві чиновники доповідали у Варшаву, що православне населення не бажає приєднуватися до Польщі: старше покоління сумує за царем, а молодше “приваблюють” більшовицькі порядки.

Також у 1920-ті роки, особливо в першій половині десятиліття, спостерігалися постійні напади на Волинь радянських диверсійних груп та діяльність прокомуністичних партизанських загонів. Їхні останні виступи були придушені лише у 1932 році. Більше того, у 1925 році волинські комуністи розробили план “другої пролетарської революції” з метою приєднання Волині до СРСР. Хочу наголосити, що один з пунктів цього плану передбачав знищення польських поселень та їхніх мешканців. Отже, різанина поляків була дійсно запланована, але не націоналістами, а комуністами.

— Можна припустити, що у 1939 році багато волинян зустрічали радянських вояків з хлібом та сіллю…

— І з вигуками “Хай живе Сталін, Ворошилов, Тимошенко!”. У 1939-1941 роках антипольські настрої ще більше посилилися завдяки радянській пропаганді, яка зображувала період перебування Волині у складі ІІ Речі Посполитої як час найтяжчого національного та соціального гноблення. Їхня пропаганда посилалася, зокрема, на період після смерті Юзефа Пілсудського, коли була реалізована політика ревіндикаціїПовернення майна, знищувалися православні церкви та проводилася окатоличення українців на Холмщині та Східній Люблінщині. Тверезомислячі поляки усвідомлювали та застерігали, що за таку політику (“за знищення домів Божих, за сльози тих, хто там молився”) Польща в майбутньому “тяжко заплатить”.

Тепер ви розумієте, чому польські історики так неохоче згадують цей період. Якщо розглядати класичну монографію Ґжеґожа Мотики “Від волинської різанини до операції “Вісла””, то в передумовах подій 1943 року майже повністю відсутня згадка про Волинь. Натомість описано ситуацію на Східній Галичині, що створює враження, ніби українські націоналісти, які тут справді мали значний вплив, перенесли його згодом на Волинь і за півтора року досягли вражаючих успіхів. Але це не відповідає дійсності, адже загалом антипольські акції значною мірою були підготовлені чорносотенною та комуністичною пропагандою.

— Чому Москва була настільки зацікавлена у знищенні поляків на Волині?

— В одному з документів польського підпілля від 1943 року чітко пояснено причину сильної радянської антипольської мотивації. Якщо б вдалося витіснити всіх поляків з Волині, то польський еміграційний уряд не зміг би порушувати питання про повернення до кордонів станом на 1 вересня 1939 року. Ось вам і розгадка проблеми!

Більше про Волинь читайте у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

— Роль прорадянських сил є зрозумілою, а якою ж була роль українських націоналістів на Волині?

— Протягом багатьох десятиліть рушіями ненависті до поляків були чорносотенці та більшовики. Водночас цілі комуністів і націоналістів збігалися. Чому? Комуністи стверджували, що для ліквідації соціального гноблення необхідно усунути гнобителів. А хто був гнобителем? Поляки! Націоналісти ж наполягали на позбавленні національного гноблення, а хто був носієм такого гноблення? Також поляки. Як не покрути, а все зводилося до поляків, яких слід було усунути. Ось така ситуація склалася в роки Другої світової війни. Її спричинили німці, радянці, націоналісти, і навіть звичайні бандити.

— Але ще в ХІХ столітті, тобто до появи “Чорної сотні” та активізації антипольської імперської та більшовицької пропаганди, українці поставилися байдуже до спроб Польщі звільнитися з-під гніту Російської імперії. Очевидно, що проблеми в українсько-польських відносинах виникли значно раніше.

— Давайте розставимо необхідні акценти. По-перше, Польщі як держави тоді не існувало — вона була поділена між трьома імперіями. По-друге, йдеться не просто про байдужість. Якщо вживати це слово, то “байдуже”-нейтрально українці поставилися хіба що до Листопадового повстання 1830-1831 років. Нейтрально-вороже — до поляків і нейтрально-прихильно — до російської адміністрації.

