Вічна пам'ять полеглим воїнам. Панахида за українськими захисниками

12:01 сьогодні, 28 серпня 2026

У контексті російсько-української війни, поховальний ритуал зазнав певних трансформацій. Передусім це стосується прощання із загиблими захисниками. У ньому тісно переплітаються як давні, так і нові обряди, що сформувалися під впливом бойових дій. Такі процеси спостерігаються по всій Україні, хоча й з локальними відмінностями, про які мова піде далі.

Людмила Іваннікова

кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України

Детальніше

Трансформація похоронної церемонії

Певні елементи сучасного поховання загиблих військових мають коріння, що сягає докозацьких часів. Гармонійно поєдналися спадщина запорозьких та реєстрових козаків, воїнів-січовиків, бійців армій УНР та УПА, а також ритуальні практики часів Майдану та АТО.

У 2021 році Український інститут національної пам’яті розробив новий церемоніал військового поховання, який був схвалений Верховною Радою України. Наприклад, запроваджено традицію накривати труну Державним Прапором України. По завершенні церемонії прощання цей прапор вручається матері, дружині чи дітям загиблого.

Ключова відмінність військового поховання — це часткова або повна відсутність деяких етапів обряду, що традиційно відбуваються в домашній обстановці. Це стосується підготовки до смерті, виготовлення одягу та труни, прощання з родичами, обрядів оберегової магії, омивання та одягання тіла, а також пильнування біля покійника. Часто ці елементи набувають форми, притаманної саме умовам фронту.

Проте, стійкими до змін залишаються такі традиційні складові, як сповіщення про смерть за допомогою церковних дзвонів, голосіння за померлим, заупокійна служба в церкві, хресна хода до місця упокоєння, поминальний обід, роздача милостині, панахиди на 9-й та 40-й дні, в річницю смерті, відвідування могили та голосіння на ній не лише в дні поминання, а й в інші пам’ятні дати, зокрема, в день народження полеглого захисника чи захисниці.

У похоронних та поминальних заходах традиційно бере участь уся громада, від найстарших до наймолодших. Збережені звичаї ставити на підвіконні або на столі біля портрета загиблого запалену свічку та склянку з водою, накриту шматочком хліба, запалювати свічки на могилі, вживати ритуальну страву з пшениці або рису — кутю Ритуальна страва з пшениці або рису, поширена в багатьох регіонах України на початку трапези тощо.

Прощання

У традиційній культурі акт прощання означає взаємне прощення гріхів, що практикується в багатьох обрядах переходу: під час весілля, перед далекою подорожжю, перед відправкою на війну, а також перед смертю.

Прощання з покійником відбувається на різних етапах похоронного обряду: безпосередньо перед смертю, під час відвідування та пильнування біля тіла, на порозі оселі, у храмі, перед спуском труни в могилу. Загиблі військовослужбовці позбавлені цього багатоетапного прощання. Однак, цей сакральний акт замінюється прощанням із побратимами у військовій частині. Саме вони першими вшановують пам’ять полеглого.

Кожен військовий підрозділ має свої усталені порядки. Про форму прощання на передовій, що виникла в добровольчому батальйоні “ОУН”, у своєму щоденнику від 23 листопада 2014 року занотував його боєць, поет-воїн Борис Гуменюк: “Війна народжує нові традиції. У нас в Пісках, коли гине побратим, усі дислоковані там бойові підрозділи дають одночасний залп по позиціях ворога”. Цей щоденник був виданий у 2016 році під назвою “Блокпост”.

2022_04_28 (22)+5 мм — Прощання із загиблими військовими у Львові, 28 квітня 2022 року

Фото: Катерини Москалюк

<p>Прощання із загиблими військовими у Львові, 28 квітня 2022 року</p>

Прощання військовослужбовців з рідними іноді відбувається за допомогою засобів зв’язку. Такі прощання рідні часто сприймають як останню телефонну розмову або останнє повідомлення. Наприклад, Марія Антіпова з Івано-Франківщини, мати загиблого в травні 2022 року Дениса Антіпова, військовослужбовця 95-ї ОДШБр, востаннє спілкувалася із сином за день до його загибелі. “Мамо, у мене все добре. Я тебе дуже люблю, ми переможемо”, — написав він їй у тому останньому повідомленні.

Збережено традицію просити пробачення в усіх присутніх від імені загиблого. Зазвичай це робить військовий капелан, іноді — мати воїна після оплакування. Так вчинила, наприклад, мати бучанця Юрія Стяглюка, який загинув на День Незалежності України 2022 року. Вона звернулася до громади зі словами: “Може, він комусь щось зробив, то я прошу у вас прощення”. І, вклонившись на три боки, тричі запитала: “Прощаєте?”. “Бог простить!” — тричі відповіли люди.

