Едвард Морґан Форстер (1879–1970) – класик англійської літератури, чиї твори є невіддільною частиною західного канону. Попри його статус, для українського читача він залишався майже недоступним. Зараз цю прогалину заповнює видавництво «Основи», готуючи повне зібрання романів письменника. Першими побачили світ «Кімната з видом» (A Room with a View, 1908) та «Моріс» (Maurice, 1971) у перекладі Ярослави Стріхи.
Ці два романи добре демонструють різні грані прози Форстера. «Кімната з видом» значною мірою спирається на традицію англійської комедії звичаїв, поєднуючи любовний сюжет із критикою класових умовностей та норм пристойності. «Моріс» безпосередньо звертається до теми кохання між чоловіками – теми, яку за тогочасних суспільних і правових обставин Форстер не міг опублікувати. Написані з різницею лише в кілька років, але видані з інтервалом у понад шість десятиліть, ці книжки дають змогу побачити як сталість Форстерових зацікавлень, так і те, наскільки різними могли бути межі дозволеного для його героїв і для самого письменника, адже «Моріс» є частково автобіографічним романом.
Письменник між двома літературними епохами
Форстер народився наприкінці вікторіанської епохи, а як романіст сформувався вже в едвардіанську добу. Водночас його творчість часто розглядають у контексті британського модернізму, хоча зв’язок письменника з ним був неоднозначним. За поетикою його проза залишалася значно ближчою до класичного англійського роману, але коло проблем, до яких він звертався, виразно належало новому століттю.
Вирішальним для інтелектуального становлення письменника став Кембридж. 1897 року Форстер вступив до King’s College, де спершу вивчав класичні дисципліни, а згодом історію. Там він став членом «Кембриджських апостолів» (Cambridge Apostles) – закритого дискусійного товариства, до якого в різний час належали Джордж Едвард Мур, Літтон Стрейчі, Леонард Вулф і Джон Мейнард Кейнс. Саме в цьому середовищі виникла частина дружніх та інтелектуальних зв’язків, які згодом стали важливими для формування кола Блумсбері – колиски британського літературного модернізму. Форстер був тісно пов’язаний з багатьма його представниками і поділяв значну частину їхніх інтелектуальних та етичних орієнтирів.
Майже вся романна творчість Форстера припала на порівняно короткий відрізок його довгого життя. «Куди бояться ступити янголи» (Where Angels Fear to Tread, 1905) вийшов, коли авторові було двадцять шість. Протягом наступних п’яти років з’явилися «Найдовша подорож» (The Longest Journey, 1907), «Кімната з видом» (A Room with a View, 1908) та «Говардс-Енд» (Howards End, 1910). Після тривалої перерви 1924 року Форстер опублікував «Поїздку до Індії» (A Passage to India) – останній виданий за життя роман. Окрема історія «Моріса» (Maurice), написаного значно раніше, але опублікованого лише посмертно, 1971 року. Після «Поїздки до Індії» Форстер більше не повернувся до романної форми, писав оповідання та есеї, працював як критик і лектор, дедалі активніше долучався до культурного та громадського життя.
Форстер добре усвідомлював суперечності ліберальної традиції, у якій сформувався сам. Він цінував гуманізм, інтелектуальну свободу, повагу до особистості й віру в суспільний прогрес, але бачив, наскільки легко ці принципи вступали в конфлікт з реальним устроєм британського суспільства. Ця суперечність важлива і для розуміння його романів. У них постійно виникає напруга між ліберальними ідеалами – свободою особистості, рівністю, людяністю – та класовими, економічними й імперськими структурами, які визначають поведінку персонажів і межі доступного їм вибору. Форстер рідко перетворює цю напругу на пряме політичне висловлювання: частіше вона проявляється через приватні стосунки, сімейні конфлікти, дружбу, кохання та ситуації, в яких соціальна норма стикається з особистим досвідом.
1927 року Форстер прочитав у Кембриджі цикл Кларківських лекцій (Clark Lectures), які того ж року вийшли книжкою «Аспекти роману» (Aspects of the Novel). Саме там він запропонував відоме розрізнення пласких (flat) і круглих (round) персонажів. Перші збудовані навколо однієї домінантної риси чи ідеї, тоді як другі не можна звести до сталої формули, і саме вони здатні переконливо дивувати читача. Цю класифікацію згодом неодноразово переглядали й критикували, однак самі поняття міцно ввійшли в літературознавчу мову.
Одна з найвідоміших формул прози Форстера – On ly connect («Лише поєднувати»), винесена в епіграф до «Говардс-Енду». У романі вона пов’язана з прагненням подолати розрив між prose і passion – практичним, упорядкованим аспектом життя та почуттям і пристрастю. Цей заклик, однак, поширюється далеко за межі внутрішнього світу окремої людини. У романах Форстера можливість справжнього зв’язку постійно залежить від того, чи здатні люди переступити межі, встановлені класом, грошима, вихованням і суспільними умовностями.
