Чим прикрашали себе господарі та господині Жукотина

12:10 сьогодні, 20 серпня 2026

Національний одяг може розкрити багато про життєвий устрій людей, так само як і їхні традиції та повсякдення. За способом одягання можна зрозуміти суспільний стан, сімейний статус та події в житті особи. Вбрання мешканців Бойківщини мало власну символіку, особливості обробки матеріалів та численні найменування.

Особливості автентичного одягу бойків були задокументовані Володимиром Кобільником — вітчизняним археологом та етнографом, який проводив дослідження Бойківщини. У своїх працях він детально описав їхні звичаї та побут, які у 1930-х роках були опубліковані у краєзнавчому журналі “Літопис Бойківщини”. Нижче наведено уривок з детальним описом автентичного строю мешканців села ЖукотинСамбірський район Львівської області, що охоплює одяг для буднів, весіль та похоронів. Оригінальне написання збережено. Матеріал відшукала журналістка Олександра Кусько.

Володимир Кобільник

археолог, етнограф

Детальніше

“Сорочки”. Старі, поношені сорочки називають “рянда”. Крій чоловічих та жіночих сорочок переважно ідентичний, лише чоловічі сорочки довгі, сягають до колін, тоді як жіночі — короткі, доходять трохи нижче стегон. Виготовляють їх з власноруч витканого полотна, тонкого. Під час пошиття, сорочка ще без рукавів та оздоблення, називається “стан”. Задня частина стану — це “плечі”, передня частина з розрізом спереду — це “пазуха”, частина сорочки нижче пазухи — це “поділок”. Комір сорочки називають “обшивка”, закінчення рукавів — “міхалки”.

На чоловічих сорочках вишивки небагато. Вишивають чорною ниткою, або чорною вовняною ниткою. Це лише “перешивання” на комірі та “вставках” рукавів, а також “перешивання” манжетів. Пазуха і поділ сорочки мають рубчик.

Жіночі сорочки мають вишивки на комірі, подібні до чоловічих, тобто перешивання, також чорною ниткою. Окрім цього, на шию одягають “ґердани” і ними прикривають комір. Гарнішими є вишивки на плечах, раніше вишивані переважно чорними нитками, а нині — і кольоровими. Переважають червоний та темно-синій кольори. Візерунки досить прості; ламана лінія, мотив зірки тощо. Загалом це геометричні візерунки, — квіткових та тваринних мотивів не вишивають. Хоча комбіновані геометричні візерунки називають “великі троянди” або “малі троянди”, проте вони навіть не нагадують квіткові мотиви. Манжети вишивають у більш простих візерунках. Збірки на манжетах називають “бришки”. Це дрібнесенькі збірки, які зшивають так разом, що цілість утворює візерунок. Комір, це досить малий, стоячий. На передній частині коміра є дві петлі для “шпильки” (застібки). Пазуха не має отворів для застібок, ані ґудзиків. Взимку носять 2-3 сорочки одночасно.

“Портки” (штани) виготовляють з тонкого полотна, з товстого сукна або з грубшого полотна. Розріз є по правій стороні. У поясі їх стягують шнурком, один кінець якого завершується гачком, а інший — вузлами, що входять у гачок. Ґудзиків є кілька, і ними можна регулювати ширину штанів. Цей шнурок називають “гачник”. 1) Задня частина штанів зветься “гозичник”, отвір спереду — “розпірка”, штанини — “портки”. Портки доволі вузькі й сягають до кісточок. Кишень немає. По низу портки оброблені звичайним швом. З внутрішньої сторони вони зшиті та прошиті. Так само і ззаду. Портки шиють вручну ниткою. Взимку носять 2-3 пари порток або “холошні”.

Pobuk_Kleputs Mykola 026.jpg — Єлизавета Кремінська, с. Опорець, кін. 1930-х рр.

Усі фото з архіву проєкту "Локальна історія"

Єлизавета Кремінська, с. Опорець, кін. 1930-х рр.

