Вони оздоровлювали Лесю

12:29, 31 липня 2026

Переважну частину свого життя видатна письменниця боролася з недугою. Незважаючи на недосконалість методів діагностики та терапії недуги в минулому столітті, фахівці традиційної та альтернативної медицини докладали всіх зусиль, аби забезпечити Лесі Українці можливість для активної діяльності, творчості та громадської праці. Деякі лікарі стали її близькими друзями, а стосунки з ними були надзвичайно щирими та глибокими.

Детальніше

Ілюзорні захворювання

Леся-в-Криму — Леся Українка в Ялті, 1897 рік

Усі фото з фейсбук-сторінки Тамари Скрипки

Леся Українка в Ялті, 1897 рік

Проблеми зі здоров’ям Лариси Косач почалися у 1881 році. Згідно з офіційною та широко розповсюдженою версією, 9-річна дівчинка занедужала взимку під час Водохреща на річці Стир, промочивши ноги у валянках. Сьогодні ми знаємо, що збудником цього захворювання є бактерія Коха. Ольга Косач завагітніла Лесею, коли її старшому синові Михайлу виповнилося сім місяців. Вагітність та післяпологовий період проходили з ускладненнями: у матері, за офіційними даними, розвинулася анемія, загальне виснаження організму, і їй бракувало молока для новонародженої. Жодна з доступних годувальниць не підійшла немовляті, тому дівчинку годували коров’ячим молоком. Можна припустити, що корова була хворою на туберкульоз, і таким чином збудники могли потрапити до організму дитини. А переохолодження, очевидно, стало тригерним фактором.

“У вересні наступного (1882) року у Лесі з’явилася невелика припухлість на лівій руці, рука боліла і це заважало грати на фортепіано. Лікар Афанасьєв, що лікував Лесю, приписав мазь і рекомендував повезти її на море, але стан її не покращувався, вона почала носити руку підв’язаною, опухлість збільшилася”, — згадувала її сестра Ольга Косач-Кривинюк. Євген Афанасьєв став першим медиком, до якого звернулися батьки дівчинки. Однак, видатний терапевт, професор Київського університету, не зміг встановити діагноз “туберкульоз” і дав їй рекомендації, як для хворої на ревматизм.

Навесні 1883 року Лесю почала турбувати не тільки рука, але й права нога. Для консультації звернулися до професора Фрідріха Мерінґа, одного з найвідоміших київських лікарів. Він поставив діагноз “золотуха на тлі анемії” та призначив бальнеотерапевтичні процедури та традиційне лікування, що застосовувалося при недокрів’ї.

Істинний діагноз

Діагноз “кістковий туберкульоз” Ларисі Косач вперше поставив земський лікар Борткевич. Саме він рекомендував звернутися до хірургів. У жовтні 1883 року Лесю Українку оглянув професор кафедри шпитальної медицини Київського університету Олександр Рінек. Він запросив на консиліум свого наставника, видатного українського хірурга, професора Володимира Караваєва.

Двоє висококваліфікованих київських хірургів підтвердили попередній діагноз. Восени 1883 року Ларисі Косач провели операцію: видалили уражені туберкульозом фрагменти кістки з лівої руки. Це втручання допомогло врятувати кінцівку та частково зберегти її функції. 26 жовтня в листі до матері Леся писала: “Мені зробили операцію 11-го числа в 11 часів утра: я нічого не чула, тільки щось давило на тім’я. Ото хлороформ. Як зробили операцію, то мене однесли на кровать, і я от уже лежу 4-й день. І кумедно було якось од хлороформу: усе я чула, що коло мене говорили, а болісті не чула, і як руку чикали, не запримітила. Прокинулась — голова крутиться, — і клініка, і усе мов мені приснилося, а студенти несуть мене до кроваті. Зовсім дивовижа! Першії сутки рука дуже боліла, а тепер зовсім не болить”. Однак, наприкінці грудня того ж року її права нога в коліні почала боліти й опухла. Професор Рінек вважав хірургічне втручання недоцільним і призначив “витягування” хворої ноги з подальшим накладанням гіпсової пов’язки на два місяці, заборонивши будь-які рухи, навіть з милицями.

