“Людський голос” у Берліні: Opera Aperta презентувала резонансну постановку про війну та травму
Українська лабораторія сучасної опери Opera Aperta розпочала сезон у берлінській Neuköllner Oper прем’єрою вистави VOX HUMANA. Це постановка про людський голос, травму та пошук нових способів говорити про війну, коли звична мова стає недостатньою. Письменниця Оксана Щур відвідала прем’єру і ділиться враженнями про те, як розібраний орган перетворюється на сирену повітряної тривоги, українська пісня зустрічається з техно та гіперпопом, а розмова про трагедію й опір — зі спробою знайти для досвіду війни інше звучання.
На початку вистави виконавці стоять на сцені та серед глядацьких рядів Neuköllner Oper, видаючи звуки, які радше нагадують діафрагмальний хрип, аніж спів. Це символізує пошук голосу, його повернення після пережитого. Це одна з історій, закладених у VOX HUMANA: розповідь про німецького викладача співу та психотерапевта Альфреда Вольфсона. Він повернувся з Першої світової війни з акустичною травмою і згодом працював із голосом як інструментом подолання травми.
Назва 110-хвилинної VOX HUMANA перекладається з латини як “людський голос”. Водночас це й язичковий органний регістр, що імітує людський голос. У виставі виконавці розбирають органні труби і сурмлять у них. Така інверсія змінює взаємодію людини та музичного інструмента: органний регістр vox humana створений для наслідування людського голосу, а тут люди самі беруть його труби та змушують звучати власним диханням. Органна труба стає сурмою. А ближче до фіналу сурма перетворюється на сирену повітряної тривоги. Це один із небагатьох моментів, який не потребує пояснень, принаймні, для українського глядача.
Постановка VOX HUMANA виникла за незвичних обставин. Драматург Neuköllner Oper Денніс Депта розповідає, що ідея співпраці з Opera Aperta існувала давно, але втілити її вдалося лише коли театр раптово змінив плани щодо вистави-відкриття сезону 2026/2027. З певних причин заплановану постановку довелося відкласти, тож навесні українській групі запропонували за п’ять місяців — вкрай стислий термін — створити нову роботу. Серед перших ідей був навіть показ відомої археологічної опери «Чорнобильдорф», проте для невеликого музичного театру в Берліні цей задум був надто масштабним. За словами Депти, Opera Aperta зазвичай створювала роботи в Україні, а потім показувала їх за кордоном. Цього разу німецька інституція запропонувала українським митцям новий досвід: створити виставу в Берліні і там же провести прем’єру. Отже, Берлін для нової постановки — не гастрольна адреса, а місце, від самого початку вбудоване в неї.
Opera Aperta тут — це не лише її засновники, композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко. На сцені разом із ними — Олександр Чишій, Катерина Гордієнко, Кароліна Музиченко, Софія Павліченко, Юлія Вітранюк, Марічка Штирбулова та Валерія Виноградова. Ролі авторів і виконавців постійно перетинаються: Разумейко відповідає за текст, теорію і простір, Григорів — за композицію та музичне керівництво, Штирбулова разом із Деннісом Дептою — за драматургію, Виноградова — за електронну музику. Окремі номери написані різними комбінаціями учасників, а музика рухається між українським фолком, техно, попом та піснями вигаданого Eurovision. Документальне відео виросло з окремого антропологічного проєкту VOX POPULI. Катерина Гордієнко та Марічка Штирбулова розпитували мешканців Києва та Берліна, що вони хотіли б побачити від українських митців на берлінській сцені і про що сьогодні має говорити театр. Ілля Разумейко називає цей відеопроєкт мікропростором, у якому жителі двох міст нібито можуть вести діалог, — хоча сама ця розмова, за його словами, «ілюзорна та неіснуюча».
На сцені український досвід зустрічається з німецькою культурою. Маршрут «Київ — Берлін» — це також подорож у часі: Перша світова війна, Вольфсон, Берлін 1933 року, Адорно, українські пісні, сучасна війна. Автори називають цю форму «ризоматичним театром». Спочатку вона справді може здаватися колажем. Занадто багато всього: опера і hyperpop, документальне відео й театральна теорія, українська народна пісня і політична міфологія Eurovision, історія Вольфсона і повітряні тривоги. Поступово між фрагментами проступає спільна логіка. Вузлом, до якого раз у раз повертаються лінії цієї ризоми, стає голос. Голос — Вольфсон, Вольфсон — травма, травма — війна. Голос — орган, орган — труба, труба — сирена, сирена — війна. Голос — українська пісня, голос — опера, голос — поп-музика, голос — «Євробачення». Голос — мови: українська, англійська, німецька. Це не сюжет, який можна переказати від початку до кінця. Це мережа переходів, частина з яких створюється на сцені перед глядачами, а решту глядачі мають асоціативно витворити самі.
Наприклад, у відеоряді розмова час від часу повертається до війни зрозумілою мовою: трагедія, боротьба, опір. А на сцені відбувається вихід із цього вже «звичного» наративу. Україна може звучати народною піснею, а за мить — вже пародією на західну поп-культуру. Трагедія — і сарказм. Оперний спів — і хрип. Поряд із розмовою про війну анонсовано майже абсурдну обіцянку українців віддячити Німеччині за політичну підтримку й системи ППО найкращим, що вони мають, — своїми голосами, а заодно підготувати країну до перемоги на Eurovision 2027. Ніби між залом і сценою відбувається діалог: «Що ви можете розповісти нам про війну?» — «А чому ми маємо говорити про війну лише в один спосіб?»
У документальному відеоряді мова війни час від часу звужується до кількох понять. Війна — це трагедія. Україна — бореться. Люди чинять опір. Усі ці правдиві твердження — недостатні, щоб описати досвід тих, хто продовжує жити всередині цієї війни. Тим більше: описати для когось, хто має лише досвід зовнішнього слухання, спостереження, читання і споглядання новин та свідчень. Сценічна мова здатна дозволити собі набагато більше. Ми можемо співати. Можемо хрипіти. Можемо говорити неправильною німецькою. Можемо співати народну пісню й оперу. Можемо зробити з Eurovision жарт. Можемо перетворити органну трубу на сирену.
Ми всіляко можемо.
Депта називає початкову сцену голосового «лікування» одним зі своїх улюблених моментів постановки. Саме тому, каже він, що вона не потребує мови: травму можна зрозуміти без слів. Чи справді це так, якщо українські та німецькі глядачі приносять із собою в зал різний досвід? Те, що для одного вже має готовий ланцюг асоціацій, для іншого може залишитися відкритим театральним знаком. VOX HUMANA не завжди ці відмінності перекладає. Так само вона чинить із війною.
На моє запитання, чи це вистава про конкретну російську війну проти України, чи про війну як універсальний людський досвід, Депта відповідає: про обидва. Українська перспектива залишається вихідною, але в Берліні до неї приєднується німецька історична пам’ять. Для нього VOX HUMANA зрештою говорить не лише про нинішню війну, а про можливість знову «підняти голос», знайти його і повернути собі силу. У цьому ж контексті він згадує Майдан, значення якого, на його думку, сьогодні в Німеччині вже частково забуте.
Це універсальне прочитання працює — але не вичерпує вистави. У фіналі, після майже двох годин випробування можливостей людського голосу, виконавці один за одним вкладаються на сцені. Як у метро. Як у бомбосховищі. Як просто дуже втомлені люди. Після всіх способів говорити про війну VOX HUMANA залишає ще один: не говорити. Зірваному голосу теж треба спати.
