У 2022 році, після початку повномасштабної війни Росії проти України, до Польщі приїхав майже мільйон людей з України. Ще до 2022-го, за оцінками, там проживало близько мільйона громадян України. Тож можна припустити, що нині в Польщі десь два мільйони українців.
Поляки відкрили свої домівки й серця для українських біженців і потужно підтримали їх. Хоч у польському суспільстві завжди існувала невелика група людей, які з різних причин негативно ставилися до громадян України, останнім часом частка таких помітно зросла.
Апогеєм цього явища стала президентська кампанія 2025 року, коли тема українських біженців і польсько-українських відносин стала важливим елементом суспільно-політичних дебатів. Відтоді ми спостерігаємо, як зростає кількість словесних і фізичних нападів на українців у Польщі, зокрема й випадки агресії, яку провокувало навіть використання української мови в громадських місцях.
Не допомагає й політика керівництва обох держав. Останнім часом президенти Польщі й України займали радше конфронтаційну позицію, особливо в питаннях спільної трагічної історії.
Тож LB.ua вирішив поговорити з польським професором, соціальним психологом, дослідником і викладачем, керівником Центру досліджень упереджень Варшавського університету Міхалом Білевичем про причини зміни суспільних настроїв, можливі наслідки, а також перспективи й потенційні шляхи розв’язання цього складного конфлікту.
Від альтруїзму до ворожості — традиційний сценарій змін
На вашу думку, які основні причини зміни ставлення поляків до українців від підтримки й приязні до скептицизму й навіть ненависті?
Ми це бачимо в усіх ситуаціях глибоких криз у Польщі: спочатку люди реагують дуже альтруїстично, суспільно відповідально і стають надзвичайно відкритими. А потім відбувається зміна в протилежний бік.
Ми бачили це після авіакатастрофи в Смоленську 2010 року, коли загинули президент Польщі й уся політична еліта. Перші дні всі були разом, турбувалися, підтримували. Але це швидко переросло в боротьбу конспірологічних теорій, що то був замах і до нього причетний Дональд Туск. Розпочалися жорсткі політичні війни, які призвели до величезної поляризації суспільства та хвилі ненависті й конфліктів.
Схоже було на початку пандемії COVID-19. У перші дні було безліч акцій підтримки: люди купували й доставляли продукти тим, хто перебував в ізоляції. А потім це раптово припинилося і почалися теорії змови — проти щеплень чи щодо самого вірусу — і величезні конфлікти, які політики швидко взялися розігрувати.
Думаю, подібне сталося і 2022 року. Момент повномасштабного нападу Росії на Україну та жахливі злочини в Бучі й Ірпені дуже зворушили поляків. Спочатку ми мали період дуже міцної підтримки. Тут це тривало навіть довше, правда? Коли ми проводили дослідження, понад половина поляків була активно залучена до волонтерства, допомоги, переказу коштів в Україну, підтримки українського війська, доставки продуктів на кордон, перевезення людей приватними авто, розгортання пунктів прийому на вокзалах, зрештою, школи, які самі почали організовувати певні місця підтримки для біженців. І, нарешті, самі люди, які приймали українців удома — за даними досліджень, приблизно 5 % поляків, тобто кожен двадцятий прийняв українських біженців удома. Це величезна відповідальність — мати когось щодня вдома.
Фото: EPA/UPG Українці, які прибули до Варшави, отримують необхідні консультації у службі допомоги біженцям на залізничній станціїВаршава Східна, 26 лютого 2022 року
Є така модель реакції на травматичні події, яку розвиває психолог Кшиштоф Канясти: в ситуації природних катастроф люди спершу дуже сильно інтегруються, а потім, навпаки, дезінтегруються, розвивають теорії змов. У своїй книзі я також писав, що подібна динаміка характерна для суспільств, які травмовані досвідом війн чи геноцидів. Це залишає в наступних поколінь схильність пояснювати різні речі в категоріях теорій змови.
Це те, що дає про себе знати нині в Польщі: розповідь про те, що всі проти нас, ні на кого не можна сподіватися. Мене абсолютно шокувало здобуття Ґжеґожем Брауном під час президентських виборів у Польщі 6 % голосів. Тобто мільйон поляків проголосували за людину, єдині погляди якої — ненависть до євреїв, ненависть до українців і ненависть до Європи.
