Тамара Гундорова – літературознавиця та культурологиня, головна наукова співробітниця Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, членкиня-кореспондентка НАН України та віцепрезидентка PEN Ukraine. Викладала в Гарвардському університеті у США, Торонтському університеті в Канаді та Грайфсвальдському університеті в Німеччині. Серед її досліджень – «Післячорнобильська бібліотека», «Транзитна культура. Синдроми постколоніальної травми», «Франко не Каменяр», «Леся Українка. Книги Сивілли» та багато інших.
17 вересня у Книгарні «Є» в Києві відбулась зустріч із Гундоровою під модеруванням президента PEN Ukraine Володимира Єрмоленка. Говорили про багатоманітність Європи, образи Заходу і Сходу в творчості провідних українських письменників, чи впливала українська література на європейську.
Lb.ua публікує основні тези розмови.
«Ми такі самі, але водночас трохи інші»
Книга Саїда 1978 року («Орієнталізм» американського літературного критика палестинського походження Едварда Саїда) певним чином змінила наше уявлення про світ, зустріч Сходу і Заходу – Оксиденту й Орієнту (оксиденталізм – стереотипне уявлення Сходу про Захід; орієнталізм – Заходу про Схід).
Ларрі Вулф (американський славіст) говорить про Східну Європу як орієнталізовану чи напіворієнталізовану частину. Каже, що корінна Європа відкриває Східну Європу і нашу територію як «Іншого».
Гердер (німецький філософ Йоганн Гердер, що жив у 1744-1803 роках) говорив, що в майбутньому на території України буде нова Еллада. Але якщо прочитати ці міркування, то виникає враження, що для нього ця територія – пустка: «От прийде туди західна цивілізація – тоді буде народ, цивілізація, культура. А так, загалом, там варвари».
Певним чином, коли ми говоримо: «ми в Європі, ми європейці», – повинні розуміти, що ми такі самі, але водночас трохи інші. Скажімо, нас не дуже зараховували до антично-християнської спадщини.
Один із основоположників субальтерних і постколоніальних студій Діпеш Чакрабарті (індійський історик) говорить, що існують різні Європи: уявлені, вигадані, інакші. Ми маємо своє уявлення про Європу. Інші народи так само. Тобто йдеться про багатоманітність Європи.
«В Україні є різні образи Європи»
Якщо говорити про Україну, то тут є різні образи Європи.
Наприклад, хутірська філософія Пантелеймона Куліша (концепція викладена в праці Куліша «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія» у 1879 році) віддзеркалювала пошуки української своєрідності впродовж XIX–XX століть. Що таке хутір? Хтось скаже: «наш степ». Хтось: «осілість».
Куліш у хутірській філософії протиставляв її містам, цивілізації, Заходу. Притому, що він був перекладачем та культуртрегером, який відкривав Україну світу, і світ – Україні. Річ у тім, що Куліш мав великі очікування від Європи. Він хотів побачити цю ідеальну Європу. Але коли поїхав до Німеччини та побачив той спосіб життя – вона здалася йому зовсім чужою. Їжа не така. Люди не такі. Їдучи до Європи західником, він повернувся протилежністю.
І це посилило ідеал хутірської України, хутірської філософії, де є культурний міф, чистота, природність, сільська натура і багато чого.
«Леся Українка була західною людиною»
Леся Українка була західною людиною. Більшу частину життя вона провела поза межами України. Бо мусила їздити на лікування. Це трагедія її життя. Але вона не замкнулася в українських межах.
Якби вона залишилася тут, то залишилася б у межах народництва (ідейно-просвітницький рух української інтелігенції проти соціального та національного гноблення; в літературі передбачав зображення життя селянства). Але вона відкрила для себе Європу. Поїхала до Відня. У 1899 році провела більш ніж півроку в Берліні, який став метрополією. Це було модерне місто. Леся все це відкриває. Слухає Вагнера. Бачить нові виставки. І так народжується відчуття індивідуалізму і належності до Заходу.
Потім життя відкидає її до Єгипту, де вона проводить три зими. Наприкінці XIX століття, крім археологічних відкриттів, Єгипет стає місцем туристичного курорту. Туди їздять з цілої Європи. І Леся Українка теж там.
Вона великий сходознавець, орієнталіст. У неї є поема «Ра-Менеїс». Вона розповідає про царицю Ра-Менеїс і фактично оскаржує культурний імперіалізм. А ще в неї є поетичний твір «Хамсін», де вона стає туристкою, і піщаний бог їй каже: «Чужинко, не дивись! Засиплю очі!». Бо вона тут чужинка, ідентифікована саме з європейкою. Він закриває від неї свій світ зі Сходу, щоб чужинці не привласнили його. Це свідчить про західне мислення. Фактично це орієнталізм.
Можливо, трагедія в тому, що Європа не знала нас. Нині, як мені сказали, видають серію німецькомовних перекладів української літератури, зокрема, прозу Лесі Українки. У нас ця проза взагалі не дуже відома. А там, мені говорили, аудиторія, яка читала її, відкривала для себе нове враження. Кажуть: «У нас такого не було», – настільки це цікава, жіноча, емансипована література.