Наразі холошні майже не носять; це рідкісне явище. Холошні виготовляють з білого або чорного сукна, власного виробництва. Так само шили їх, як і портки, вони були ширші, застібалися на ґудзик, мали випуск для просування ременя в поясі, та кишені.

Раніше використовували широкі “постоли”, — шириною 10-20 см, нині використовують ремені вузькі, з залізною або бронзовою пряжкою. Перед війною використовували пряжки закарпатського походження, — нині купують ремені в Турці. На верх штанів одягають сорочки, які в поясі підв’язують ременем.

Перед війною, якщо господар вирушав у подорож, навіть до сусіднього села, завжди брав із собою торбу. Це були шкіряні сумки, які купували на Закарпатті — часто з гарними тисненими прикрасами. Після війни, оскільки кордон закритий, торби не купують і вони поступово виходять з ужитку. Старі господарі, що мають ще передвоєнні торби, беруть їх із собою, молодь вже цей звичай цілком залишила. Жінки носять “спідниці”. Спідниця внизу широка, зверху зібрана в складки, сягає до середини подолу. Має розріз спереду, на який накладають запаску. Передня, верхня частина, має грубе полотно, зване “фальш”; його прикриває запаска. Внизу спідниця має звичайний рубчик, зверху — обшивка, яка утримує “збірки”. Обшивка зроблена з грубого полотна. Спідниці виготовляють з “мальованки”, або з “обиванки”. Спідниці з білого полотна — а такі є в Жукотині, лише весільні — називають “фартух”.

***

“Каптан” — це різновид верхнього одягулітнє пальто з тонкого або грубого полотна. Ззаду сягає нижче колін, спереду — вигнутий. Ззаду має від пояса збірки. Рукави сягають до ліктя або долоні. Комір — звичайний стоячий. Каптан шиють чорними нитками. Носять його, коли на вулиці прохолодно.

“Кацабая” — це різновид блузки, з тонкого полотна, що сягає до пояса, з рукавами. Спереду застібається на ґудзики, або її опоясують крайкою. Носять у холодну пору року.

***

“Лейбича” (коротка жилетка) виготовляють з домашнього сукна. Сягає до пояса, рукавів не має. Застібається спереду. Лейбича оздоблена білим шнурком. Під шнурком підкладають смужку з червоного, купованого сукна. Спереду пришивають 4-5 складених удвічі шнурків, які з одного боку утворюють гачок, з іншого — вузол, на який застібається. Застібають також на гачки. Внизу, по боках, є по одній кишені, які оздоблені білим шнурком.

“Короткий лейбик” з рукавами виготовляють зі сукна домашнього виробництва. Сягає трохи нижче пояса. Оздоблений білим шнурком, без підкладки з червоного сукна, спереду з гачками та вузлами для застібання. По боках — дві кишені. Комір — відкладний, оздоблений шнурком. Використовують переважно під час роботи.

“Довгий лейбик” з сукна домашнього виробництва. Сягає нижче колін, приталений до стану, з рукавами. Оздоблений білим шнурком з підкладкою. Застібки зі шнурків, складених удвічі, з підкладкою. Комір — відкладний з обшивкою. Це святковий одяг.

“Жіночий лейбик розстібний” виготовляють із сукна домашнього виробництва, без рукавів. Сягає вище колін. Ззаду від пояса по боках вниз ідуть розрізи. Розрізи називаються “прайники”. Лейбик має дві кишені. Коміра не має. Всюди оздоблений білим шнурком з підкладкою з червоного сукна. Спереду застібається, як усі лейбики, на гачок та вузли. Взимку носять кожухи.

Киптар або надушник — це кожух у вигляді жилетки, без рукавів. Оздоблений по всьому краю шкірою. Деякі з них вишивані спереду, переважно між “кульками”. Застібається на “кульки” зі шкіри. Часом “кульки” прикрашені кольоровими нитками. Бувають з однією, або двома кишенями, чи зовсім без них.

Родина зі Сколівщини, 1930-ті рр.

