Чому експорт зброї під час війни – це не зрада 08.01.2026 13:10 Укрінформ Передбачається, що реалізація «неактуального» озброєння сприятиме розширенню ОПК і посиленню державного оборонного замовлення. Міноборони поінформувало про реєстрацію першого учасника Defence City – спеціального правового режиму, який запроваджується в Україні для заохочення оборонно-промислового комплексу. Його учасники, крім іншого, отримають більш вигідні умови для налагодження закордонних відвантажень власної продукції – завдяки спрощенню митних процедур та механізмів експортного нагляду товарів військового призначення. Разом з тим, останнім часом влада прийняла ряд інших рішень для відновлення у 2026-му регульованого збройового експорту. На який результат сподівається держава? ВИРОБНИЧІ ПОТУЖНОСТІ VS ФІНАНСОВІ МОЖЛИВОСТІ: П’ЯТЬ ДО ОДНОГО Згідно з розрахунками галузевого об’єднання «Технологічні сили України», вітчизняна індустрія здатна щорічно виготовляти оборонної продукції на 35 млрд євро. У той час як держава володіє фінансовим ресурсом для закупівлі менше ніж третини виготовлених озброєнь і техніки. Мова йде приблизно про 7 млрд. євро. Певну кількість вдається придбати для Сил оборони за допомогою інших джерел. За деякими оцінками, у 2026-му потенціал галузі може збільшитися ще майже в півтора рази. Фінансові ж можливості якщо й покращаться, то незначно. Зрозуміло, що дуже важливим завданням є пошук додаткового фінансування для держзамовлення. Зокрема, завдяки закупівлям української зброї за кошти міжнародних партнерів («першопрохідцем» у цьому два роки тому стала Данія, яка частково профінансувала виготовлення гаубиць «Богдана»). Однак можливості залучення такого ресурсу обмежені, оскільки більшість союзників України готові фінансувати тільки наші не оборонні витрати. У військовій сфері розрахунок в основному на власні надходження. При цьому значна частина бюджетних асигнувань спрямовується на фінансування оборонного замовлення для державних підприємств. У приватників же Міноборони в кращому випадку закуповує по декілька найменувань продукції з усієї їхньої номенклатури (іноді це десятки видів і моделей), та й то малими партіями. Невелику кількість вдається передати на фронт завдяки децентралізованим закупівлям для бойових частин або фінансуванню від місцевих громад, волонтерів та благодійників. Але в умовах каталізованого війною швидкого розвитку дефтех-сегменту (від англ. Defense Technology, оборонні технології, – ред,) – це незначна частка. Багато виробників змушені «стримувати коней», не повною мірою використовуючи свої виробничі можливості. А деякі навіть переміщують виробництво за кордон, співпрацюючи з тамтешніми виробниками і передаючи свої технологічні розробки – в обмін на можливості розвиватися і заробляти. Ще один важливий аспект: йдеться ж не тільки про штучне обмеження прибутків дефтех-бізнесу, а й про відсутність у нього ресурсу для науково-технічних розробок. І в умовах стрімких технологічних змін, властивих для цієї війни, існує ризик відстати не тільки від внутрішніх і західних конкурентів, а й, що найважливіше, – від ворога. Тому вже у 2023–2024 роках, а особливо гучно та предметно – минулого року, в Україні заговорили про необхідність відновлення регульованого експорту товарів оборонного призначення. Це – про нові фінансові можливості для виробників і для держави, яка через збільшення податкових надходжень і валютної виручки матиме більше фінансових можливостей – зокрема й для розширення власного оборонного замовлення. Звичайно ж, всі погоджуються, що експортувати можна не все і не всюди. Головне при цьому – не зашкодити власним оборонним можливостям.