Мирослав Шкандрій: "Ніхто не міг звинуватити мене в антисемітизмі чи праворадикальних поглядах"

12:03 сьогодні, 25 серпня 2026

У червні канадський фахівець з історії та літератури Мирослав Шкандрій відвідав Україну для представлення своєї праці “Український націоналізм. Політика, ідеологія та література”. Українською мовою вона вийшла у видавництві “Локальна історія”. У столиці, в книгарні “Сенс на Хрещатику”, автор разом із літературним оглядачем та публіцистом Євгенієм Стасіневичем провели обговорення зародження, становлення та трансформації українського націоналізму. Пропонуємо читачам уривок цієї дискусії.

Анастасія-Анна Демків

журналістка

Детальніше

“Хтось мусить написати складніший твір”

— Розкажіть про те, як 10 років тому у вас з’явилася потреба написати монографію “Український націоналізм”. З якої інтенції народилася ця книжка?

– Тема українського націоналізму є суперечливою в Україні, а на Заході ще більше. Ця суперечливість загострилася у 1980-х, тривала у 1990-х, потім відбулася дуже гостра полеміка під час Майдану. Про Україну та український націоналізм тоді публікували багато хибних тверджень. Я відчув зобов’язання написати про це, бо вважав, що маю сприятливе становище: знаю про Україну, маю доступ до архівних матеріалів та інтелектуальну працю, що дає можливість висловлюватися. Я подумав: “хтось мусить написати глибший твір”, який би пояснив розвиток, еволюцію того міжвоєнного і повоєнного покоління та дав відповідь на запитання “що таке український націоналізм?”.

Практично всі мої книги створюються з метою включення до західного дискурсу. Тому основна аудиторія “Українського націоналізму” також західна. До того ж, я виховувався в діаспорі, як це зазвичай називають в Україні, і не хотів, щоб мої діти стали заручниками неглибоких дискусій про український націоналізм, а могли прочитати щось про покоління своїх батьків і дідусів.

DSC_0618 (1) — Мирослав Шкандрій

Усі фото: Софія Несин

<p>Мирослав Шкандрій</p>

— В Україні та за її межами вже видано значну кількість книг про український націоналізм. Чим вирізняється ваша монографія?

— Перша частина книги — це огляд політичних аспектів, друга — ідеологічних. Міжвоєнному галицькому поколінню націоналістів часто приписують фашизм і расизм, тому я намагався дати відповідь на дуже прості питання — чи були ці звинувачення правдивими? Мені пощастило: в еміграції я мав доступ до особистих листувань в архівах. У Вінніпезі, Канада, існує архів “Осередок”. У ньому зберігається бібліотека Євгена Коновальця з листуваннями полковника з відомими діячами та книгами, де він робив власні нотатки. Таким чином, я досліджував кореспонденцію та внутрішній діалог між лідерами, вводячи в науковий обіг інформацію, яку не розшукали та не використали інші дослідники.

Друга частина присвячена літературі. Я обрав 7 письменників. Їхня творчість стала для мене справжнім відкриттям: через читання їхніх творів я усвідомив процес міфотворення, закладений в ідеологію ОУН. Я не знаю інших дослідників, які б так глибоко проаналізували твори цих авторів.

Придбайте “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” Мирослава Шкандрія в інтернет-крамниці видавництва

Бандерівці й двійкарі

— У своїй праці ви пишете про еволюцію в середовищі ОУН та пов’язаних з нею колах. Як би ви стисло описали цей процес від 1920-х до 1950-х років і чому завершуєте аналіз саме 1956 роком?

— Поразка у визвольних змаганнях 1917–1921 років спонукала міжвоєнне покоління до переосмислення причин невдач. Так, деякі офіцери та колишні військовики УГА й УСС виявили бажання створити воєнізовану організацію — УВО. Вони зацікавили та залучили до своєї діяльності молодь. Вже у 1929 році було засновано ОУН.

У 1938–1939 роках відбувся розкол на дві фракції — мельниківців та бандерівців. У той період ОУН була тоталітарною організацією; її члени виступали проти парламентської системи, вважаючи, що демократичні уряди в Європі не виправдали свого існування. Однак більшість мешканців Галичини були прихильниками демократії: вони вірили в парламентську демократію і голосували за партію УНДО.

У 1943 році ОУН розпочала відхід від протототалітарного підходу, було створено УПА. Її провід УГВР — це спроба повернутися до демократичних принципів. У працях ідеологів ОУН-УПА від 1949–1950 років чітко простежується антиколоніальна та антиімперська політика.

<p>Мирослав Шкандрій і Євген Стасіневич</p>

В еміграції перебувало чимало членів ОУН(б), які не поділяли нових поглядів і дотримувалися довоєнних позицій, тому їх звинувачували в “вождизмі”. Часто, коли учасники УПА діставалися Заходу, вони вступали в конфлікт з еміграційними колами: останні не вірили, що позиція УГВР в Україні була настільки демократичною. Внутрішня боротьба в організації тривала протягом 1940–1950-х років. Від організації відкололася частина інтелігенції — вони були переконаними демократами і бачили, що старі позиції не працюють і не будуть працювати. Тому в 1956 році було створено ОУН(з) — закордонні частини. Їх також називали “двійкарями”, оскільки в керівництві було двоє осіб — Зенон Матла та Лев Ребет. Пів століття виходив друком журнал “Сучасність” — найкраще видання в еміграції; видавництво “Пролог” опублікувало безліч якісних книг, зокрема твори дисидентів.