Лариса і Михайло Косачі. Кримське узбережжя, 1897 рік

Стан хворої змусив родину шукати інших фахівців. Через п’ять років після операції на руці, у травні 1888 року, Леся з матір’ю вирушила до Варшави на консультацію до Владислава Краєвського, авторитетного хірурга. Краєвський вважав, що Лесі необхідна операція на хворій нозі, проте інші варшавські медики, запрошені на консиліум, дотримувалися іншої думки. Зрештою, вони дійшли згоди, що пацієнтці слід виготовити протез, який би дозволив їй пересуватися без болю та сторонньої допомоги. Леся користувалася ним тривалий час — до березня 1891 року.

Після цього вона проходила лікування грязьовими ваннами на Хаджибейському лимані поблизу Одеси. У 1889 році професор Рінек знову консультував Лесю. Він рекомендував два місяці проводити “витягування” хворої ноги та посилене харчування. У середині березня письменниця повернулася до Колодяжного. Там їй облаштували систему блоків для витягування ноги та підвісили тягар вагою 9 фунтів (близько чотирьох кілограмів). Знерухомлена, прикута до ліжка, вона знаходила в собі сили та енергію для дистанційної участі в молодіжному просвітницькому гуртку “Плеяда”, почала працювати над прозовими творами.

“Ця жінка не шахрайка”

Однак навесні 1889 року стан дівчини погіршився. На той час їй виповнилося 19 років, і, певною мірою розчарувавшись у наукових методах лікування, вона вирішила звернутися до народної цілительки Параски Богуш, яка мешкала на хуторі Зелений Гай, що належав до села Косівщина (тепер Сумська область). Протягом травня Леся Українка приймала гарячі трав’яні ванни, прогрівалася на селянській печі, пила відвари лікарських рослин. Особливо активно знахарка використовувала стебла та корінь аїру, з яких готувала відвари для хворих на туберкульоз.

10 (3) — Леся Українка з тіткою Олександрою, 1906 рік

Леся Українка з тіткою Олександрою, 1906 рік

Стан хворої поліпшився. Вона дещо набрала вагу, вже могла зав’язати шнурки на черевиках, залишила милиці й пересувалася з паличкою. 24 лютого 1895 року Леся Українка писала з Софії товаришці Антоніні Макаровій: “Коли я була у Харківщині, в Сумському уїзді, у тієї баби, що то лічить людей гарячими ваннами, то у неї було немало слабих, таких, як Ваш брат, і вони дуже добре піддавались ліченню… Одно, за що можу ручатись, що ся баба не мошенниця, вона не вірить ні в які шептання, виливання і т. п., а лічення її дуже схоже до лічення грязевими ваннами в Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем. Скука у неї диявольська, але чого чоловік не витерпить, як знає, що се треба!” Перебуваючи на Сумщині, Леся Українка збирала фольклорний матеріал, народні пісні, вивчала особливості культури краю. Все це згодом лягло в основу її імпресіоністичного оповідання “Весняні співи”.

У 1891 році, незважаючи на лікування грязями та ропою в Саках, здоров’я Лесі знову погіршилося. Вона вже не могла ходити без милиць і страждала від безсоння. За сприяння лікаря Ярослава Окуневського, Леся з матір’ю вирушили на консультацію до Теодора Більрота, професора Віденського університету та керівника Віденської хірургічної клініки. Він зазначив, що хвору ногу оперувати не слід, оскільки гострий процес завершується, і порадив носити ортопедичний апарат для знерухомлення ураженого суглоба та приймати морські ванни в Італії.

У листі від 17 березня 1891 року до дядька Михайла Драгоманова Леся писала: “Ходити в апараті мені добре для того, що не болить нога і не треба милиці при собі волочити, але трохи погано тим, що все-таки апарат тяжкий (бо в ньому сталі чимало), через те я втомлююсь і завжди мені гаряче при ходьбі”.

Наступного травня Леся Українка з матір’ю гостювали у Олександра Драгоманова (Лесиного дядька) у Творках поблизу Варшави. Він був лікарем-психіатром, одним із засновників відомої польської психіатричної клініки. Дядько організував консультації для провідних науковців і, передусім, взяв на себе лікування соматогенних невротичних станів, пов’язаних із туберкульозом.