«Кімната з видом»: що можна побачити за межами пристойності
Матеріал для «Кімнати з видом» значною мірою виріс із першої великої подорожі Форстера до Італії. У 1901–1902 роках, невдовзі після навчання в Кембриджі, він з матір’ю провів у країні близько десяти місяців. Саме тоді задумав роман, дія якого мала відбуватися у Флоренції. Шлях до остаточного тексту, однак, розтягнувся на кілька років. Форстер працював над ранньою версією, відомою як Old Lucy, а 1903 року почав текст заново. Згодом відклав рукопис, зосередившись на перших опублікованих романах. До історії Люсі він повернувся пізніше, і 1908 року «Кімната з видом» вийшла як його третій роман.
Географія роману задає один з його головних контрастів: значна частина подій розгортається між Італією та Англією. Однак Форстер не зводить їх до простої опозиції свободи й несвободи. Англійські туристи привозять до Флоренції власні правила, уявлення про пристойність і класові упередження. Пансіон Бертоліні, де починається роман, відтворює маленьку Англію за кордоном: серед його мешканців переважають британці, а розмови про мистецтво й красу Італії постійно сусідять з оцінюванням того, хто достатньо вихований, респектабельний і «свій».
Юна Люсі Ганічерч приїздить до Флоренції разом зі старшою кузиною та компаньйонкою Шарлоттою Бартлетт. Уже перша побутова незручність формує одну з головних образних ліній книжки: замість обіцяних кімнат з видом на Арно вони отримують кімнати без нього. Містер Емерсон і його син Джордж пропонують помінятися номерами, проте цілком практична пропозиція викликає в Шарлотти підозру. Емерсони надто прямолінійні, не завжди дотримуються світських умовностей і погано вписуються в систему кодів, за якими англійське середовище визначає респектабельність.
Саме через погляд Люсі автор поступово ставить під сумнів цю систему. Італія стає для героїні досвідом зіткнення з життям, яке не завжди можна пояснити заздалегідь засвоєними правилами. Місто, мистецтво, природа та нові знайомства змушують її дедалі частіше сумніватися в тому, чи справді поняття «правильно» і «пристойно», якими оперує її оточення, допомагають зрозуміти людей.
Важливою частиною цього внутрішнього конфлікту стає музика. Люсі – здібна піаністка, і під час гри виявляє темперамент та емоційну свободу, яких майже не дозволяє собі в повсякденному житті. Спостерігаючи за Люсі, яка грає Бетховена, один персонаж навіть зауважує, що якби вона колись почала жити так само, як грає, це могло б багато що змінити. Музика стає одним зі способів показати розрив між тим, ким Люсі є, і тим, якою її навчили бути.
Цей розрив також помітний у її стосунках із Сесілом Вайзом. Сесіл освічений, матеріально забезпечений, добре знається на книжках та мистецтві й здається цілком відповідною партією. Форстер, однак, поступово показує обмеженість такого погляду на «відповідність». Сесіл схильний бачити Люсі крізь власні естетичні погляди й уявляти, якою вона могла б стати під його впливом. Показово, що один розділ роману називається «Люсі як витвір мистецтва».
Емерсони дозволяють Форстерові заговорити про класові відмінності всередині самого англійського середнього класу. Їхня невідповідність очікуванням інших персонажів пов’язана не тільки з манерами, а й з походженням, професією та соціальним становищем. Форстер показує суспільство, де класова ієрархія діє через дрібні сигнали: акцент, освіту, заняття, знайомства, поведінку за столом – і тому часто сприймається як щось природне.
Інший бік тієї самої системи показує образ Шарлотти Бартлетт. Вона постійно думає про репутацію Люсі, можливі пересуди й наслідки будь-якого відхилення від правил. Проте Форстер не робить її суто карикатурним охоронцем пристойності. За її страхом перед порушенням норм проступає складніший досвід людини, яка сама дуже добре засвоїла, що суспільство дозволяє жінці і чого очікує від неї.
Назва роману швидко набуває ширшого значення. «Вид» пов’язаний з можливістю змінити перспективу й побачити світ поза звичними рамками, тоді як «кімната» легко прочитується як образ замкненого впорядкованого життя. Але Форстер не перетворює цю метафору на однозначну схему: сама можливість побачити інший світ ще не означає готовності змінити власний.
«Моріс»: книжка, присвячена «щасливішому року»
Якщо конфлікт Люсі ще можна було вмістити в прийнятну для едвардіанського читача форму шлюбного сюжету, то з «Морісом» ситуація була іншою. Форстер писав про кохання між чоловіками в країні, де сексуальні стосунки між ними могли стати предметом кримінального переслідування, а відкритість щодо власної гомосексуальності створювала серйозні соціальні та професійні ризики.
