16:27 сьогодні, 31 серпня 2026
Не можу збагнути, чому цей епізод із життя улюбленого українцями літератора Андрія Чайковського1857-1935 був оминаний увагою літературознавців, хоча сам автор згадував про це у своїх мемуарах, опублікованих у перемишльській газеті “Український голос” 1932 року. І я, ймовірно, не дізналася б про цей факт, якби не ознайомилася з другим томом “Історії Самбірської гімназії”, написаним професором Михайлом Крілем. Нашому видатному земляку присвячено цілий розділ. Крім того, історію школи в селі Гординя Самбірського повіту розкрито у статті Івана Филипчака “Школа в Гордині. Шлях виховання і навчання”1937 рік. У офіційних біографічних даних письменника згадується лише про приватного наставника-поляка.
Галина Пагутяк
письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури
Детальніше
Андрій Чайковський
<p>Андрій Чайковський</p>
Андрій Чайковський втратив батьків у п’ятирічному віці. Його батько служив дрібним чиновником у Самборі. Після смерті батьків через спалах холери, бабуся забрала його до села Гординя, де він проживав до початку навчання у Самбірській гімназії. Для вступу туди потрібна була відповідна підготовка. Від 1868 року Андрій отримував приватні уроки від польського вчителя Войцеха Панека. Однак, перед цим він відвідував разом з іншими дітьми села тривіальну школу в Гордині, де викладання велося українською мовою, хоча й книжною, але так було прийнято всюди.
Отож, настала пізня осінь. Перший день у школі. Якщо ви знайомі з повістю Андрія Чайковського “Олюнька”, то вам відомо, що село Пишнівці (воно ж Гординя) було поділене на шляхетську та рустикальну частини. Навіть у церкві шляхта та селяни сиділи окремо. Ця церква, до речі, збереглася донині. А першої школи вже немає. Залишилася лише ділянка порожньої землі з кількома деревами біля дороги на село Мала Білина, звідки щоранку приходив учитель, який одночасно виконував функції дяка та писаря громади. Його звали Теодор Присташ. Шляхетським дітям із Закуття доводилося долати значну відстань. Дорогою їх лякали злі гуси та собаки, і юним школярам було страшно, адже їх ніхто не супроводжував. Вони змушені були йти самостійно.
Навчання в школі починалося з невеликої торби. Бабуся пошила Андрійкові мішечок, і того першого дня, охоплений страхом, він поплентався до школи. У торбі знаходився шматок хліба та польський буквар, за допомогою якого бабуся навчала хлопчика читати. Кириличних літер він ще не знав. Хлопчик не хотів йти до школи, бо інші діти казали, що “там б’ють”.
Школа була розташована під солом’яною стріхою і знаходилася на невеликій ділянці саду. “Входилося досередини через досить просторі сіни до кімнати, переробленої з селянської хати та комори… Де припічок із запічком з’єднувався, стояла глиняна грубка для обігріву, де палили сухостоєм, принесеним від батьків дітей, а на місці, де зазвичай вішають ікони, розміщувався стіл, розмальований чорною фарбою, для вчителя, та одне-єдине дерев’яне крісло… Під стіною стояла проста лава, а від вікна до центру кімнати розташовувалися дві лавки з подовженими пультами, одна з горизонтальною, а друга з похилою поверхнею. На столі знаходився чорнильниця, гусяче перо, олівець, лінійка та вербова гілка. Про дошку чи хоча б шматочок крейди не могло бути й мови… Ось і вся школа”.
Придбайте двокнижжя Галини Пагутяк в онлайн-книгарні видавництва
У той перший день Андрійко заслужив схвалення вчителя. Той навіть погладив його по голові, коли хлопчик успішно прочитав сторінку з польського букваря. Далі розпочалося навчання. Теодор Присташ був не простим чоловіком, а шляхтичем, одягненим відповідно та взутим у чоботи з ремінцями. Він мав гарну на той час освіту — закінчив Перемишльський дяківсько-вчительський інститут. Андрійкові він сподобався, адже вмів чітко пояснювати. Спочатку вивчали літери, потім складали слова, а писали на складених учетверо аркушах паперу. Вчитель роздавав для списування зразки літер та на початку кожного уроку писав їх на дошці. Навчання проходило таким чином: одні учні писали, а інші в цей час читали вголос і переказували прочитане. Навчалися як хлопчики, так і дівчатка. Саме там Андрійко познайомився з Оленкою Гординською, яка була старшою за нього і стала прототипом його персонажа Олюньки. Вона також була сиротою, і згодом діти разом відвідували школу.
У повісті “Олюнька” описується, як дівчинку вперше привів до школи її дідусь.
“Старий пишався, що придбав для онуки книжку. Вчитель поглянув на книгу, потім узяв дитину за підборіддя, погладив по обличчю і промовив:
— Ну, а тепер будемо навчатися. Ось, бачиш, моя Олюнько, як розпізнаєш усі ці значки, дізнаєшся, як вони називаються, будеш їх складати разом, і утвориться ціле слово. Зараз тобі покажу… А чи хочеш ти вчитися?
Вчитель звертався до Олюньки лагідним голосом, схожим на той, яким до неї говорив хіба що дідусь. Вона осміліла і одразу ж полюбила вчителя.
— О так, хочу! — вигукнула вона, і її очі засяяли.
Вона схопила вчителя за руку і щиро його поцілувала”.
Для Оленки навчання закінчилося на тій школі, а для Андрійка Чайковського тільки розпочиналося. Але, як це буває, початкова освіта — це викарбування на камені, а подальша — запис на піску…
Дійшли до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- колонки
- література
- школа
Чи пустять нас до ЄС із золотими телятами у торбах? Віра Агеєва про Булгакова та світову літературу у шкільній програмі
Детальніше 
Ігор Хворостяний: “Навіть в умовах війни освіта є інвестицією в майбутнє”
Детальніше 
Шкільні вчителі справді виграють війни. Росія це усвідомлює і готується до цього. А Україна?
Детальніше 
“Ми зберігаємо цих дітей для України”. День в Українській школі у Великій Британії
Детальніше 
Школа, картопля і… гуманізм. Галина Пагутяк
Детальніше 
Букет флоксів. Галина Пагутяк
Детальніше 
Вивчення історії по-новому. Чому фахівці дискутують про інтегрований курс для шкіл
Детальніше 
“Не може існувати історія, написана раз і назавжди”, — Людмила Гриневич про реформу історичної освіти у школах
Детальніше 
Буквар у горах, або як розвивалася шкільна наука на Закарпатті століття тому
Детальніше