Це було пов’язано з жахливим соціальним гнітом на Правобережній Україні. Цей гніт у Київській, Подільській та Волинській губерніях був, як зазначав Даніель Бовуа, винятково жорстоким у маєтках польських землевласників. Зацікавленим я рекомендую статтю Івана Франка “На нашій, не своїй землі”. Вона є цінним документом, оскільки Франко фактично переклав втрачений нині рукопис польського графа Станіслава Стажинського, який описував жахливе фізичне та сексуальне насильство в маєтках його співвітчизників на Поділлі. Це, звісно, викликало у селян опір і ненависть до панів-ляхів. Тож імперська місцева адміністрація, прагнучи здобути прихильність місцевого населення, грала на їхніх почуттях за принципом “розділяй і володарюй”, впроваджуючи певні реформи для покращення їхнього становища. Йдеться, зокрема, про так звану інвентарну реформу. Проросійські симпатії особливо посилилися після скасування кріпацтва у 1861 році.

Отже, у Січневому повстанні 1863 року на боці повстанців воювало приблизно 100 православних селян. А до лав так званих сільських варт, закликаючих російською адміністрацією, приєдналося 350 тисяч мешканців трьох правобережних губерній. Наголошую, що вони боролися з повстанцями настільки завзято і жорстоко, що російський уряд був змушений відправляти війська, щоб врятувати бунтівників.

— Можу припустити, що сучасні польські історики так само не бажають вивчати цей період, який стосується не ХХ, а ХІХ століття.

— Так, сучасне покоління польських істориків різко виступає проти тез Даніеля Бовуа, не бажаючи усвідомити, що корені події 1943 року певною мірою слід шукати в ХІХ столітті. А також з’ясувати, зокрема, рівень відповідальності польських землевласників, які залишили про себе не найкращі спогади на теренах Правобережної України. До того ж спогади селян Правобережжя про гіркий досвід співжиття з поляками у ХІХ столітті негативно вплинули і на союз Петлюри та Пілсудського.

У Польщі щоразу голосніше почали говорити про "українські злочини" на Волині. І нині, коли переглядаю різні медійні сторінки, то виникає враження, що для поляків не існує нічого важливішого, аніж "украіньске людобуйство", тобто геноцид, на Волині. Начебто не було Катині, "Польської операції" НКВС, а це понад 100 тисяч жертв, репресій проти жовнірів Армії Крайової тощо. Є тільки "Волинь" — і більше нічого.

— Чи польські історики завжди були упередженими, чи був період, коли діалог із ними просувався легше?

— У 1990-ті роки відбулася низка — здається, близько 13 — зустрічей ветеранів УПА та Армії Крайової. На них були присутні й історики, які обговорювали складні питання генези та характеру подій часів Другої світової війни. Певною мірою це був дещо поверховий, початковий аналіз, але це була справжня дискусія, а не два монологи. Тобто був конструктивизм, який варто було розвивати.

Однак після відзначення річниці волинських подій у 2003 році, коли позиції президентів Кучми та Квасневського, здавалося б, були чітко окреслені, а фундамент для порозуміння — закладений, почалися процеси радикалізації теми Волині’43. Ймовірно, дехто злякався, що два народи можуть дійти до взаєморозуміння. А хто ця третя сторона, ви, я думаю, чудово розумієте. До того ж, озвалися так звані кресові середовищаСхідними кресами у Польщі називають території заходу України, Білорусі та Литви, які колись входили до її складу. Активізувалася й політична “правиця”, тобто ПіС.

Словом, у Польщі все гучніше почали говорити про “українські злочини” на Волині. І зараз, коли я переглядаю різні медійні ресурси, складається враження, що для поляків не існує нічого важливішого, ніж “українське людинознищення”, тобто геноцид, на Волині. Начебто не було Катині, “Польської операції” НКВС, що забрала понад 100 тисяч життів, репресій проти вояків Армії Крайової тощо. Є лише “Волинь” — і нічого більше.

— Зрозуміло, хто є та третя сторона, яка вміло налаштовує українців та поляків один проти одного. Однак відповідальність за те, що наші партнери дозволяють третій стороні маніпулювати собою, лежить на самих поляках. Але чого, власне, очікують від нас деякі польські історики та політики? Ще більше дискусій?

— Ні, дискусій вони не прагнуть. Тому їх, власне, і немає, що підтвердила робота Українсько-польського Форуму істориків, до якого я мав честь бути залученим. Форум нагадував гру в одні ворота. Була присутня група польських науковців під керівництвом професора Вальдемара Резмера, який озвучував їхню єдино правильну позицію, і всі згідливо кивали головами. У нас же кожен має власну думку. А в них існує обов’язковий великий наратив, розроблений професором Мотикою, про що вже йшлося.