Другим шоком для мене були дослідження, які ми робили навесні цього року в різних країнах Євросоюзу. Ми давали респондентами різні типові тези кремлівської пропаганди на тему війни в Україні, наприклад, що все спровокувало НАТО, що немає сенсу залучатись у війну. Також досліджували, як люди сприймають гуманітарну допомогу Україні як пріоритетне завдання свого уряду і так далі.
У яких країнах проводили дослідження?
Ми мали країни з різних регіонів Європи: Польщу, Угорщину, Грецію, Італію, Швецію, Німеччину, Велику Британію, Фінляндію, Бельгію. Загалом опитали понад 20 тис. людей.
Для мене стало несподіванкою, що поляки, на відміну від більшості інших країн, досить стійкі до кремлівських наративів про війну. З іншого боку, коли запитували, чи повинна бути пріоритетом Польщі гуманітарна допомога Україні, то помітили, що частка таких людей тут невисока. Польща опинилась тут поруч з Угорщиною та Грецією, найскептичнішими щодо допомоги. Через кілька місяців я побачив, що так само починають говорити політики — спершу праві, але згодом і ліберальні на зразок Туска.
Фото: EPA/UPG
Інтеграція та стрес акультурації
Але частина суспільства й далі підтримує Україну. Ми бачили марші проти ненависті.
Так, на жаль, дуже нечисленні. Можливо, через те, що організовані посеред сезону канікул.
Моє враження: зараз доходить до такої сильної поляризації, як під час епідемії COVID. Приблизно половина скептична щодо України, інша вважає підтримку України фундаментальною.
Утім я далі думаю, що не варто перебільшувати масштаб цієї проблеми, бо це не такий масштаб, який ми спостерігаємо в умовах великих міграційних рухів. Згадаймо 2004 рік, коли Польща вступила до Європейського Союзу. Тоді ми мали дуже велику хвилю еміграції поляків до Великої Британії. І це викликало там величезні антимігрантські настрої і стало однією з головних причин Брекзиту. Тоді доходило до нападів на емігрантів, ці настрої підбурювали політики.
Я маю враження, що в Польщі подібного ще немає. Зокрема, бо досить добра інтеграція українців у польське суспільство. І це, звісно, заслуга самих українців. Тобто це найкраща імміграція, яку Польща могла б собі уявити. Уже понад 2 % польського ВВП генерують українські іммігранти й біженці.
Звісно, не варто нехтувати все частішими інцидентами. І треба пам’ятати, що навіть якщо такий інцидент поодинокий, тобто один на 100 осіб, то пам’ятайте, що для особи, яка цього зазнає, це дуже сильний сигнал: «Ти тут не є бажаним, тобі тут не раді, ти тут не вдома». І навіть якщо це не репрезентує позицію більшості польського суспільства, то така скандальна поведінка дуже сильно формує те, як Польщу сприймають самі українці й наскільки безпечною вважають для життя.
Фото: EPA/UPG Українська біженка Вікторія Самсонік працює вихователькою в дитячому садку для польських й українських дітей в Лодзі
Ми це також досліджували останніми роками. Наприклад, є таке явище, яке психологи називають аккультураційним стресом. Це такий специфічний стрес, якого зазнають групи іммігрантів чи загалом іммігранти. Він від страху бути погано оціненим за те, ким є людина. Людина боїться розмовляти, має постійне відчуття, що зіпсує іноземну мову, якою говорить, що на роботі її оцінюють інакше через походження. Людина відчуває відрив від своєї країни та своїх мереж підтримки.
Цей аккультураційний стрес є потужною причиною депресії серед іммігрантів усюди у світі. У дослідженнях ми помітили, що ті українці, які стикнулися з мовою ненависті, частіше мають депресію. Але найбільше мене пригнічує, що це підсилює посттравматичний стресовий розлад. Я навіть колись написав статтю, мовляв, словами ненависті поляки докладаються до російських снарядів.
Сила алгоритмів соцмереж
Пане професоре, які питання найгостріші, що викликає найбільше емоцій у поляків стосовно українців?
Коли ми досліджували вразливість до російської дезінформації, то побачили, що люди, які поширюють її тези, дуже багато часу проводять у соціальних мережах і черпають звідти велику частину знань про світ.
Уже у 2015–2016 роках, коли ми досліджували мову ненависті, помітили, що найчастіше мова ненависті щодо українців стосується саме теми Волині. Цікаво, що у 2022 році ця тема зникла. А зараз повертається підсилено. Це не базується на фактичному досвіді більшості поляків. Історія Волині ніколи не була важливою для польської ідентичності, як, наприклад, історія Варшавського повстання. Скоріше ця історія була важливою для людей, які мешкали саме в околицях Холма, тих населених пунктів, куди потрапило багато людей, які втекли з Волині.