Кожухи шиють кушніри. До села приходять кушніри зі Старого Самбора або з Хирова. Господар кличе кушніра до себе і дає йому необроблені шкури. Кушніри приходять до села восени, беруть від господарів замовлення і одразу замочують шкури на добу в цебрі. Після вимочування виймають з цебра, розтягають на столі, готують розчин тіста з житнього та вівсяного борошна на квасі з капусти. Цим тістом змащують тонким шаром зі сторони “лику” шкури. Потім складають шкуру кінцями до середини, вовною назовні. Так складені шкури вкладають до цебравелика дерев’яна (рідше металева) посудина, що має вигляд зрізаної діжки або діжі, одну біля одної, та заливають квасом капусти. Через тиждень виймають шкури та розвішують на жердкахвішалка, щоб висохли. Так сушать шкури протягом кількох тижнів, а за цей час майстер відходить до іншого села на роботу. Через кілька тижнів повертався і з помічником завершував роботу.

Висушені шкури змочує водою, головним чином тісто та лико, а шкуру “тягне”, тобто до драбини прив’язує шнур, а до нього прикріплює кінець шкури. Для “тягнення” мав прилад, що називається “тягач”. Це палиця, ручка якої загнута так, що утворює колесо і служить для тримання рукою. На іншому кінці має стремена, петлі для тримання ногою. Збоку від ручки йде оправлене в дерево “залізо”, вид ножа. Кушнір закладає в стремена ногу, бере в праву руку ручку, а лівою тримає шкуру. Рухами руки та ноги вгору та вниз зішкрібає залізом лико. У такий спосіб “вичищає” лико так, що воно відділяється від шкури. Після вичищення закладає шкуру на рами і “шкафує”, тобто здирає лико “шкафою”. Це вид ножа з ручкою та лезом. Потім шкуру змащуєзмащувати крейдою, знову шкафує так довго, поки з шкури не очистить лико. Тоді вона м’яка й біла. Шкуру фарбують іноді на світло-жовту барву. Той самий кушнір, що обробляє шкури, шиє кожухи. За всю роботу з пошиття платили раніше 6, 8, а за фарбовані та вишивані навіть до 20 золотих.

“Короткий кожух з рукавами”, або “кожух з рукавами”. Сягає цей кожух до колін. Ззаду він рівний, спереду застібається на ґудзики. Оздоблений шкірою, має маленький стоячий комірець. Рукави сягають до зап’ястя. Кишень не мав. На кожух з рукавами потрібно 4 шкури.

“Чоловічий кожух”. На чоловічий кожух потрібно сім великих шкур. Від пояса кожух широкий, зі складками і сягав нижче колін. Спереду застібається на ґудзики. Має дві кишені, але без підкладки, є лише пришита шкіра для рук. Комір великий, вовною догори. На спині між складками та спереду між застібками є вишиті “троянди” червоною та синьою ниткою. По низу оздоблений шкірою без вовни, а спереду — тасьмою з вовною. На рукавах є манжети, повернуті вовною назовні.

“Жіночий кожух” такий самий, як чоловічий, але має більше вишивок. Старі, порвані кожухи покривають жиром. Як захист від холоду та дощу носять у Жукотині плахти. Плахти виготовляють з усіх видів полотна, найкращі — з крученої пряжіпряжа. Пастухи носять плахти, складені вдвічі, застібнуті на грудях цвяхом, гостро затягнутим патиком, або шпилькою.

Lavochne_Korud Anastasia, Korud Andria 016.jpg — Федір Ріжнів війт села Лавочне на будівництві церкви, 1905 р

Федір Ріжнів війт села Лавочне на будівництві церкви, 1905 р

Прикраса шиї. Спереду сорочка в комірі має дві петлі, т. зв. “петлі на шпильку”. Найбільш вживана в Жукотині застібка — це дзеркальце різного розміру, від 1 до 4 см у діаметрівиміри. Виготовляють її також з мідних або нікелевих австрійських монет.

“Ґердани” (традиційна українська жіноча прикраса на шию у вигляді намиста з кольорового «дутого» (тонкого) скла) носять жінки. Раніше використовували підвіски зі скла. Сьогодні купують “світлячки”, скляні намистини, які самі “нижуть”нанизують.