— Це зрозуміло. Незрозумілим залишається інше, і тут я повторю своє запитання — чого вони від нас хочуть або чекають? Можливо, Зеленський, подібно до Віллі Брандта, має стати на коліна посеред Варшави і просити вибачення у поляків?

— Дуже багато польських політиків та громадських діячів прагнуть, щоб українці однозначно визнали “людознищення” на Волині, якого, на мою думку, не було. Хоча, безперечно, були масові вбивства польського цивільного населення. І офіційно за них були принесені вибачення. Схоже, польська сторона сподівається, що Україна колись таки на це піде. Про це, зокрема, свідчить скандал навколо “другого українсько-польського комюніке”, яке підписала частина українських істориків — приблизно 15 осіб пристали на польську позицію.

До того ж, комюніке передувала поява об’ємної книги, присвяченої 100-річчю польсько-українських відносин у ХХ-ХХІ століттях. Назва цієї книги вражає — “Волинь’43 — апогей”. Тобто за 100 років українсько-польських відносин автори обрали саме цей епізод, замість того, щоб висвітлити події 1920 року, “важке братерство”, внесок Армії УНР в оборону Польщі та порятунок європейської цивілізації від більшовизму. Але ні, все традиційно звелося до Волині’43.

— Яку роль у такій завзятості поляків відіграє нинішній вразливий стан України? Можливо, після завершення російсько-української війни закінчиться й “війна за Волинь”?

— Я не думаю, що волинська проблема зникне з порядку денного, адже вона приносить комусь політичні дивіденди. Ось, наприклад, сьогодні Інститут національної пам’яті та МЗС України разом із польськими інституціями працюють над скликанням форуму українських та польських істориків на початку травня у Баранові Сандомирському. Однак спочатку польська сторона прагнула зберегти за собою право визначати учасників з українського боку. Аргументація була такою: “Ми оплачуємо захід, тому список учасників за нами”. Це викликало сумніви щодо паритетності відносин, а також щодо того, чи форум, якщо він відбудеться, завершиться успішно, і чи вдасться нам узгодити наші позиції. На щастя, це непорозуміння вдалося врегулювати.

— Тобто може вийти “гра в одні ворота”?

— Існує таке побоювання. Адже польська сторона не сприймає жодних, навіть задокументованих, аргументів. Є постанова Сейму про те, що Волинь’43 була “людознищенням”, що загинуло від 100 тисяч до 130 тисяч поляків (що не підтверджується науковими дослідженнями), і польські науковці твердо дотримуються цієї позиції. Чи буде можливість змінити її на форумі? Сумніваюся!

— В українсько-польській історії ХХ століття існує момент, який ми вже згадували, і який міг би слугувати об’єднуючим фактором, адже йдеться про спільну боротьбу проти більшовизму — союз Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського у 1920 році. Чому ця тема повністю зникла з польського медіапростору?

— Для мене це зникнення є шокуючим. Адже на тлі російсько-української війни, яка становить загрозу і для Польщі, тема цього союзу мала б актуалізуватися. Натомість навіть “Центр Карта”Ośrodek KARTA, який колись був носієм прогресивних тенденцій у дослідженнях історії українсько-польських відносин ХХ століття, скотився до вже згаданої книги “Волинь 1943 — апогей”, замість того, щоб розповісти історію союзу, який мав неабияке значення не лише для України, а й для Польщі.

Не менш прикметним є і те, що в новому музеї Варшавської битви в Оссові інформація про українських союзників поляків майже відсутня. Є величезні портрети Леніна, Троцького, а от Петлюри бракує! І це при тому, що українські війська відзначилися не лише під Замостям — вони утримали Південний фронт на Дністрі, що визнавали польські дипломати, наголошуючи на мужності та стійкості українських військ, завдяки яким Галичина була збережена для Польщі, а Європа врятована від більшовицької загрози. Але нині про це практично ніхто не говорить. Очевидно, образ України як союзниці Польщі не відповідає сучасним польським політичним дебатам.

— Якщо шукати позитивні зміни в нинішніх українсько-польських відносинах, чи можна зарахувати до них дозвіл на ексгумацію тіл поляків, зокрема на Волині? Польська сторона тривалий час наполягала на такому дозволі, тож, ймовірно, це дещо покращить ситуацію…

— Переді мною — анонс ще однієї публічної дискусії, яка відбудеться у Вроцлаві. Одне з питань, яке там будуть порушувати, стосується саме… блокування ексгумацій. Хоча насправді їх ніхто не блокує. Але маніпулятивний підхід до цього питання залишається зброєю певних середовищ.