Потім цю тему дуже сильно підживлювала російська пропаганда, але все це було десь на маргінесі. Зараз я маю враження, що це увійшло в мейнстрим. Ніби ми є заручниками колективної пам’яті якогось одного регіону Польщі. Маю враження, що подібне є з українцями. Тобто українці, вшановуючи сьогодні УПА, теж є заручниками пам’яті людей із Західної України.
Фото: надано автором Міхал Білевич
Частина моєї родини з Коломиї. Є різний досвід, добрий і поганий, про який знаю від бабусі. Але я ніколи не мав враження, що це якась головна розповідь про історію Польщі.
Ця тема, звісно, дуже сильно підживлюється проросійськими політиками. Інакше як пояснити, що вся ця паніка вибухнула в Польщі на такому рівні, коли Зеленський дав ім’я героїв УПА одному військовому підрозділу, а не коли Ющенко чи Порошенко давали статус героїв України ветеранам війни з УПА, правда?
Це були набагато серйозніші вшанування УПА, ніж те, що Зеленський зробив зараз. Ніщо з подій зараз не виняткове на тлі того, що в українській політиці відбувалося багато-багато років, і Польща ніколи на це не реагувала.
Найбільша відповідальність лежить на соціальних мережах й алгоритмах соціальних мереж, які обожнюють саме такі істеричні реакції. І поляки можуть дуже легко залучатися в такі історичні проблеми, оскільки не мають актуальних проблем, таких, з якими стикається сьогодні Україна.
Як людина, яка живе в Польщі, я міг би назвати багато проблем, від житлової до занепаду системи охорони здоров’я, на які варто звернути більше уваги, ніж на поведінку якихось людей з України.
Це те, що психологія часто називає ефектом цапа-відбувайла. Коли маємо проблему, яку дуже важко розв’язати, наприклад, економічну кризу, яку не в змозі зрозуміти, то шукаємо якогось простого пояснення. І тоді переносимо цю агресію на цапа-відбувайла, наприклад, на якусь етнічну чи національну групу.
Добре, що ви згадали службу охорони здоров’я. Адже коли через відсутність реформи чи фінансування поляк отримує направлення до фахівця на наступний рік і при цьому бачить у черзі українця, то знаходить легке пояснення своєї проблеми.
Подібне є з ринком житла: людям здається, що раптово стало важко винайняти квартиру або ціни на ринку оренди пішли вгору. І звинувачують у цьому українців. А джерело проблеми в тому, що будують мало, що люди скуповують квартири під оренду — і це спричиняє зростання цін.
Фото: tripmydream Варшава
Боятися тих, хто не пристав на жодну сторону
Чи можна узагальнити портрет поляків, які є нейтральними, скептичними чи співчутливо налаштованими до українців?
Рівень освіти є чинником, який відіграє тут роль. Тобто краще освічені поляки, які мешкають у великих містах, набагато відкритіші до українців, ніж поляки з нижчим рівнем освіти, релігійніші, які мешкають поза великими містами. Це відображено в дуже багатьох дослідженнях, які ми робимо.
Але я не хотів би так стигматизувати, бо в малих містах теж є дуже відкриті люди.
Натомість виділив би ще одну категорію, досить важливу тут — людей, які намагаються зберегти якусь абсолютну нейтральність. І ця категорія для мене досить проблематична. Коли говоримо, наприклад, про історії з часів Голокосту в Польщі, то група колаборантів становила якихось 5–6 %. Група людей, які активно воювали в русі опору, були залучені в Армію Крайову чи, наприклад, у порятунок євреїв, — це теж кілька відсотків. Абсолютна більшість людей абсолютно пасивна: вони дивилися на цей злочин і намагалися зберегти дистанцію, не реагували.
Я мав такий дуже страхітливий досвід. У Польщі є ставки, куди люди приїжджають ловити рибу, і там є ресторанчики, де можна зʼїсти рибні страви. Біля одного такого ставу якось побачив, як троє міцних поляків кричали пані, що вона «російська курва» і має забиратися додому. Вона огризалась їм. Я підійшов до них і сказав, що маємо викликати поліцію. Видавалось, що вони хочуть битись уже зі мною.
