Більше 15 тисяч зразків ДНК допомогли науковцям визначити максимальну тривалість існування Homo sapiens. Висновок — до 202 років за оптимальних обставин.
Люди / © pexels.com
Нинішні люди потенційно можуть доживати до 200 років, тоді як найбільша тривалість життя неандертальців і денисівців була набагато меншою. До такого заключення прийшли творці нового епігенетичного дослідження, яке зіставляє біологічний вік давніх і сучасних гомінідів.
Про це сповістило видання Iflscience.
Дослідники вивчили дані метилювання ДНК більше 15 тисяч людей, аби встановити теоретичну межу тривалості життя Homo sapiens. Для неандертальців і денисівців використали ті ж способи.
Вчені намагалися з’ясувати, чи виникла генетична схильність до довголіття ще до розгалуження ліній Homo sapiens, неандертальців і денисівців, чи вже після цього еволюційного розділення. Іншими словами, за однакових умов чи могли б неандертальці або денисівці доживати до такого самого віку, як теперішні люди.
Для аналізу автори ще неоприлюдненої роботи використали так звані епігенетичні годинники — інструменти, що вимірюють біологічний вік клітин за змінами метилювання ДНК. Дослідники застосували 16 різних моделей до 15 283 зразків метилювання, отриманих від людей різного етнічного походження віком від моменту народження до 114 років. З-поміж них 219 зразків належали особам, старшим за 90 років.
Поділивши дані за типами тканин, науковці визначили їхню граничну «життєздатність». Зокрема, тканини дихальних шляхів, згідно з розрахунками, мають найменшу потенційну тривалість існування — від 128,3 до 155,1 року. Узагальнивши всі результати, автори зробили висновок, що абсолютна верхня межа життя сучасної людини може коливатися від 128 до 202 років. Разом з тим, вони застерігають: досягнення подібних показників можливе лише за ідеальних обставин, тоді як сучасне оточення може бути недостатнім для втілення цього потенціалу.
Ті самі методи застосували до геномів неандертальців і денисівців. Обчислена найбільша тривалість життя для неандертальців становить від 38,2 до 64,5 року, для денисівців — від 40 до 69,8 року. Проте, у плейстоцені досягнення навіть таких меж було малоймовірним через важкі умови виживання.
Серед факторів ризику називають високу материнську смертність у жінок-неандертальців через ускладнення вагітності, часті серйозні травми у чоловіків під час полювання, а також інфекції, котрі залишалися значною загрозою без сучасної медицини.
Незважаючи на попередній характер висновків і можливу похибку епігенетичних моделей, результати показують: здатність до надзвичайно довгого життя, імовірно, сформувалася в еволюції вже після відокремлення Homo sapiens від неандертальців і денисівців.
Нагадаємо, вчені виростили спинний мозок людини та навчили відновлюватися після травм. Мініатюрні моделі спинного мозку людини показали здатність до відновлення після ушкоджень.