Для самого Форстера ця тема мала особистий вимір. Він не робив свою гомосексуальність публічною, хоча про неї знала частина близького кола. Форстер поступово усвідомлював власний потяг до чоловіків, однак тогочасне британське суспільство не мало прийнятної публічної мови, якою цей досвід можна було б описати.
Безпосереднім імпульсом до «Моріса» став візит до Едварда Карпентера у вересні 1913 року. Карпентер – поет, соціаліст і один із ранніх британських захисників одностатевого кохання – жив зі своїм партнером Джорджем Мерріллом, вихідцем із робітничого середовища. У пізніших «Прикінцевих заувагах» (1960) Форстер прямо пов’язував зародження роману з цією зустріччю. Особливе враження на нього справила можливість побачити тривале спільне життя двох чоловіків, до того ж різного соціального походження.
Роман Форстер почав 1913 року й завершив основну версію 1914-го, але на цьому його робота над текстом не закінчилася: він повертався до рукопису й переглядав його, зокрема, у 1932 та 1959 роках. Майже шість десятиліть «Моріс» залишався неопублікованим і циркулював лише серед ретельно обраного кола друзів і знайомих Форстера. Друком з’явився вже після смерті автора.
На початку роману майбутнє Моріса Голла видається цілком визначеним. Він походить із забезпеченої родини середнього класу, тож освіта, кар’єра, шлюб і родина складаються в очікуваний життєвий шлях. Сам Моріс спершу не ставить цей порядок під сумнів, хоча вже відчуває, що деякі його очікування та бажання не збігаються з ним.
У Кембриджі він зближується з Клайвом Даремом, і саме ці стосунки допомагають зрозуміти потяг до чоловіків. Клайв надає почуттям мову та інтелектуальне виправдання через античну, передусім платонівську традицію. Водночас ця модель відразу встановлює межу: Клайв визнає кохання між чоловіками, але наполягає на його духовному характері та відкидає сексуальне здійснення. Тому перше усвідомлення Морісом власної сексуальності відбувається в межах стосунків, де саме бажання вже підлягає обмеженню.
Після розриву з Клайвом ця суперечність стає гострішою. Моріс уже розуміє природу свого потягу, але сприймає її як перешкоду для життя, яке досі вважав нормальним. Він намагається «вилікуватися» – спершу за допомогою лікаря, згодом гіпнозу, однак безуспішно. За бажанням змінити себе стоїть і реальна загроза: у Британії сексуальні стосунки між чоловіками були криміналізовані. Поправка Лабушера 1885 року запровадила карну відповідальність за так звану «грубу непристойність» між чоловіками; лише 1967 року в Англії та Вельсі такі взаємини частково декриміналізували.
Стосунки з Алеком Скаддером змушують Моріса піти далі за визнання власної сексуальності. Алек – лісник у маєтку Клайва, чоловік з нижчого соціального прошарку, тому близькість із ним порушує водночас сексуальні й класові правила, на яких трималося звичне життя Моріса.
Форстер присвятив роман «щасливішому року», і ця присвята має більше значення, ніж просто надія на майбутню публікацію. У «Прикінцевих заувагах» письменник пояснював, що для нього принципово було уявити можливість щастя для чоловічого одностатевого кохання. Літературна культура його часу значно легше могла прийняти подібну історію, якби вона підтверджувала каральну логіку – завершувалася загибеллю, покаранням або каяттям. Форстер відмовляється прийняти таку логіку як єдино можливу.
«Кімнату з видом» і «Моріса» легко поставити поруч, хоча становище Люсі та Моріса принципово різне. Обом від початку окреслили зрозумілий і суспільно схвалений життєвий сценарій, але наслідки відхилення від нього зовсім різні. Для Люсі ключовим стає питання власного вибору: чи справді життя, яке їй пропонують, відповідає тому, чого вона хоче. Морісові доводиться вирішувати значно складнішу проблему – осмислити досвід, для якого його культура пропонує переважно мову сорому, патології або заборони.
Читаючи Форстера сьогодні, важко повністю абстрагуватися від історичної дистанції. Частину суспільних уявлень, що визначають поведінку героїв, нині сприймаємо як очевидно застарілу. Через це окремі конфлікти можуть здаватися надмірними або навіть дратувати. Але саме ця дистанція водночас допомагає побачити, що у Форстера досі працює. Його цікавить, як зовнішні очікування впливають на уявлення людини про себе, вибір і межі власної свободи. За століття змінилися правила й система цінностей, однак залежність від чужих очікувань, страх вийти за межі прийнятного і складність відокремити власне бажання від засвоєних моделей нікуди не зникли. Тому романи «Кімната з видом» і «Моріс» сьогодні читаємо і як тексти свого часу, і як оповідь про досвід, який досі можна впізнати.