Мене здивувало, по-перше, що на ситуацію ніяк не реагував охоронець. Він мав сказати цим полякам, що це вони тут тепер не є бажаними. І також люди, які сиділи в тому ресторані, не реагували. Адже якби вони всі встали й підійшли до хлопців, ті точно змінили б тон.
І потім ця пані сказала мені, що вони від самого ранку підходили до всіх українців і обзивали їх — і тільки вона протистояла їм. Тільки ця старша пані відповіла їм теж у грубій формі, тому, зрештою, конфлікт набув таких форм.
Я думаю, що ці троє чоловіків не репрезентативні для Польщі, вони не типові. Але найгірше — це пасивність решти людей, які не відреагували.
Потім я подумав, що, можливо, варто було зняти це на телефон, зробити фото їхнього автомобіля й подати заяву в поліцію. Адже вони порушили статтю Кримінального кодексу. Але я не мав такого рефлексу. Мені здавалося, що перше, що я повинен зробити як психолог, — це підійти до цієї жінки, заспокоїти її, сказати, що вона тут удома, що вони не репрезентують усіх поляків. Та жінка сказала: «Я тут працюю від 2012 року. Я звідси, це моє місце». Я відповів: «Так, це ваше місце, пані».
Цей ефект апатії свідків, який характерний для ситуацій, коли людині банально може стати зле на вулиці, може негативно вплинути на стан українців, які зазнають атак. Вони почуваються більш самотніми.
Фото: bartosz kalużny Міхал Білевич
Дякую, що поділилися цією історією і що відреагували.
Я думаю, що мав відреагувати сильніше. Але там були мої дружина і дитина, я думав, що не хочу, аби дійшло до бійки.
Але варто памʼятати і про свою безпеку теж.
Утім є дуже важлива річ, про яку я хотів би сказати українським читачам. По-перше, кожен має зараз мобільний телефон, тому коли бачимо таку поведінку, одразу знімаємо на відео, щоб зафіксувати випадок. Намагаймося зняти відео так, щоб нападник не бачив нас. Чи щоб нападник не бачив, що його записують.
Друга річ — подаваймо заяву в поліцію або прокуратуру. У Польщі функціонує ціла мережа прокурорів, спеціалізованих на злочинах ненависті. Ба більше, поліція теж дуже добре навчена в цих питаннях. Важливо, щоб ми також бачили в статистиці поліції масштаб цієї проблеми. Бо коли поліція каже, що ми маємо двісті злочинів такого типу на рік, то я не вірю, щоб був свідком однієї двохсотої всіх злочинів такого типу в Польщі. Їх є, напевно, набагато більше. Важливо, щоб ми мали уявлення про масштаб, а ці люди не почувалися безкарними. Щоб бодай отримали повістку до відділку і зрозуміли, що вчинили злочин.
Відповідальність еліт
На вашу думку, ультраправі партії відповідальні за зростання антиукраїнських настроїв чи, навпаки, такі настрої стали підґрунтям політики цих партій?
Я думаю, що правда і те, і інше. З одного боку, політики весь час досліджують громадську думку, аналізують сентимент соціальних мереж, спостерігають, що відбувається в Х. І свою політику формують як відповідь на те, що відбувається в місцях, які зовсім не репрезентують польське суспільство, які радше репрезентують найгіршу його частину. Політики мають хибне враження масовості цього й підлаштовують свій спосіб висловлювання.
Звісно, якщо політики висловлюються так, то й хейтери відчувають, що так можна, що є суспільна норма, яка дозволяє їм говорити так, що це пристойно.
Це найбільша проблема, коли політики використовують якусь термінологію і, скажімо, говорять про депортації, а потім хтось комусь на вулиці може сказати: «Тебе треба депортувати назад, на фронт».
Фото: Komenda Miejska Policji w Łodzi Затриманий за підозрою в побитті 15-річного українця в Лодзі.
Питання, які поляки мають поставити собі
Польське суспільство дискутує на тему антиукраїнських настроїв і шукає, як вийти з цієї кризи?
Дискусія точиться в серйозних медіа, скажімо, в Gazeta Wyborcza, OKO.press чи Krytyka Polityczna. Є багато важливих розмов на телебаченні, на TVN чи на польському громадському TVP. Про це багато говорять, але я не маю враження, що є якийсь конструктивний спосіб мислення про це. Тобто ми говоримо про це переважно як про проблему, але я не чув доброї пропозиції чи стратегічного мислення, що Польща сьогодні мігрантське суспільство, що кожен 20-й учень у польській школі — це український учень і як польська школа повинна змінитися, щоб цей український учень міг почуватися як вдома, а не як гість? Як, скажімо, розповідати польську історію, щоб враховувати в ній голос польських українців, які будували польську історію? Бо це для мене найважливіший виклик і взагалі найважливіше питання на майбутнє. Як створити модель буття польським українцем?
