«Легенда» Серебреннікова: Київ, Тбілісі, Путін і Параджанов у Берліні
Чотиригодинна вистава-колаж Кирила Серебреннікова «Легенда», присвячена світові Сергія Параджанова, була представлена у Берліні. Минулорічна постановка, створена на основі біографії та фільмів Параджанова, поєднує вигадані зустрічі, історичні події та сучасну політику, переносячи глядача від музею Ханенків і старого Тбілісі до радянських репресій та образу короля Ліра з рисами Володимира Путіна.
Вистава, показана в рамках фестивалю Kirill & Friends, викликала роздуми про мистецтво, культуру та їхню приналежність в сучасному контексті. LB.ua аналізує перфоманс та контекст його створення.
«Яке щастя, що це не українська легенда», — промайнула думка, коли на сцені Шиллертеатру залунали пісні грузинського хору в автентичних костюмах. Попередній досвід, зокрема постановка «Вію» у Гамбурзі, де українська пісня «Пливе кача» стала частиною ширшої історії про насильство, змушував насторожитися. Однак, «Легенда» не повторила подібного, запропонувавши інший підхід.
Інфанта, якої не було
«Легенда» складається з десяти актів, що відходять від хронологічної розповіді про життя Параджанова. Замість цього, вистава створює асоціативний світ, де переплітаються старий Тбілісі, музей Ханенків, Волт Вітмен, Андрій Тарковський, Венеційський кінофестиваль, радянська колонія, а також гротескний образ короля Ліра з рисами Путіна. Сам Параджанов постає не як єдина постать, а як сукупність різних акторів, чоловіків і жінок, що підкреслює багатогранність його особистості.
Окремий акт присвячений київському музею Ханенків, де герой Параджанов захоплюється портретом інфанти Маргарити, який згодом виявився копією. Ця історія переноситься в сучасність, де музей зазнає пошкоджень від російських ракетних ударів, а звук сирени нагадує про тривожну реальність. Фінальний трубний звук, що пролунав на сцені, асоціюється з трембітою, додаючи українського колориту.
Структура вистави, побудована за принципом колажу, наслідує метод самого Параджанова. Факти біографії, цитати з фільмів, культурні коди та фантазії зливаються в єдине ціле. Грузія постає як колоритний Тбілісі, Волт Вітмен — як співець незвичайних людей, а Путін-диктатор — як комічний, але впізнаваний Король Лір. Образи з фільмів Параджанова, як-от «Тіні забутих предків» чи «Колір граната», стають частиною цієї мозаїки, де необов’язково знати походження кожного елемента, аби образ спрацював.
Чия це культура?
Показ вистави у Берліні збігся із закриттям Російського дому. Це створило поле для дискусії про межі російської культури. Вистава Серебреннікова, в свою чергу, демонструє, що світ Параджанова — це світ різних культур, мов і географій, де Грузія та Україна не є частиною Росії, а сам Параджанов — не російський режисер. Таким чином, вистава виходить за рамки нав’язаного їй контексту.
Цікаво, що в самій виставі культурна належність Параджанова множиться і ускладнюється, тоді як у німецькому середовищі його автор, Кирило Серебренніков, спрощується до «російського». Виникає питання: чи належать до «російської культури» грузинський хор, київський музей Ханенків і вірменський режисер, який зняв один з найважливіших українських фільмів? «Легенда» опонує такому спрощеному привласненню, адже Параджанов, як і його постать на сцені, вислизає з єдиної ідентичності.
Знайти Параджанова
«Легенда» створює навколо образу Параджанова цілий світ, населений різними постатями та локаціями. Його грають чоловіки і жінки, тут звучать голоси Тбілісі, Києва, Вітмена, Тарковського. Проте, попри всю красу та послідовність втілення задуму, сам Параджанов у цій сценарній мозаїці розчинився.
Кирило Серебренніков майстерно застосував параджанівський метод — колаж, надмірність, фантазію, перетворення реальності на образи. Вистава послідовна і часом надзвичайно красива. Однак, окремі яскраві образи — художник з накладним животом, інфанта в київському музеї, Путін-Лір у памперсі — запам’ятовуються сильніше, ніж цілісне враження від вистави. Світ Параджанова створено, але сам митець у ньому ніби розчинився.