У 1896 році Лесі в уражений суглоб вводили йодоформ. Подруга Лесі, письменниця Оксана Стешенко (Старицька), згадувала: “Я випадково потрапила в той час, коли професор Сапежко зробив Лесі укол в ногу. Це надзвичайно болюча операція. Але Леся без анестезії перенесла її стоїчно. Професор Сапежко говорив, що такого терплячого пацієнта він у своїй практиці не зустрічав: “У мене при такій операції пацієнти-мужчини ведмедем ревуть, а тут тендітна жінка стиснула зуби і мовчить””. На жаль, полегшення від цього вкрай болісного лікування методом “йодофілії” було нетривалим.

Більше про Лесю Українку у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Кримські оздоровниці

У листі від грудня 1898 року Леся повідомила тітці Людмилі Драгомановій про зустріч із професором Ернстом фон Бергманом: “Бергман сказав, що операцію треба зробить і щоб я приїздила в Берлін після 7-го січня ст. ст. Так я і зроблю”. Готуючись до операції, Леся поїхала до Ялти, де зупинилася на квартирі у доктора Мартироса Дерижанова. Атмосфера в домі сприяла одужанню: вона музикувала з дружиною лікаря Катериною, зокрема допомагаючи їй розібрати “Крейцерову сонату” Бетховена, а також ознайомила господарів з найкращими зразками української музики. Доктор Дерижанов лікував її загальнозміцнювальними засобами, препаратами миш’яку та заліза, застосовував холодні обтирання, ванни, приділяв велику увагу висококалорійній дієті та радив не поспішати з хірургічним втручанням. Водночас він звернув увагу на психоемоційний стан пацієнтки, діагностувавши у неї істерію, що Леся, зрештою, сприйняла досить спокійно.

Гідротерапія, дотримання режиму дня та психотерапевтичний підхід лікаря і його дружини суттєво поліпшили психоемоційний стан пацієнтки. Лесю зворушувала безкорисливість лікаря, і вона розмірковувала, як би йому віддячити. На Великдень поетеса подарувала дружині лікаря ноти “Дванадцятої шумки” українського композитора Михайла Завадського, а лікарю — сорочку, вишиту подільським візерунком.

Успішна хірургічна операція

До Берліна Леся вирушила з матір’ю та братом Михайлом Косачем, який, як і професор Бергман, закінчив фізичний факультет Дерптського університету й відзначався винахідливістю. Разом вони сконструювали прилад, який за допомогою рентгенівських променів дозволяв робити знімки уражених руки та ноги. 26 січня 1899 року професор Бергман прооперував уражений суглоб правої ноги 27-річної українки. Це тимчасово принесло полегшення, дозволило ходити на милицях та продовжувати творчу роботу. На батьківщину Леся повернулася майже через пів року.

У червні 1901 року на запрошення Ольги Кобилянської Леся Українка відвідала Чернівці та побачила тамтешні гори. Згодом, за порадою медиків, у супроводі свого майбутнього чоловіка Климента Квітки, вона вирушила до Вижниці та Буркута на Галичині. Вони зупинилися в Буркутському санаторії. Невдовзі Леся почала набирати вагу, стала менше кашляти, припинилися кровотечі з горла. Ймовірно, спрацював ефект оротерапії — стимуляція резервних капілярів легень. 25 липня 1901 року вона написала батькові: “Доктор тут не “казенний”, а незалежний, сам приїжджий, і це краще, бо такому можна більше вірити — йому нема інтересу в тому, чи хто тут буде жити і пити воду, чи ні”.

c6efe021-d9b5-48f5-aa48-ea9c1a6ec59c_w1071_r0_s_d3 — Леся Українка в родинному колі. Київ, травень 1913 року

Леся Українка в родинному колі. Київ, травень 1913 року

Згаданий у листі лікар — це відомий український медик Володимир Кобринський. Стан Лесі в горах значно покращився, вона навіть самостійно піднялася на вершину заввишки 1500 метрів. Проте наближалася несприятлива для Лесі осінь, тому 18 листопада 1901 року вона вирушила через Венецію на лікування до Сан-Ремо, де оселилася у далеких родичів Садовських на віллі “Наталія”. Медичною допомогою хворої опікувався лікар Невадуров.

