У прокат вийшла сатирична трагікомедія Алехандро Гонсалеса Іньярріту «Діггер» з Томом Крузом у головній ролі. Стрічка з гучним тріском провалилася в західному прокаті, зібравши в перший вікенд 20 мільйонів доларів при загальному бюджеті 160 мільйонів. Аналітики називають «Діггера» найбільшим провалом року, а західні критики прохолодно оцінюють гротеск і буфонаду мексиканського режисера. Водночас українські глядачі, судячи з відгуків, сприйняли фільм значно прихильніше.
Чому «Діггер» Іньярріту знайшов відгук в Україні
Кінокритик Ігор Кромф пояснює, чому сатира Іньярріту відгукнулася саме українській аудиторії.
Попереджаємо: рецензія містить спойлери. Якщо це може вам завадити, радимо повернутися до читання після перегляду.
Події відбуваються в майбутньому. Жадібний нафтовий магнат Діггер Роквел (Том Круз) провокує кліматичну катастрофу, що веде світ до апокаліпсису. Відтак мусить давати лад супровідним проблемам спільно з американським урядом, на чолі якого смертельно хворий престарілий президент Компсон (Джон Гудман), безхребетний віцепрезидент Едді (Майкл Стулбарг) і тупоголовий головнокомандувач Фіцджеральд (Роберт Джонсон Берк). Також у цій команді еколог-боягуз доктор Ганеш (Різ Ахмед) і сестра Діггера, власниця екологічних стартапів Емма (Сандра Гюллер).
Десь усередині макабричної буфонади стає зрозуміло, що всі події, пов’язані з Роквелом, — це постановка спектаклю «Викопні бовдури», заснованого на реальних подіях. П’єсі вже чверть століття, і світ уже давно занурений в екологічний постапокаліпсис, що став результатом діяльності Роквела й американського уряду. Іньярріту вибудовує метавсесвіт, де історія краху цивілізації стає театральною виставою, і глядач бачить у «Діггері» водночас три історії: історію апокаліпсиса, історію його інтерпретації в майбутньому та історію про театральну постановку, яка є реальністю цього фільму. Ця сюжетна ризома потребує від глядача потрійної уваги.
Головна сюжетна лінія — це історія Діггера Роквела, котру подають як театральну постановку, що розгортається у фільмі як реальність. Ця частина фільму співзвучна з іншою політичною сатирою — «Не дивіться вгору» Адама Маккея. У цьому фільмі американський уряд доводить світ до армагеддону, адже вірить, що смертоносний виклик — це вигадка вчених, що відволікає від рейтингів і виборів. У Маккея президентка Орлін (Меріл Стріп) і віцепрезидент Орлін-молодший (Джона Гілл) показані самозакоханими й некомпетентними ідіотами, яким лайки в соцмережах важливіші за розв’язання реальних проблем. У «Діггері» Іньярріту джерело некомпетентного ідіотизму американського уряду — в його ультраконсервативній закостенілості. Президент Компсон і його свита — це геронтократична кліка карикатурних республіканців, які живуть расистськими й сексистськими уявленнями, сприймають світ як джерело наживи, але обов’язково в супроводі божественного провидіння (неймовірно кумедно виписаний персонаж президентського духівника, якого грає Стівен Вайт).
Іньярріту вибудовує світ «Діггера» з гігантоманським гротеском. Важливу роль тут відіграє художник-постановник Денніс Гасснер, який свого часу створив «Шоу Трумана» (1998). У просторі між розкішним маєтком Діггера й безликими залами ООН Гасснер створює схожий на ікеа-стиль Роя Андерссона світ рукотворного абсурду.
Однак Іньярріту — надто складний режисер, аби обмежитися сатиричною карикатурою на американський консерватизм і капіталізм у дусі радянського журналу «Перець». Його критика влучає не лише в умовну антикліматичну правицю, а й в умовну екологічну лівицю. У фільмі її представляє еколог доктор Ганеш, який знає про летальні наслідки майбутньої катастрофи й усе одно боїться втратити роботу. А ще сестра Діггера Емма, яка працює у природозахисній сфері, розвиваючи малоефективні екостартапи за гроші брата, зароблені на руйнуванні природи.
Через весь всесвіт «Діггера», поміщений у спектакль «Викопні бовдури», Іньярріту показує те, про що рік тому в різних формах говорили Арі Астер в «Еддінгтоні», Йоргос Лантімос у «Бугонії» та Пол Томас Андерсон в «Одній битві за іншою» — про поляризацію суспільства й популістів при владі, що врешті призводять до апокаліпсиса.
Однак Іньярріту йде далі: у спектаклі «Викопні бовдури» йдеться про реальні події, які відбулися досить давно (приблизно в наше сьогодення). Тут «Діггер» перегукується з оскароносним фільмом Іньярріту «Бердмен», масштабуючи неврози актора до есхатології реалполітики. Градус абсурдності театральної лінії цілком корелюється з абсурдом, який акторам треба грати в спектаклі. І якщо для першого шару фільму найважливіша робота Денніса Гасснера, то для другої — оператора Еммануеля Любецькі. Його безшовна робота з камерою ідеально скріплює дві частини в єдину історію, сповнену лаконічної поетики.
Але є й третій сюжетний пласт — це фінал фільму, який показує театральну прем’єру і реакцію глядачів. Важливим тут стає персонаж Кенні (Джессі Племонс) — цей невідомий бізнесмен сновигає між акторами й переслідує виконавця ролі Діггера. Кенні — останній живий нащадок Роквелів, який викупив права на колись гостросоціальну, а тепер просто смішну п’єсу, щоб заново розповісти історію свого дядька. Ця частина показує контраст між світом театральної постановки про Діггера Роквела і світом, який Діггер Роквел залишив у спадок.
Окремо слід говорити про акторську гру Тома Круза. В інтернеті ходили меми про те, що 64-річного Тома Круза сильно загримували, щоб він зіграв 65-річного Діггера Роквела. Уперше після «Магнолії» (1999) Пола Томаса Андерсона Том Круз видає потужний перфоманс, створюючи карикатурний образ капіталіста: він носиться з кішкою, яку час приспати, але водночас готовий знищити пів світу, щоб заробити ще грошей. Але Том Круз грає не лише Діггера, але й актора, який грає Діггера у спектаклі. І тут він видає образ стомленого невротика, який переживає, чи достатньо він геніальний, хвилюється за доньку і дратується через надокучливу продюсерку й незваного фаната Кенні. Якби стрічка не провалилася в прокаті, Круз точно заслужив би оскарівську номінацію.
«Діггер» Іньярріту — це громіздка кіноконструкція, що виявилася заскладною для західної аудиторії, але влучила в українську. Європейські й американські глядачі досі не сприймають всерйоз загрозу апокаліпсиса, про який криком кричать митці-візіонери, тож фільм Іньярріту видається їм несмішною сатирою. Натомість українські глядачі, занурені в апокаліптичний вир війни, легко зчитують чорний гумор стрічки. Західна аудиторія досі намагається вдавати, що світ ще не на краю прірви, тоді як українська вже втомилася в цю прірву заглядати.
У фіналі «Діггера» спектакль перериває оголошення: у повітрі зріс рівень отруйних газів. В Україні воно легко може співпасти з перериванням кінопоказу через повітряну тривогу.
Джерело: lb.ua