30.01.2026
Аліна Данилюк
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
У рамках Премії імені Юрія Шевельова пройшов сьомий фестиваль «Дні есеїстики». Організаторами заходу виступили Український ПЕН та Києво-Могилянська бізнес-школа (kmbs). Кураторські функції «Днів есеїстики» виконувала перекладачка та культурна діячка Анна Вовченко.
Під час фестивалю було організовано серію обговорень, лекцій та бесід з українськими авторами, що працюють у жанрі есею. Основний акцент подій було зроблено на темах культурної деколонізації, нової парадигми глобальної ери та унікальності в мистецтві.
14 грудня в книгарні «Сенс» на Хрещатику відбулася дискусія за участю Тетяни Огаркової, яка є літературознавицею та філософинею, а також Володимира Єрмоленка, філософа, перекладача та президента українського ПЕН. Вони, як співавтори подкасту «Kult: Podcast», обговорювали свою спільну книгу філософських есеїв «Життя на межі: Україна, культура та війна», видану «Дух і літера».
Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко розмірковували над сутністю есею як літературного напряму та його взаємозв’язком із тематикою їхньої праці, викладеними в ній концепціями, нашою історією та простором, а також нашим переживанням досвіду війни.
Ми ділимося з вами ключовими ідеями, що пролунали під час цієї розмови.
Есеїстика як практика
Тетяна Огаркова
Якою є відмінність між науковим текстом та есеєм? Пригадую одну з метафор, яка, на мою думку, добре це ілюструє: есей — це подорож. Це надзвичайно повільне мандрування, адже есей — це такий вид тексту, який ви створюєте не лише для того, щоб донести інформацію комусь. На початковому етапі написання у вас може навіть не бути готової відповіді на питання, яке ви собі ставите. Це подорож, на яку ви наважуєтеся, ще не знаючи, що саме на вас чекає в кінцевому пункті.
Часто есеїстичне письмо, есеїстика як напрям, є чудовим інструментом для самопізнання. Есей, якщо брати дослівно його значення, — це спроба, випробування щось пояснити. Ми беремо певне поняття, яке може бути як простим, емпіричним, на кшталт «води», і намагаємося його розтлумачити. Ми окреслюємо весь шлях цього дослідження та намагаємося послідовно вибудовувати значення того, що спостерігаємо. Описуємо картину, і, можливо, сподіваємося на інсайт, який інколи з’являється, а інколи — ні. Якщо він не з’являється, він не потрапляє до книги.
Володимир Єрмоленко
Ця книга народилася з подорожей, вона вибивається зі звичної для нас практики. Ми можемо так стверджувати, оскільки ми переважно люди, що прийшли з академічного середовища. У нашій збірці ми обрали дещо інший підхід, адже коли йдеться про війну, необхідно мінімізувати абстракцію. Коли ми просто говоримо про обстріли, зруйновані бібліотеки, знищені села тощо — це ніколи не працює. Ми планували цю книгу не лише для українців, але й для іноземної аудиторії, тому нам було важливо пояснити багато аспектів. Під час наших численних подорожей ми почали усвідомлювати: у багатьох ситуаціях те, що ви бачите, вже саме по собі є певною ідеєю, своєрідним фільтром, що змушує вас переосмислювати численні концепції.
В есеїстиці надзвичайно важливим є момент осягнення. Якісний есей будується на принципі постійного руху від конкретного до загального. Тобто ви описуєте певну реальність, максимально унікально, але приходите до ідеї, умовно кажучи, до епістемологічного ядра, яке повторюється.
Ще один важливий аспект для нас – це концепція культури як неперервності. Я колись визначав філософську есеїстику як біографії ідей. Ідеї, так само як і поняття, мають свої життєписи, а не тільки люди. Мені видається надзвичайно важливим прокладати міст до глибин минулого.
Невзаємозамінність простору, довіра та часовий вимір
Володимир Єрмоленко
У розділі, присвяченому пеклу, ми починаємо з відомої фрази Сартра – «L’enfer, c’est les autres», що означає «пекло – це оточуючі». Однак, коли ми відвідуємо покинуті, повністю зруйновані села, виникає відчуття, що пекло – це саме відсутність інших. Звісно, військові можуть зі мною не погодитись, і це буде справедливо, адже те пекло, яке вони переживають, про яке я читаю у військовій літературі, — це, безумовно, інше. Пекло — це присутність ворога, який прагне тебе знищити. Я вважаю, що існують різні рівні цього поняття.
Наразі я слухаю один з найвідоміших німецьких подкастів, «Lage der Nation». В одному з випусків учасники обговорювали вислів дуже відомого німецького режисера про те, що якщо війна дійде до Німеччини, він негайно залишить країну. Цей його індивідуалізм, надмірний індивідуалізм, переконання, що насамперед слід дбати про власне життя та його захищати, ілюзія, що це життя може тривати в умовах несвободи, демонструють недооцінку нашої залежності від інших. Навіть якщо ці інші нам не імпонують, я маю на увазі тих, хто все ж перебуває в нашій країні, наших співгромадян. У цьому ми суттєво відрізняємося.
З початком війни проявилася невзаємозамінність простору. Коли німецький режисер говорить про можливість виїхати до іншої країни, він, ймовірно, не усвідомлює, наскільки тісно відчуття дому пов’язане з нашою особистістю.
Мені не до вподоби термін «територія». Він має дегуманізуючий характер, адже для кожної людини залишена територія — це її дім. Відчуття, що ти раніше був тут, а тепер не можеш. Війна загострює відчуття незамінності та унікальності.
