Історії українських сімей, які не мають змоги поховати своїх загиблих рідних через військові дії. Яким чином Міжнародний Комітет Червоного Хреста та сім’ї працюють над розшуком і поверненням тіл воїнів з території бойових зіткнень.
Олександр, мати Богдани та її молодша єдинокровна сестра / © Time
Мирославі Мельниченко достеменно відоме місце, де знайшов смерть її молодший брат Олексій. Вона дивилася нечіткі кадри з безпілотника, на яких зафіксовано його кончину на полі битви. Проте потрапити туди не є можливим — ані їй, ані фахівцям, що займаються розшуком останків померлих. І це майже через три роки після нещастя.
Про це повідомляє видання Times.
“Прикро усвідомлювати, що його неможливо повернути. Але я все ще маю надію, що колись нам це вдасться”, — говорить Мирослава.
Попри те, що родина знає про його кончину, Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) досі зараховує Олексія до числа 134 тисяч “зниклих безвісти” на війні в Україні. До цієї категорії відносять всіх, чиє місцезнаходження невідоме або чиї рештки не були віднайдені, навіть якщо є переконливі докази смерті.
Для таких сімей, як у Мельниченко, відсутність поховання означає, що вони не можуть належним чином вшанувати пам’ять померлих.
“Ті, кого вважають зниклими, залишаються ніби в підвішеному стані. Для Олексія вкрай необхідно мати місце, де його можна поховати, щоб ми знали, що його життя і смерть визнані”, — пояснює вона.
Олексій вступив до лав української армії на зорі війни з власної волі. Він загинув у бою в населеному пункті Мар’їнка на Донеччині. Мирослава розповідає, що в той час вона підтримувала регулярний зв’язок із братом, доки не отримала жахливу новину про його зникнення на початку 2023 року.
Упродовж декількох років вона намагалася з’ясувати його долю: спілкувалася з побратимами, переглядала відео бою, знайдене в Інтернеті, та збирала будь-які відомості. “Однополчани не бажали, щоб я дивилася кадри, щоб не поранити мене, але я знайшла їх самостійно. Це був мій брат”, — каже вона.
Втрата глибоко позначилася на її житті: “Тривалий час хворіла, відвідувала лікарів, проходила лікування і досі намагаюся прийти до тями”. Для Мирослави повернення тіла — важлива частина відновлення. “Лише через поховання ми зберігаємо людське обличчя”, — додає вона.
Андрес Родрігес Зорро з МКЧХ, який координує розшук та ідентифікацію тіл на лінії фронту, називає цей процес “багатозначною втратою”. “Родини постійно перебувають у непевності: чи їхній родич живий, чи мертвий”, — зазначає він.
Згідно з його словами, характер зброї, лінія розмежування та інтенсивність бойових дій роблять процес вилучення тіл надзвичайно складним і небезпечним. Навіть після зменшення напруженості боїв рятувальний персонал наражає себе на небезпеку через міни та нерозірвані боєприпаси.
Останній обмін тілами між Україною та Росією 19 серпня, коли більше 1000 тіл повернули українським сім’ям, подарував надію багатьом родинам. Та десятки тисяч загиблих досі залишаються недосяжними на полі бою.
Богдана Тесленко досі зберігає лише спогади про свого батька Олександра, який, ймовірно, загинув у бою 2023 року. Хоча офіційного підтвердження його смерті немає, дівчина бачила світлини, які фіксують його загибель.
“Не вистачає слів, щоб висловити, як це — побачити свого батька, найкращого у світі, на такій світлині”, — розповідає Богдана.
Олександр Тесленко тривалий час працював у галузі безпеки, а 2014 року добровільно вступив до батальйону “Донбас” під час анексії Криму та початку війни на сході України. Коли 2022-го РФ розпочала повномасштабне вторгнення, він знову вирушив на передову.
“Під час свят ми записували відео, де говорили, як сильно кохаємо його і пишаємося ним, і відправляли це на фронт”, — згадує Богдана. Батько переглядав ці відеоролики, коли не мав доступу до інтернету, і вони давали йому сили.
У червні 2023 року Олександр ненадовго повернувся додому, щоб перепочити. Тоді родина провела останній день разом, допомагаючи йому зібрати речі. За декілька тижнів, 25 липня, матері повідомили про його кончину.
“Перші години ми не знали, що робити, не могли бути готовими до такого”, — згадує дівчина.
Через декілька днів в Інтернеті російських телеграм-каналів з’явилися світлини його тіла. “У мене зупинилося серце, а поруч були мама й сестра, вони підтримували мене”, — ділиться Богдана.
Вона дізналася деталі останніх миттєвостей батька: він прикривав відхід свого загону, коли до нього наблизилися російські вояки з фальшивою українською формою. Вони зірвали шеврон і маленький прапорець, засунули його йому в рот та вбили.
Упродовж останніх двох років Богдана за підтримки Червоного Хреста розшукує тіло батька та отримує емоційну підтримку. Вона також погодилася брати участь в експериментальній ДНК-програмі для ідентифікації останків.
“Він був героєм. Так боляче, що ми досі не можемо повернути його тіло. Він віддав життя, щоб врятувати шістьох інших, і вже за це заслуговує на визнання”, — каже Богдана.
Вона впевнена, що батько схвалив би її зусилля. Пам’ятає його слова перед загибеллю: “Лежати в полі — жахливо, і вкрай важливо, щоб тіло повернули додому”.
Нагадаємо, раніше директор Державного бюро розслідувань Олексій Сухачов розповів, скільки військовослужбовців повернулося після самовільного залишення військової частини.