“Широкі ґердани” або “драбинки” виготовляють дівчата з дрібних намистин, які купують у Турці.

Взуття. Ноги обвивають “онучами”, на них взувають ходаки. Онучі виготовляють зі старого шмаття, щоб онуча була м’якою. “Ходаки” виготовляють зі шкіри, яку купують у крамницях. Шиють ходаки в селі. Куплену шкіру вимочують у воді, щоб стала м’якою. Потім обрізають край, роблять вузьку смужку, якою стягують ходак. Спереду шкіри роблять всередині 3 отвори, а по боках — по 6 отворів, які зшивають вирізаною смужкою. Роблять складки, стягують і так утворюється “носик” ходака.

Також ззаду вирізають вузьку смужку. Утворюються зморшки і так постає „п’ята”. Щоб надати ходаку форми, набивають його соломою доти, поки шкіра не висохне. У вже сухому ходаку вибивають “отвори”, тобто отвори для ременя, чотири з внутрішнього боку, три — з зовнішнього. Жінки зав’язують “волоками”, зробленими з вовни, чоловіки — шкіряними волоками. Обвивають ними онучу. Сам ходак прив’язують до ноги “сітківцями”, які продівають через отвори.

Покриття голови. Влітку чоловіки носять солом’яні капелюхи, звані “крисані”. Виготовляють їх з житньої соломи. Коли жито починає дозрівати, солома ще м’яка й податлива, тоді “щіпають стебла”, тобто вибирають руками гарні стебла і відрізають вище першого вузла. Солома нижче першого вузла не підходить для виготовлення капелюхів. Вдома обрізають колосся, а самі стебла залишають. З такої соломи або одразу плетуть, або взимку, коли більше вільного часу. До зими солома висихає і стає крихкою; щоб зм’якшити солому, пропускають крізь кожне стебло слину.

Плетуть крисанітрадиційні карпатські (гуцульські, бойківські та лемківські) чоловічі капелюхи з широкими крисами (краями), заломленими або загнутими вгору “на 7 стебел”. Беруть сім стебел соломи і зв’язують на кінці. Потім розділяють стебла: на праву сторону припадає чотири, на ліву — три стебла. Крайнє праве стебло перекладають під наступне і переносять на ліву сторону. Тепер з лівого боку “будують” чотири, а з правого — три стебла. Так послідовно роблять плетінку. На одну крисаню потрібно такої плетінки 6-7 прольотів (один проліт = довжина розведених рук). Готову плетінку зшивають голкою “сирою” ниткою і надають крисані відповідної форми. На крисаню нашивають чорну стрічку, а хлопці додають зверху і знизу стрічку червону “кривульку”, тобто зубчасту стрічку.

Влітку в дощову погоду носять повстяніфетровий капелюхи, які купують у місті. Взимку носять “кучми” або “баранцеві шапки”, які виготовляють у селі кушніри. Після війни все частіше носять кепки — цілком невідповідні до жукотинської моди!

Жінки в Жукотині носять на голові “чепці” Старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки. На голову надягають “кічку”, це грубий обруч зі полотна, який кладуть на перед голови, та подушечку, яка знаходиться на потилиці. Обруч вплітають у волосся, кічка міцно тримається і підтримує чепець. На кічку надягають чепець. “Головку” чепця виготовляють із зеленої сітки, яку купують у місті, боки — з червоного сукна.

Ззаду стягується шнурком, кінці якого зав’язують навколо боків чепця. На чепець надягають хустку. Дівчата не носять чепців, лише хустки. Спеціальної фарби, матеріалу, або розміру хусток у Жукотині немає — купують їх у місті.