Я виріс у поколінні 1960-х років: це були часи студентських революцій, заявленої демократизації суспільства, фемінізму, боротьби проти війни у В’єтнамі та втручання США у справи Південної Америки. На жаль, у всіх цих контекстах ОУН(б) підтримувала колоніальну політику Америки, тому я опинився по інший бік барикад і виступав як критик.

Мій батько — офіцер Української дивізії “Галичина”, інтелігент, поет, а згодом в Англії він курирував українські суботні школи. Ще один чинник, що вплинув на мою неприязнь до членів ОУН(б) в еміграції, пов’язаний з моєю мамою. Вона родом з Донбасу, а люди в еміграції переважно походили із Західної України. Іноді вони ставилися зверхньо до мешканців східних регіонів, адже ті пережили сталінізм і були “збільшовичені”.

— Після Третього великого збору ОУН у 1943 році намітився, тривав і зрештою завершився у 1956 році другий значний розкол в організації. Люди, які відійшли від ОУН(б) і стали демократизованими націоналістами, здійснили цей перехід свідомо чи це був неминучий крок? Адже сповідувати міжвоєнний авторитарний націоналізм у повоєнній Європі вже було неможливо…

— Я вважаю, що в їхній зміні поглядів була щирість. Хоча конформізм також відігравав роль: люди опинилися на Заході, спостерігали за функціонуванням тамтешнього суспільства, їхні діти виростали і відвідували місцеві школи. Ця атмосфера суттєво відрізнялася від тієї, що панувала в Польщі в міжвоєнний період або під час німецької окупації України.

Існували певні пільги та допомога. Усе це сприяло переходу на більш демократичні позиції. Американці надавали фінансування для видавництва “Пролог” та журналу “Сучасність”. У той час вони продемонстрували значну політичну далекоглядність, усвідомивши, що це найкращий спосіб надання допомоги. Для порівняння, достатньо поглянути на журнал “Культура”, який видавали поляки під редакцією Єжи Ґедройця в еміграції. Це аналогічна історія: підтримка демократії, свободи слова, правової держави, антисталінська та антисовєтська позиція. Українці вчилися на прикладі “Культури”.

Світла і тіні

— Ви згадали “Сучасність” — один із найвидатніших українських журналів XX століття. Його фінансували праві кола, проте в керівництві журналу, як не дивно, часто опинялися особи з лівоорієнтованими поглядами: Кошелівець, Шевельов. Це свідчить про певний демократизм у взаєминах між цими різними осередками. Чи знаєте ви ґрунтовні інтерпретації націоналізму зсередини цього середовища — тих дослідників, які критично подивилися на себе, найближче оточення і створили якісну критику? І чи буде коректним вважати, що ваша праця — це погляд на націоналізм з лівої перспективи?

— У своїй книзі я саме аналізую тих осіб, які вийшли з ОУН до групи “двійкарів” і проводили внутрішню критику організації, висвітлюючи як позитивні, так і негативні аспекти її діяльності. Під такою назвою також вийшла книга Лева Ребета. У 1930-х роках він очолював ОУН у Галичині після арешту Бандери поляками. Його дружина, Дарія Ребет, також займалася літературною діяльністю. Про розкол 1956 року у своїй праці розповідає КричевськийРоман Ільницький, а професор Іван Лисяк-Рудницький ґрунтовно описував ОУН.

Щодо другого питання: я вважаю себе прихильником демократії, оскільки переконаний, що демократія є дуже радикальною концепцією. Ті люди, які були демократами, майже всі, на мою думку, мали ліві переконання. Якщо ви вірите, що кожна людина має цінність, що слова та думки кожної особи слід брати до уваги, що голос кожного має вагу — то це надзвичайно радикальна позиція.

Демократ не може вірити в монопольну партійну систему — чи то праву, чи то ліву. Тому згодом я почав розчаровуватися не лише в правих, але й у лівих. Я бачив, як сталінізм проник у західний інтелектуальний дискурс: значна кількість істориків та політичних теоретиків досі перебувають під впливом недемократичного прокомуністичного руху.

— Майже 30 років тому, на початку 1990-х, побачила світ ваша праця “Модерністи, марксисти і нація”, присвячена масштабній літературній дискусії 1920-х років, яка швидко вийшла за межі літературного поля. Коли я дізнався про видання вашої монографії “Український націоналізм” англійською мовою, то одразу подумав про це як про дилогію: ви описали низку дискусій у лівоорієнтованих колах радянської України 1920-х років, а тепер, через кілька десятиліть, пишете про праві дискусії в середовищі українських правих на окупованих територіях, в еміграції, діаспорі. Чи планували ви це таким чином?