Останнє прощання відбувається на цвинтарі, коли всі присутні кидають у могилу по три жмені землі. Але й тут з’явилися певні новації: наприклад, військові та цивільні в цей момент стають на одне коліно.

Сповіщення про смерть

У давнину про смерть сповіщали церковним дзвоном, а в Карпатах — особливим звуком трембіти. Нині церковним дзвоном зустрічають і проводжають жалобний кортеж загиблих воїнів по всій Україні на шляху до місця поховання.

Законодавством встановлено чітку процедуру, якої має дотримуватися командир. У день загибелі військового він особисто телефоном і телеграмою повідомляє військового комісара про годину та причину смерті воїна. Військовий комісар, у свою чергу, має негайно поінформувати представників місцевої влади та особисто (за можливості, у присутності лікаря) родичів загиблого. З багатьох джерел відомо, що сповіщення родичів про загибель їхніх близьких — одне з найважчих моральних випробувань для командирів.

Пильнування біля покійника

Одним з важливих етапів традиційного похорону було пильнування біля покійника, читання Псалтиря, спільна вечеря та згадки про померлого в перший день після смерті. Якщо в хаті був покійник, то лягати спати не годилося.

Цей етап ритуалу певною мірою замінили жалобні мітинги. Під час них побратими, родичі, друзі згадують загиблого воїна, розповідають про його бойові подвиги, обставини загибелі, останні хвилини життя. Ці промови подібні до виступів під час поминальної трапези.

Похорон-весілля

Ця традиція активізувалася в час війни, оскільки значно зросла кількість загиблих молодих дівчат і хлопців. Для цього обряду характерними є випікання короваю, прикрашання гільця, використання елементів шлюбного вбрання та весільних атрибутів: вінка, обручки, фати — для дівчини.

Таким був похорон 24-річної Юлії Шевченко, військовослужбовиці 47-ї ОМБр “Маґура”. Прощання з нею відбулося у Володимирському соборі Києва в серпні 2023 року. Її наречений, також військовий, Тарас Сухенюк, під час відспівування одягнув обручку на палець дівчини. “Ми планували одружитися. Юлія мріяла організувати найпишніше весілля, хотіла запросити на нього всіх своїх знайомих, друзів і родичів. Вона хотіла повінчатися зі мною у Володимирському кафедральному соборі”, — пізніше повідомив у медіа наречений.

Більше про некрополі у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Зустріч на батьківщині

Під час зустрічі кортежу із загиблим воїном люди стоять навколішки обабіч доріг, тримаючи розгорнуті прапори, живі квіти, запалені свічки та лампади. Також стають на коліна під час прощання на площі, у соборі та перед опусканням труни в могилу. Той, хто прощається, стає на одне коліно і прихиляє голову до труни або торкається її рукою.

Традиція ставати на одне коліно перед загиблим воїном існувала здавна. Це акт вияву особливої шани та поваги до військовослужбовців, які віддали своє життя за Батьківщину. Масово цей звичай увійшов у побут українців у лютому 2014 року під час прощання з героями Небесної Сотні на Майдані Незалежності.

Львів’янин Любомир Медик, співробітник Музею історії релігії, дуже влучно передав цей емоційний стан у своєму дописі у Facebook: «”Везуть!” Слово, що передається з уст в уста на нашому і сусідньому ринку. “Ідемо до дороги!” Кілька слів. Але від них стає боляче і навертаються сльози. Всередині все стискається в мерзлу грудку. Ідеш до дороги. Чуєш сирену. Стаєш на коліна. Там вже є “моє” місце, де я зустрічаю тих, кого везуть туди, в гори… Працівники ринку стоять на колінах по обидва боки дороги. Кортеж проїжджає, хтось плаче. Ідемо знову до роботи. І так кожного разу. Вже з десяток разів…».

Шлях, яким рухається жалобний кортеж, засипають живими квітами. Їх або розкладають заздалегідь, по одній квітці чи цілим букетом, посеред дороги, або безпосередньо, стоячи навколішки, кидають під колеса кортежу, що везе загиблого воїна чи воїнку.

Це також давня українська традиція. Про те, що дорогу, якою несли труну Тараса Шевченка до Чернечої гори в Каневі, вкривали живим гіллям, ми дізнаємося зі спогадів очевидців перепоховання поета у травні 1861 року. Дорога, якою рухалася жалобна процесія, нагадувала зелений килим.

Одночасний похорон

Колективне відспівування за участі трьох, п’ятьох, сімох, дванадцятьох священників та єпископів, одночасний похорон двох або кількох загиблих воїнів також стали характерною ознакою воєнного часу. З цього приводу поет Борис Гуменюк 29 листопада 2014 року записав у своєму воєнному щоденнику “Блокпост” таке: “Життя потрібно прожити так, щоб коли ти помреш, молитви над тобою читали три десятки священників і митрополит, в останню путь несли тебе на руках побратими, а попрощатися з тобою прийшла половина міста”.