Особисто я вважаю, що добре, аби відносно велика група українців залишилася з нами. Це необхідно Польщі навіть з погляду демографії. Але щоб це мало сенс, польському суспільству варто змінитися. Маємо історії українців, які створювали польську культуру, літературу. Могли б інтегрувати українські міфи й історії на сторінки польських підручників. Адже вони є частиною моєї родинної історії, наприклад.
Я бачив трошки цього з нагоди відзначення річниці польсько-більшовицької війни та Варшавської битви, коли звучали розповіді про історію Петлюри й українців, які були частиною польського війська і воювали разом з поляками, воювали проти Радянської Росії у 1920 році.
Говорячи про це, хочу сказати, що я особисто також хотів би (і це було б важливо для Польщі стратегічно), щоб освічені українці поверталися будувати власну державу і щоб вони мали добрі спогади про перебування в Польщі. Але ми добре знаємо, що кожна міграція частково залишається в тій країні, у якій уже пустила якесь коріння. Діти пішли до школи, люди почали працювати, і це природно. Коли поляки під час Другої світової війни потрапили до Великої Британії, то велика частина цієї польської еміграції залишилася. Чи під час воєнного стану 1981 року велика частина польських біженців, які тоді виїхали до Німеччини чи до Сполучених Штатів, залишилися там.
Я думаю, поляки надто мало замислюються, бояться відкрито говорити про те, що Польща сьогодні подібна до Польщі міжвоєнної — вона є поліетнічним суспільством, і ми мусимо замислитися, який вигляд повинна мати польська освіта, польська культура, щоб включити всі ці голоси.
Фото: zaxid.net
Який, на вашу думку, рецепт, щоб повільно розвернути поточний тренд і нормалізувати ставлення поляків до українців? Це більше залежить від влади чи дій окремих представників суспільства?
З одного боку, очікую від політиків трохи більше сміливості в розмовах про це і в протистоянні цьому. Щоб, замість реагувати виключно на інциденти, політики заговорили, як бачать майбутнє українців у Польщі. Як бачать майбутнє Польщі з українцями. Щоб будували якісь оптимістичніші розповіді про польське майбутнє. Щоб уміли відкрито говорити, які вигоди для Польщі від того, що українці є серед нас. Економічні, культурні.
І було б добре спонукати людей усе ж таки реагувати, коли стають свідками антиукраїнських дій чи висловлювань. Не залишати це без коментаря.
Що могла б зробити українська влада?
Я не бачу насправді нічого поганого в діях української влади у відносинах з Польщею. Мені здається, що ця поведінка зразкова, і з погляду Польщі основна мета наразі, щоб Україна не впала, щоб українська армія витримала. Це основна мета, і цю мету Україна реалізує. Чого ще можна очікувати від сусіда, який перебуває в стані війни? Я цього взагалі не розумію.
Ми взагалі не маємо права очікувати будь-чого більше, коли Україна віддає своїх найкращих дітей у війні. Я це кажу з перспективи людини, яка мала чудового українського стипендіата, який приїхав і робив з нами, потім з німцями чудові дослідження теорій змови та віри в теорії змови. І потім перервав наукову кар’єру і пішов на фронт разом з батьком, був з ним в одному підрозділі. Це для мене велика самопожертва, яку Україна в цей момент робить для Польщі, для Європи — захищає від загрози всій нашій цивілізації.
Ви, певно, очікували, що я висловлю думку щодо вшанування УПА. Але я знайомий з дослідженнями Інституту соціальної та політичної психології в Києві, яке показує, як сильно збільшується відкритість українців до того, щоб говорити про негативні боки української історії. І, на мою думку, доказом цього є ексгумації, які тривають на Волині, бо політики теж бачать, що можуть зважитися на такі акти, на які, напевно, ще 15–20 років тому не зважилися б.
Українське суспільство пройшло величезну трансформацію. Відбулося пробудження нації, але також сформувалось абсолютно нове мислення про націю. Драматично змінився схід України. Людина навіть не розмовляли українською, але йшли воювати і віддавати життя за Україну. Це те, чого поляки якось не можуть зрозуміти. Може, у цьому повинен полягати піар України — показати цю велику зміну.