— Наявність чи відсутність дозволу легко перевірити…

— Хто буде перевіряти? Головне — звинуватити українців у тому, що вони блокують. Хоча вже понад рік будь-які заборони знято… Ми повинні поховати цих людей, встановити хрести, щоб родичі могли там помолитися. Щодо визначення кількості жертв, то це справа десятків років. Тому що неможливо провести ексгумацію в стислі терміни. Бракує фахівців, немає фінансових можливостей, а зрештою, й умов для безпечного проведення ексгумацій в умовах війни. Більше того, ексгумації можуть дати досить суперечливі дані. Наприклад, польська сторона стверджувала, що в ПужникахСело на Тернопільщині від рук УПА загинуло понад 100 поляків. Нині знайдено менше половини. Правда, пошуки тривають, тож, можливо, цифра 100 загиблих буде підтверджена.

З польських ЗМІ мені відома історія про пошук братської могили 80 поляків, нібито вбитих упівцями в будинку лісника в Бескидах. Шукають вже два роки, та не можуть знайти. Натомість в Юречковій — також на території Польщі — шукали останки вояків УПА, але не знайшли. Такий самий результат дали нещодавні пошуково-ексгумаційні роботи в Углах на Рівненщині. Отже, цей процес триватиме довго… Але головне, що українська сторона надає згоду, і там, де можна провести ексгумаційні роботи, вони мають бути виконані. Звісно, під нашим контролем.

— Дуже хотілося б, щоб компромісну позицію України зрештою оцінили польські історики. Чи є серед них люди, з якими можна вести діалог?

— Притомні люди є. Але вони не наважуються виступати проти панівного наративу, який походить з польського Інституту національної пам’яті. Як ви знаєте, нинішній президент Польщі є колишнім директором цього інституту. І вже траплялися репресії щодо людей, які наважувалися йти всупереч директивам Інституту та офіційним рішенням Сейму. Низка людей, які більш-менш об’єктивно розглядали польсько-український конфлікт, були звільнені з ІНП. Згадаємо хоча б скандал навколо доктора Григорія Купріяновича. Люди залякані й бояться об’єктивно говорити про історичні питання. Тому улюбленою методикою польської сторони стали дискусії “про Україну без українців”. Щоб уникнути гідних опонентів, вони запрошують людей, які або будуть згідливо кивати головою, або виявляться некомпетентними. Тому я не впевнений, що згаданий травневий форум польських та українських істориків стане справжнім діалогом.

— Хоч щось додає вам оптимізму в контексті пошуків істини та порозуміння?

— Польські архіви. Вони свідчать на нашу користь і підтверджують, що події, які ми сьогодні обговорюємо, були надзвичайно неоднозначними. Наприклад, архівні документи вказують на масову участь волинського селянства в антипольських акціях. Але, як я вже зазначав, український націоналізм до війни мав незначний вплив на настрої православного населення. Тож хто несе відповідальність за його моральний стан? Звісно, держави, які проводили свою політику на цих територіях. Спочатку Російська імперія, потім ІІ Річ Посполита, а згодом СРСР і, нарешті, німецька окупаційна адміністрація під керівництвом Еріха Коха. Щодо засад своєї політики, він казав так: “Треба прагнути, щоб українець, зустрівши поляка, горів бажанням його вбити. І навпаки! Якщо ж дорогою вони разом убиють ще й єврея, то це буде саме те, що нам потрібно”. Світлої пам’яті історик Юрій Киричук в одній зі своїх праць навів анекдот, як Сталін, нагороджуючи радянських воєначальників, відклав один орден для Еріха Коха, оскільки його політика відповідала інтересам Москви на Волині. До речі, якщо поглянути на кількість людей у загонах радянської та польської партизанки, то їх на Волині було значно більше, ніж у загонах “всесильної” УПА. Чому ж тоді вони не зупинили антипольську акцію націоналістів?

Питань тут більше, ніж відповідей. Але серед польських науковців практично ніхто цим не займається. І я дозволю собі стверджувати, що вони не хочуть цього робити, бо бояться наслідків. Тому підстав для оптимізму я поки що не маю. Зрештою, багато що прояснить травневий форум, оскільки з поведінки польської сторони можна буде зробити висновок про те, чи відновиться українсько-польський історичний діалог, чи ні.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!