Залученість усієї громади

Після Революції Гідності виникла та закріпилася традиція відспівувати героїв на головних площах міст, зокрема на Майдані Незалежності в Києві. У таких випадках перед відспівуванням або після нього проводять жалобний мітинг, щоб виявити особливу шану та підтримку. Практикується також відспівування в катедральних соборах різних конфесій. Окрім відспівування, відбувається масова процесія, у якій беруть участь тисячі людей, що зустрічають і супроводжують героїв до місця прощання та поховання. Такий резонансний похорон передбачає залучення всієї громади і є важливим для родини. Усіх загиблих захисників і захисниць вважають героями.

Нині в медіа та соціальних мережах поширюють фото й відео похоронів загиблих. Під такими публікаціями люди висловлюють співчуття рідним, шану військовим, віру в перемогу.

Оплакування

Наприкінці XX століття вже можна було говорити про згасання голосильної традиції. Однак, починаючи з 2014 року, вона відродилася у всій своїй різноманітності.

Як свідчать фото- та відеоматеріали, голосять матері, дружини, сестри, діти, часто голосить уся родина протягом усього похорону. У голосіннях використовують традиційні та новоутворені словесні формули. Нерідко трапляється так, що людина, яка не є носієм усної традиції, інтуїтивно вдається до раніше відомих форм оплакування: “мій синочку”, “мій соколику”, “як я тебе тут залишу”, “забери мене з собою”, “я не хочу без тебе жити”, “я хочу до тебе”, “пробач, що тебе не вберегла”.

2022_06_21 (7) — Похорон воїна Артемія Димида у Львові, 21 червня 2022 року

Фото: Катерини Москалюк

<p>Похорон воїна Артемія Димида у Львові, 21 червня 2022 року</p>

Голосіння розпочинається від моменту сповіщення про загибель і триває під час похорону та поминальних днів. У ньому розкривається історія життя та подвиг загиблого чи загиблої. Хоча зміст цих голосінь буває не зовсім традиційним, проте структура тексту, інтонація та мелодика плачу, поза голосильниці та вся природа її обрядодійства й поведінки глибоко закорінені в локальну традицію конкретного регіону.

Новою формою голосильної традиції, що зароджується на наших очах, можна вважати створення та публікацію в соцмережах віршів матерів, дружин, коханих, звернених до загиблих героїв. За поетикою це писані римовані голосіння.

Музичний супровід

На похоронах військовослужбовців грає військовий духовий оркестр, сурмач, сигналіст-барабанник. Під час зустрічі жалобного кортежу, церемонії прощання, руху похоронної процесії та на кладовищі виконуються різні скорботні мелодії: класичні траурні марші, “Мелодія” Мирослава Скорика, “Плине кача”, шевченківські пісні та авторські твори сучасних композиторів. Це наближає похорон військовослужбовців до сучасного міського похорону.

Під час похорону загиблих захисників все частіше використовують народні музичні інструменти: бандуру, скрипку, ліру, трембіту, сопілку, флейту, лютню.

Окрім традиційних псалмів у виконанні церковних хорів, на похоронах військових нерідко також лунають козацькі, чумацькі, стрілецькі, повстанські та інші скорботні й патріотичні пісні та гімни. Це, зокрема, “Ой на горі вогонь горить”, “Коли ви вмирали, Вам дзвони не грали” та інші. Тарас Компаніченко, музикант і військовослужбовець 241-ї ОбрТрО, дуже часто співає на похоронах загиблих під акомпанемент бандури. Цей спів виконує психотерапевтичну та об’єднувальну функцію.

Виконання народних пісень під час похорону відоме ще з козацьких часів. Так відбувалося на похороні Тараса Шевченка, Василя Стуса та інших представників української інтелігенції. Отже, ми спостерігаємо не лише реконструкцію, а й безпосередню актуалізацію козацької пісенної традиції в сучасному побуті під час поховання цивільних та військових.

Трапеза

У сільській традиції поминальний обід готували в домі покійника, там же його і споживали. Подібної практики наприкінці XX століття дотримувалися і в містах: гостей садовили за стіл у квартирі померлих. Однак останніми десятиліттями все частіше послуги з організації поминальних обідів замовляють у кафе та ресторанах.

Обід у ресторані відбувається за встановленим порядком: молитва перед їжею та після, послідовність страв, дотримання норм поведінки, обдарування присутніх. Перед портретом загиблого на окремому столику запалюють свічку і ставлять склянку з водою, накриту шматочком хліба.

Ще одним важливим елементом традиційного похорону було виконання церковними співаками під час обіду релігійних пісень та псалмів. У сучасному міському середовищі, і на похоронах загиблих воїнів, жалобні та поминальні пісні й псалми функціонально замінили ритуальні промови, під час яких, як і на церемонії прощання, згадують загиблого та розповідають про зворушливі епізоди з його життя.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!