Світські справи та спасіння душі

12:13 сьогодні, 17 серпня 2026

Перед обличчям неминучої смерті людина прагне висловити найсуттєвіше. Для простолюдина ранньомодерної доби, чи не єдиним способом залишити по собі слід власного голосу був заповіт — документ, де він упорядковував земні справи, засвідчував свою віру й намагався подбати про спасіння власної душі. Саме в цих документах розкривається історія тих, про кого інші джерела майже мовчать.

Діана Ярмус

журналістка

Детальніше

Спадщина — це не лише матеріальні блага

“В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь” — так починалися заповіти селян Речі Посполитої. Складені на межі життя та смерті, тестаменти XVII–XVIII століть, що дійшли до наших днів, були не просто юридичними актами, а чимось значно глибшим. У них люди намагалися врегулювати земні справи й водночас подбати про спасіння власної душі. Заповіт — це своєрідна форма прощання. У ньому просили про молитви, визначали місце поховання, нагадували про борги та вказували спадкоємців. Без перебільшення, заповіт можна назвати одним із найцінніших джерел. Кожен такий документ — це неповторна історія.

Хоча кожен заповіт є індивідуальним, їх об’єднує чітка структура: вступ, основна частина та завершення. Майно, розподіл статків, розпорядження щодо душі та тіла — усе це містилося в основній частині заповіту. Саме тут заповідачіособи, які складають останню волю висловлювали свої останні побажання, впорядковуючи справи, які залишали по собі. У кількох абзацах поєднувалися практичні рішення та глибокі особисті переживання, турбота про родину, відповідальність за боргові зобов’язання та надія на вічне спасіння душі.

<p>Пітер Брайгель молодший “Канцелярія податкового інспектора”, 1617 рік</p>

Першочерговою функцією заповіту був розподіл майна. Проте за ним часто стояли не лише набуті статки, а й невиконані зобов’язання. Разом із землею чи худобою спадкоємці могли отримувати й борги, а їхній перелік інколи був довшим за список успадкованого майна. Заповідачі зазвичай детально пояснювали, кому і скільки винні, а кого просять повернути позичене. Борг мав і духовний вимір. Твердою була віра в те, що невиконані зобов’язання можуть обтяжувати душу померлого у потойбіччі, тому їхнє погашення було обов’язковим правилом.

Траплялися випадки, коли основна частина заповіту майже повністю складалася лише з переліку боргових записів. Показовим є заповіт Валентія Гада, укладений 1614 року. Його автор, м’ясник за професією, значну частину документа присвятив людям, які йому заборгували. Ян із Перевольська був винен Валентію 1 злотий та 18 грошів за телячі шкури, Маць Говман — 48 грошів за сало, а корчмар Шулій — 50 грошів за шматок м’яса. Загалом було згадано 23 особи, які мали фінансові зобов’язання перед заповідачем.

У переліку майна поряд із землею йшлося і про худобу, гроші, інструменти, одяг та предмети побуту — деталі, що дають змогу зазирнути у повсякденний світ тодішніх селян. Через ці, на перший погляд, буденні записи простежуємо родинні стосунки, економічні зв’язки громади та уявлення про справедливість. Обсяг цієї частини часто залежав від заможності заповідача. Чим більшою кількістю майна він володів, тим детальнішими ставали розпорядження.

Душа — Богові, тіло — землі

У ранньомодерну добу похорон був не лише духовним актом, а й важливою суспільною подією, що засвідчувала зв’язок між земним життям і надією на спасіння душі у вічності. Однак лише віри було недостатньо: вирішальну роль відігравали й цілком матеріальні аспекти. Витрати на похоронні обряди часто згадувалися в заповітах, що підкреслює економічний складник цього духовного процесу.

Зв’язок між релігійними переконаннями та економічними аспектами селянського життя стає очевидним у поховальній практиці. Селяни не лише дотримувалися християнських обрядів, а й свідомо залучали власні матеріальні ресурси, щоб забезпечити належний похорон. Це прагнення відображалося в розпорядженнях щодо тіла. Заповідачі наголошували на своєму бажанні бути похованими за християнським обрядом на святій землі. Йшлося про місця біля церкви чи на церковному цвинтарі.

Похорон був частиною ширшої системи релігійних обов’язків і посідав таке ж важливе місце, як хрещення чи шлюб. Саме ці ключові події життєвого циклу спонукали селян робити внески на користь церкви. Хоча пожертви формально залишалися добровільними, на практиці вони були невіддільною частиною соціального життя громади. Поховання постає не лише як релігійний обряд, а й як складне соціально-економічне явище, у якому віра тісно переплітається з матеріальними можливостями селян.