Також зараз відкривають Лесю Українку в Америці. Почали видавати англомовні тексти і ставити вистави – наприклад, «Кассандру». Це повний захват. Бо ніхто взагалі не уявляв, що десь там в Україні є авторка, яка писала про такі речі на початку ХХ століття.
«Екофемінізм Кобилянської був потрясінням для німецької публіки»
Ми часто говоримо, що Ольга Кобилянська обрала українську літературу, українську мову. Так воно і є. Але, насправді, цей вибір не був таким однозначним на початку. Вона мріяла бути між двома літературами – німецькою й українською. Не тільки писала німецькою, а й друкувалася.
Деякі речі феміністичного характеру були новиною навіть у Німеччині. Її збірка новел вийшла німецькою мовою в Берліні в 1901 році (йдеться про «Українські новели»). Її друкував Людвіг Якобовський (німецький письменник та редактор літературно-наукового журналу Die Gesellschaft). Він сказав, коли вийшла німецька новела «Битва» про руйнування лісу – така екофеміністична, – що це було відкриття й потрясіння для німецької публіки. У «Битві» Кобилянська показує сутичку природи і цивілізації – і фемінізує цей ліс. Тобто йдеться про майже фізичне ґвалтування лісу, як жінки. Кінець ХІХ століття – вирубування лісів. Тоді була популярною ідея з німецької філософії, що це протиставлення культури і природи. Кобилянська пише про це.
Твір Марка Вовчка був перекладений французькою – навіть пішов у підручники (повість «Маруся» Марка Вовчка була відзначена премією Французької академії; міністерство освіти Франції рекомендувало твір для шкільних бібліотек).
Думаю, Стус теж вже дійсно відомий. Причому, на Заході його перекладали від самого початку.
Тому, якби наші тексти активніше перекладали, можливо, вони впливали б (на європейську літературу). Але в будь-якому разі такі проєкти були.
«Якщо відкидати твори через соцреалізм, ми викинемо все. А інші підберуть»
Протягом тривалого часу ми були відрізані від світу в межах, зокрема, Російської імперії. Але нині ми активні.
Я читала лекції в Принстоні та Гарварді, зокрема курс «Українська історія, література і катастрофи» – від Першої світової війни до сучасності. І хотіла дати студентам перші частини «Вершників» Юрія Яновського. Бо, вважаю, це геніально. Його відкидають через соцреалізм – чесно кажучи, ми викинемо все, якщо будемо так розкидатися. А інші підберуть – запевняю вас.
У радянський час цей твір переклав Сингаївський (письменник та перекладач з англійської та на англійську Сергій Сингаївський). Я знайшла це видання в бібліотеці в Америці. Дала студентам перші три розділи. І це був захват.
На Заході міг би сильно піти Микола Хвильовий, якби був вчасно перекладений. Наприклад, «Я (Романтика)» з роздвоєнням, кафкіансько-фройдистським станом – він був дуже модерний у цьому плані.
Один мій студент (в Америці), прочитавши Хвильового, сказав, що це найсильніша, найпотужніша художня річ, яку він коли-небудь читав. Тому нам не треба бути такими скромними.
Блискучий європейський роман Віктора Домонтовича – це «Доктор Серафікус». Це роман стилів, епох. Це компендіум європейської культури. Його можна порівнювати з «Доктором Фаустусом» (інтелектуальний, філософський роман 1947 року німецького письменника Томаса Манна). І його треба перекладати.
«”Музей покинутих секретів” можна порівнювати з латиноамериканськими романами»
Думаю, вікном (на Захід в 1990-х) були «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Це текст абсолютно західного ґатунку. Міжнародний текст. Він, певним чином, суголосний із західною феміністичною літературою.
Здається, в Забужко навіть є посилання на Тоні Моррісон (американська письменниця, авторка книг «Пісня Соломона» (1977) та «Кохана» (1987)). До речі, цей роман Забужко писала в Америці. Але в неї є вміння вписати український контекст у той, в якому писала Моррісон. Та пише про рабство, адаптацію до нового світу.
«Музей покинутих секретів» – абсолютно постколоніальний роман, який дуже легко можна порівнювати з латиноамериканськими романами, де є магічна еротизована історія, проведена через тіло та родинні генерації.
«Біг Мак» Сергія Жадана – фантастична річ. Це мандри Жадана в Німеччині. 1990-ті роки – Європа ще така ж, як і ми, – усе змінюється. Жадан солідаризується з турками на будівництві, зі священниками, що мандрують. Студент-китаєць. Йоги. Колишні наркомани. І так далі – усі європейські маргінали, серед яких – герой Жадана. Це європейський роман на всі двісті.
«Ми перестали наслідувати інших»
Ми ходили різними світами, мандрували, позичали. Мені здається, що тепер ми повернулися додому. Ми перестали бігати за іншим та наслідувати інших. Можемо щось взяти в них, а вони – в нас. Тобто народжується зовсім інший світ. І вони (Захід) з нас приклад беруть.