Весільний одяг. Жіночий весільний одяг, на час весільного обряду, дещо змінюють. У Жукотині весілля починається одного дня пополудні, а закінчується наступного дня ввечері. Молода першого дня має наступний одяг. Сорочку, як звичайно, але вишивки дещо кращі, далі спідницю та запаску, розшитий лейбик або лейбича. Сорочка на шиї застібнута “спинкою”, та ґердани. На голові вінок з барвінку, в який вплітають різнокольорові стрічки. Під вінком — стрічка з білого фабричного полотна, шириною 6-7 см. Полотно складають утричі. Воно прикриває чоло, йде на потилицю, а кінці його звисають на плечі. До полотняної стрічки пришита в кількох місцях червона стрічка. Її кінці звисають разом з кінцями полотна на плечах. У руці молода тримає червону хустку з квітковим візерунком. На ногах — ходаки або черевики. Так само, як молода, вбрана й дружка, і їх неможливо відрізнити за одягом.

На другий день рано молода переодягається до вінчання. Одягає найкращу сорочку та “білий фартух” (спідницю з білого полотна). Сорочка зав’язана під підборіддям прядивом. На це одягають білу запаску. Потім одягає “шлюбний жупан”, виготовлений із синього сукна, як і лейбик з рукавами. Манжети та весь шлюбний жупан оздоблені білою тасьмою. На шиї — стрічка з білого фабричного полотна, кінці якої звисають спереду нижче пояса. Ці кінці зав’язані в поясі крайкою або білим рушником. Ліву руку молодої обв’язують рушником, за який веде її молодий до вінця. Волосся розпущене і звисає спереду. На голові — така сама стрічка з білого полотна, як попереднього дня, тільки вінок виготовлений з вівса, барвінку та часнику. У такому вбранні молода йде до вінця.

Увечері молода знову змінює одяг. Сорочка та запаска ті самі, тільки одягає спідницю-обиванку. Знімає всі прикраси з голови, надягає кічку та чепець, і зав’язує хустку. Дружка протягом усього весілля в однаковому вбранні, лише після “очіпчення” молодої знімає прикраси з голови, а надягає хустку.

Одяг молодого. Першого дня вдягав сорочку, яку застібає спереду “спинкою”, далі штани, короткий лейбик і довгий лейбик з рукавами. З-за пояса, або з кишені лейбика звисає кольорова, зазвичай червона, хустка. У руці — весільна палиця. На голові — крисаня, а взимку — кучмаконусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. До правого боку крисані прикріплена гілочка барвінку. Так само вбраний і дружба. Другого дня молодий змінює сорочку та штани, а одягає ті, які зробила йому молода. Сорочку застібає спереду прядивом. Лейбича та лейбик ті самі, так само хустка та палиця, тільки на капелюсі чи кучмі має вінок з барвінку, вівса та часнику. На лівій руці має прив’язаний рушник. Дружба протягом усього весілля має той самий одяг, що й молодий першого дня.

Померлих одягають у спеціальний одяг. Чоловіків одягають у довгу сорочку з найкращого полотна, вишиту чорною вовняною ниткою. Сорочка під шиєю та рукави застібаються чорною стрічкою. Потім одягають штани та на голову дають кучму, навіть якщо літо. На ноги дають “капці” з полотна.

Жінки. На голові — кічка, чепець та біла хустка; друга така сама — під підборіддям. Сорочка вишивана чорною вовною. Далі одягають спідницю-обиванку, запаску, обшиту чорною крайкою, — а на ноги дають капці.

Хлопці. Сорочка в них — з найкращого полотна, з чорними вишивками. Штани, ремінь з “калиткою” (вид гаманця для кресала, грошей), на ногах черевики або чоботи, на голові — крисаня. За пояс заколюють червону хустку, яку має молодий. До руки вкладають весільну палицю, на мізинний палець — перстень, виготовлений з воску.

Дівчата одягають “картяну сорочку” (з фабричного полотна) з “бришками”, застібнуту під підборіддям червоною стрічкою. На голові — вінок з барвінку, волосся розпущене; потім спідницю-обиванку та запаску “в дві поли мережену”. Опоясують кольоровою крайкою. У руці — червона хустка в квіти. На ногах — чоботи або черевики.

Дітей до 10 років спеціально не одягають. До руки дають монету як іграшку.

Взято з Літопису Бойківщини. Др. Володимир Кобільник. З археології Бойківщини. Самбір, 1937 рік