У травні 1902 року Леся Українка на два тижні приїхала до Швейцарії, щоб проконсультуватися у провідних медиків. У Цюриху її консультував відомий професор-медик Герман Айхгорст, а в Берні — визначний лікар Герман Салі.

За рекомендаціями професорів, у жовтні 1902 року Леся знову вирушила на лікування до Сан-Ремо, де перебувала до травня 1903 року. Однак стан пацієнтки не поліпшувався, а навпаки. У лютому 1903-го вона написала Феліксу Волховському: “Я була занедужала (вже й тоді, як Вам писала, почувалася зле, та думала — минеться), аж до кривавого кашлю дійшла, чого вже давно зі мною не бувало. Через те мусіла на якийсь час покинути всяку роботу, та й тепер [не] беруся до неї, хоч маю її багато”.

У вересні 1903 року Леся Українка разом із Климентієм Квіткою переїхала до Тбілісі, куди чоловіка призначили помічником секретаря окружного суду. Перебування в Грузії позитивно вплинуло на її стан здоров’я. Перед від’їздом у квітні 1904-го вона відвідала місцевого лікаря, який констатував покращення стану легень.

“Небезпечний вік”

Ще на початку XX століття у Лариси-Лесі почали проявлятися та прогресувати розлади сечовидільної системи, виникла підозра на туберкульоз нирок. З цього приводу вона звернулася до берлінського професора Джеймса Адольфа Ізраеля, хірурга та нефролога. Він порекомендував консервативне лікування, передусім тривале перебування в Єгипті.

У листопаді 1907 року Леся знайшла нового лікаря в Ялті, німця П. А. Тамбурера. Він діагностував у неї туберкульоз сечового міхура. В одному з листів Леся зазначила: “Вчора лікар Тамбурер уже теж казав, що є мені надія і без операції вигоїтись. Тепер, на моє щастя, є моє головне лікування — сонце”.

14У Єгипті серед інших постояльців санаторію — Леся Українка серед гостей санаторію “Villa Continental” у Єгипті

Леся Українка серед гостей санаторію "Villa Continental" у Єгипті

До Єгипту Леся Українка здійснила три поїздки. Під час першої, у 1909 році, вона відвідала місто Гелуан поблизу Каїра. Тоді до Єгипту добиралися морем — з Грузії часто курсували пароплави, вартість квитків була помірною. У січні 1911 року вона вдруге вирушила до Єгипту. І втретє — навесні 1913 року. Там Леся вивчала місцеву історію, займалася перекладами, давала приватні уроки дітям для заробітку та творила. Її тогочасний учень, син ялтинського винороба Микола Охріменко, згодом згадував: “Знайомство моє з Ларисою Петрівною відбулося в перші дні після приїзду. Я був тоді гімназистом IV класу, і Лариса Петрівна запропонувала мені вивчати з нею німецьку мову. Незабаром у Лариси Петрівни зібралося 6–8 учнів різного віку, з якими вона вивчала мови. Лариса Петрівна була дуже жвавою, рухливою, наскільки їй дозволяла хвороба. Туберкульозна інфекція уразила в неї ліву ногу, ліву руку та горло. Вона кульгала, а ліва рука завжди була в рукавичці…”. В одному з листів з Єгипту Леся писала: “Не бачу, щоб мій загальний стан так вже тісно був пов’язаний із нирками, а хіба ж не все одно, від чого почуватися розклеєною — чи від нирок, чи від якої іншої, можливо, нез’ясованої причини. Я починаю думати, що тут просто винен “небезпечний вік”, в який я вже вступила, а коли це так, то тут, окрім часу, ніщо не допоможе, хоча, звісно, і час той нічого втішного принести не може, бо відомо, що принесе “невиліковну хворобу” — старість”. Ці рядки належать 42-річній жінці, якій, здавалося б, ще багато попереду. Проте прожила вона ще лише кілька місяців.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!