Дізнайтеся більше про шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть у книзі “Любощі” Томаша Вісліча

Придбайте книгу в онлайн-крамниці видавництва

“Церковні корови”

Поширений стереотип зображує селян як завжди бідних, проте це не зовсім так. Варто визнати, що значна частина селян жила в умовах матеріальних труднощів. Водночас відомо чимало прикладів, які свідчать, що багато хто мав достатньо майна не лише для організації власного похорону, а й для здійснення благодійних пожертв.

<p>Ієронім Босх “Смерть скнари”, 1500-ті роки</p>

Пожертвування худоби на потреби Церкви чи шпиталів вважалося не лише матеріальною підтримкою, а й важливим актом релігійного служіння та милосердя. У ранньомодерному суспільстві це був спосіб засвідчити віру через конкретні добрі вчинки, що приносили користь громаді. Такі дари сприймалися як шлях до духовного очищення та наближення до Бога, адже турбота про спасіння душі займала центральне місце у світогляді селян. Саме тому, попри різні економічні можливості, багато хто намагався виділити частину свого майна на користь Церкви чи шпиталів.

Серед пожертв на Церкву могли бути вівці, коні, вулики з бджолами, але найпоширенішими були корови. Частина записаних корів ставала постійним майном і джерелом доходів парафіяльної церкви. Це були так звані церковні корови. Кількість цих тварин була чітко визначена, і їх розподіляли серед селянських господарств. Селяни, які користувалися церковними коровами, сплачували Церкві вигідну щорічну плату. У деяких селах ці корови становили 25–30 % від загальної кількості корів у громаді.

Існує чимало згадок і про грошові пожертви. Суми залежали від можливостей та становища заповідача. Хтось залишав декілька злотих, інші заповідали доволі значні кошти, які фінансово підтримували парафію. Важливо, що ці внески не завжди були одноразовими. Деякі заповідачі діяли стратегічно, передаючи капітал родичам, відсотки з якого регулярно йшли на богослужіння та потреби церкви, наприклад, на придбання воску або на діяльність братств. Водночас фінансові зобов’язання перед церквою могли стати тягарем для спадкоємців, що ще більше підкреслює економічний аспект релігійної поведінки. Отже, релігійність селян мала не лише духовний, а й чітко виражений економічний вимір, у якому пожертви та внески ставали своєрідною інвестицією у власне спасіння та добру пам’ять у громаді.

Перехід до кращого світу

Про душу також писали в селянських заповітах. Згадок про неї значно більше, ніж про тіло. Якщо розпорядження щодо тіла були безпосередньо пов’язані з матеріальними можливостями селянина, то турбота про душу не залежала від економічного становища. Душа, на відміну від тіла, мала перейти в інший вимір.

Розпорядження щодо душі мали усталені формулювання. Найпоширенішим було таке: “Віддаю душу свою Всемогутньому Богу”. Окрім стандартних висловів, у деяких заповітах є розширені, більш особистісні або філософські звернення. Наприклад, у заповіті Войцеха Чижовича фігурує не лише звернення до Бога, а й до Богородиці як Матері милосердя: “Вирішив я віддати душу мою, не за примусом, а добровільно, через заступництво Пречистої Діви Марії, Благословенної Матері Милосердя”.

Валентій Шпунар написав не лише про Бога, а й про святих та свого ангела-охоронця: “Віддаю душу мою Богові моєму, як дитя Його, Його божественним рукам, моєму святому покровителю Валентію, Пречистій Діві Марії, усім святим і моєму ангелу-охоронцю, який мене оберігав, захищав і наставляв на правильний шлях”. А Войцех Рейман згадав і Богоматір, і свого покровителя: “Насамперед віддаю дух мій Господу Богу та під опіку святих ангелів-охоронців, Пречистій Діві Марії, Матері Божій, святому Якову, моєму покровителю”.