— Ні, я відверто не думав про це в такому ключі. Хоча, мушу визнати, у мене була мета: спочатку я мушу написати таку книгу, яка дасть мені підстави для наступної, а та наступна — ще одну, і так далі. Описавши події 1920-х років, я здобув право писати про імперію та євреїв в українській літературі. Після вивчення теми євреїв в українській літературі, я вважав, що маю право досліджувати українських націоналістів. Таким чином, ніхто не міг би закинути мені звинувачення в антисемітизмі чи крайньому праві.

Ці книги пов’язані з полемікою. Я виховувався в атмосфері значної напруги в Англії, відвідував збори, де точилися суперечки. Мене цікавило, як люди з вкрай правими та вкрай лівими поглядами могли між собою полемізувати — мені подобалася полеміка, і я почав розуміти, що через неї можна дістатися глибших причин та механізмів, які змушують людей боротися і формують їхню ідеологію. Так, через полеміку, я завжди заглиблювався в історію, літературу, політику.

“Звертати увагу на еволюцію”

— Наша дискусія відбувається буквально на тлі чергового загострення українсько-польських відносин, чергового епізоду “війн пам’яті”. Чи можна розглядати вашу книгу як навчальний посібник, допоміжний матеріал, зокрема в цій дискусії?

— Я буду дуже радий, якщо вона комусь стане у пригоді. Вказувати, хто що має читати — це не моя відповідальність. Однак, якби я міг щось порадити дипломатам, то сказав б звертати увагу на еволюцію: покоління українських націоналістів змінювалося та розвивалося. Тому умовно я розділяю їх на три основні внутрішні течії, хоча це не всі дослідники підтримують.

Існує галицький демократичний націоналізм 1930–1940-х років. Йдеться про людей, які голосували за партію УНДО і вірили в парламентську систему, європейські демократії.

Була менша течія, яка наблизилася до ОУН. Переважно це була галицька молодь, “гарячі голови”, які прагнули здобути незалежну Україну і були готові боротися проти Польщі, Радянського Союзу, Румунії та Чехословаччини. Там був певний максималізм, присутні елементи тероризму та антипарламентаризму. Однак, це був організаційний націоналізм, керований офіцерами, мілітаризована формація.

Третя течія — донцовська. Для мене Дмитро Донцов — це фашист, який мав расистські погляди, зокрема й стосовно українства. Його не цікавила організаційна діяльність, він ніколи не належав до ОУН, а натомість розпалював фанатизм, революцію в душі.

Ці три течії співіснували. Люди починали як прихильники демократії, долучалися до ОУН, захоплювалися Донцовим, поверталися до попередніх поглядів, завершуючи там, де починали. Це слід враховувати, розуміти гнучкість людської поведінки. Я б підкреслив цю здатність до еволюції в середовищі націоналістів та їхню здатність одночасно тримати в полі зору дві або навіть три ідеї. Це не так просто, як може здаватися декому.

— Наша місцева рецепція вашої книги та її перекладу тільки починається. Однак у діаспорі вона вже отримала певне визнання. Що ви чули з наших, не англомовних, середовищ? Якою була реакція та сприйняття “Українського націоналізму” там?

— Кожного разу, коли я брався за написання книги, мене відмовляли: казали, що матиму проблеми, що мене критикуватимуть. Але реакція була здебільшого позитивною. Минуло багато років, і ті, хто сьогодні належить до ОУН(б), є прихильниками демократії. Їм сподобалася книга, хоча деякі моменти, що стосуються 1930–40-х років, можливо, були неприємними для сприйняття. Гадаю, ОУН(б) також пройшла певну еволюцію.

Життя людини складне, і у своїй книзі, в її другій частині, я намагався зобразити реальних людей. Себе я вважаю популяризатором і бачу своє завдання в тому, щоб прокладати шлях для інших. Адже я мав доступ до матеріалів і зміг підготувати ґрунт для інших науковців та ширших дискусій. Тому я задоволений, що багато людей відчули, що це допомогло їм.

Траплялося, до мене підходили й казали, що тепер вони можуть вести розмови на цю тему: книга надала їм відповідний лексикон та спосіб для обговорення. Те саме мені казали про книгу про дивізійників, яку я написав. Нарешті ці перелякані люди, які жили в еміграції та боялися говорити про те, що з ними сталося, отримали таку можливість.

— Ви завершуєте книгу розділом про те, що існують різні внутрішні наративи, і вони бувають конфліктними. Для кращого узгодження між ними потрібна якомога ширша обізнаність із джерелами та відкриті дебати. Чи спостерігаєте ви еволюцію в наших внутрішніх розмовах про націоналізм?

— Я не мешкаю в Україні, тому не можу точно відстежувати події, що тут відбуваються. Вважаю, що слід бути чесним і враховувати всі позиції. Своїх студентів я навчав, що варто брати до уваги найсильніший аргумент вашого опонента, не оминати його, тоді ваша відповідь буде найпереконливішою. Часто страх перед дискусією зупиняє людей, але не слід уникати її або закривати певні теми. Я завжди був оптимістом і вірив, що істина і любов перемагають брехню та ненависть.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!