<p>Францішек Лекшицький “Танець смерті”. Монастир бернаридинів, Краків, 1660 рік</p>

Для авторів заповітів Бог є не абстрактною ідеєю, а реальною особистістю. У кожному зверненні відчувається надія на спасіння, прийняття та перехід до кращого, вічного життя. Адресатами цих молитовних послань часто є не лише Бог, а й Діва Марія, святі, ангели-охоронці або ж особисті небесні покровителі. Така багатовекторність звернень розширює уявлення про селянську релігійність і руйнує стереотип про її нібито поверхневий чи “примітивний” характер. Перед нами постає образ людини, яка не просто формально дотримувалася релігійних приписів, а й глибоко переживала віру як органічну частину свого щоденного та екзистенційного досвіду. Ці звернення є красномовними свідченнями практичної релігійності, індивідуальної духовності та стійких переконань, що супроводжували тогочасну людину аж до останнього подиху.

У цих фрагментах Бог постає як добрий, милосердний Отець. Та чи завжди уявлення про Бога було виключно позитивним? Чи не існувала поряд з образом милосердного Бога також ідея Бога суворого, справедливого Судді? Польський дослідник Томаш Вісліч вважає, що богобоязливість сприймалася як міцна основа морального життя. Саме тому на батьків покладали обов’язок виховувати дітей у повазі до Бога. А законодавці прагнули, щоб “страх Божий процвітав у селах”, що на практиці означало дотримання моральних норм, Божих заповідей.

“На службу за душу мою”

Страх Божий справді був присутній у світогляді селян. Якуб Кребалік у заповіті, після вказівок щодо розпорядження майном, душею та тілом, написав: “Тоді своєю останньою волею перед згаданими вище людьми щирим серцем засвідчую і несу відповідальність перед страшним судом Господнім, щоб вона не була змінена”. Подібне формулювання використав й Олексій Радкович: “А хто б цей декрет скасовував, того я викликаю на суд перед величністю Живого Бога”.

Йдеться не лише про юридичну непорушність документа, а й про релігійну відповідальність. Порушник заповіту постане не перед земним, а перед небесним судом: “Щоб пам’ятали про страшний Божий суд, який ніколи не мине. Амінь”.

<p>Гендрік Гольціус “Людина як вразлива бульбашка”, 1590 рік</p>

Свідоме прагнення забезпечити спасіння після смерті спонукало селян залишати пожертви на церковні потреби, які сприяли очищенню душі та скороченню часу її перебування в чистилищі. Заповідачі нерідко вказували конкретні суми, призначені на заупокійну службу, або доручали родичам подбати, щоб її було відправлено. У тестаментах найчастіше трапляється формулювання “на службу за душу мою”, що означає пожертву на богослужіння за померлого. Цей релігійний жест мав не лише духовне, а й суспільне значення. Адже саме через нього заповідача засвідчував свою побожність, суспільний статус та належне завершення життєвого шляху.

Христоф Мазурек подбав не лише про власне спасіння, а й про душу своєї дружини: “На службу за душу мою і моєї дружини дати один дукат”. Сімона Бієняшка в настановах згадала і себе, і покійного чоловіка: “Він (син) віддасть гроші, за які була куплена ця садиба, на служби за душу мого чоловіка Шимона, а також за мою”. Подібні розпорядження з’являлися майже в кожному заповіті, тому їхня відсутність є радше винятком, аніж усталеною практикою.

У кожній такій пожертві — тривога за вічність, надія на прощення і віра в силу молитви. Селянські заповіти розкривають глибоку потребу залишити слід не лише в земній спадщині, а й у вічності, де матеріальне ставало засобом духовного порятунку.

Підпис, дата, свідки — усі ці елементи підводять нас до заключної частини заповіту. Фінальна частина документа не лише засвідчувала його юридичну силу, а й гарантувала правовий захист для спадкоємців, підтверджуючи, що останню волю було належно зафіксовано.

“Заповіт — добровільне і слушне рішення для того, щоб висловлення нашої волі про те, що хочемо, було виконано після нашої смерти”, — писав краківський правник Бартоломій Гроїцький. Водночас саме поняття заповіту кожен наповнював власним змістом. Для одних воно означало розпоряджання майном, для інших — утвердження волі, а для когось — надію на спасіння.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!

• річ посполита
• смерть

Комашня

Детальніше

"Намет", або Як бойки ховали самогубців. Галина Пагутяк

Детальніше

"Нам не жити": розстріли українських в’язнів у Дубні

Детальніше

Довгий останній шлях Івана Франка

Детальніше

Безкоштовний борщ з нагоди святкування Сталінової смерти

Детальніше

Долини смерті

Детальніше

"Сейчас зупиняють хід годинника". Похоронні звичаї Турківщини

Детальніше

Вплив епідемій на культуру людства.

Детальніше

"Холерний бунт" без холери

Детальніше