Тетяна Огаркова
Попри всі наші параноїдальні думки, ми зберігаємо довіру одне до одного. Саме на цьому ґрунтується система донатів. Ми читаємо повідомлення, інтуїтивно тягнемося до гаманця і швидко здійснюємо перекази. Звісно, існують шахраї, що є вкрай негативним явищем, але загалом усе тримається на довірі. Нам важко пояснити за межами України, як це функціонує. Довіра є однією з рушійних сил того, що ми досі тут.
Це потужна сила взаємної підтримки: ми продовжуємо довіряти одне одному, незважаючи ні на що.
Мені видається надзвичайно важливою ідея часового виміру. Розуміння, що час вимірюється не за математичними чи астрономічними стандартами, а, як ми часто цитуємо французького письменника Анрі Бергсона, «кількістю подій, що його наповнюють», тобто інтенсивністю пережитого досвіду. Ймовірно, всі погодяться, що останніми роками війни виникає враження значного особистісного зростання, хтось дуже змужнів, хтось став старшим, хтось вже виборов нові сходинки розвитку. Це відчуття, ніби ми прожили кілька життів.
Ми багато пишемо про взаємостосунки між людьми. Індивідуалізація сучасної міської людини також ставиться під сумнів. Під час війни вона зазнає певних трансформацій. Чи то побратими в одному окопі, чи то волонтери, які спільно працюють, чи люди, які разом прямують на лінію фронту – формуються нові взаємини. Люди стають більш відкритими та краще усвідомлюють свою належність до спільноти, а не діють за принципом «кожен сам за себе». І це, зрештою, також надає нашому життю змісту.
Не периферійна проблема
Тетяна Огаркова
Зараз ми перебуваємо на етапі, коли багато знаємо про нашу історію, про нашу інтелектуальну спадщину. Багато відкриваємо для себе, але варто також відкривати це й для інших. Окремо хочу виділити тему перекладу: багато наших інституцій докладають зусиль у цьому напрямку – це позитивний момент, проте існує ще величезний пласт матеріалів, які нам необхідно перекласти, щоб дискусія та діалог могли відбуватися на належному рівні. Для цього можна використовувати можливості книг, щоб хоча б зацікавити, сказати: «Зверніть увагу, у нас є такі автори, такі покоління, і в тих поколіннях були такі дебати, такі ідеї, такі трагедії, як, наприклад, «Розстріляне відродження». А потім прокладати містки, адже безперервний діалог є надзвичайно важливим.
Всі українці є свідками, але ми прагнемо бути не лише ними, не лише жертвами, а й людьми, які мають що сказати світові. Цей діалог може мати філософський чи навіть політичний характер.
Стосовно причин війни та того, що нам робити далі, наприклад. Сьогодні саме той момент, коли в нас є шанси. Ніхто не знає, як все складеться, але ми маємо шанси бути почутими в цьому діалозі. У цій книзі ми хочемо донести, що події в Україні не є другорядною проблемою. Це фундаментальне питання для існування європейського континенту. Ми не знаходимося на узбіччі історії, попри те, що так часто здається, коли ви перебуваєте в Амстердамі, Парижі чи Берліні… Насправді вирішується ключове питання західної цивілізації.
Наразі воно вирішується не зовсім на нашу користь. Те, що відбувається останніми місяцями, можна охарактеризувати як розхитування орієнтирів. Але з перших тижнів повномасштабного вторгнення, відповідаючи на запитання журналістів про території, я постійно повторювала одну й ту саму думку. Вона банальна, але потребує повторення: це не конфлікт за території, це боротьба за принципи. Питання, яке постає в Херсоні, Салтівці, Харкові, Лимані, є центральним для вирішення всіх проблем. Саме Україна перебуває в епіцентрі.
Володимир Єрмоленко
Ми бачимо нашу місію у тому, щоб відвідувати Європу та надавати європейцям відчуття сенсу, сили. Цікаво, що коли ми описуємо час та історію, з’являється відчуття циклічності. Українці завжди були готові, мабуть, несвідомо, до того, що, умовно кажучи, такі трагедії, як Голодомор чи війна, можуть повторитися. До цього несвідомо були готові й наші батьки, хоча ми намагалися уникати цих думок. Така історія триває щонайменше від XVIII століття, від епохи Просвітництва. Існує віра, що «завтра» автоматично означає «краще». Ми часто стикаємося з відчуттям розгубленості у наших друзів, спричиненим тим, що ми не рухаємося постійно вперед, а інколи раптово опиняємося в стані регресу.
Я надзвичайно люблю Європу, захоплююся нею, але вона справді переживає стагнацію. Це не означає, що ця стагнація триватиме вічно, адже Європа має багато прикладів відродження, знаходячи в собі сили приблизно раз на століття. Можливо, елементом такого відродження може стати Україна.
Україна, яка шукає різні синтези, наприклад, поєднання ліберальної та патріотичної ідеологій, що в більшості європейських країн перебувають у протистоянні, тобто ліберали проти націоналістів, а у нас якимось чином поєднуються. Здається, це поєднання є дуже цікавою концепцією. Чи є щось погане в тому, щоб об’єднати групові ідеї, цінності спільноти, з ідеями індивідуальних цінностей?
Це тема, яка проходить крізь усю нашу культуру. У творчості Лесі Українки одна з найактуальніших тем — це протистояння індивіда та спільноти. Захищений індивід проти спільноти, яка також перебуває під загрозою. Перед ним часто постає вибір: захищати себе чи захищати цю спільноту. Це також дилема, яку ми переживаємо. Навіть проблема мобілізації. У нас дуже сильне відчуття індивідуальної гідності та свободи, але часом необхідно поступатися цією індивідуальною свободою на користь спільноти, а інколи спільнота стає тоталітарною щодо цього, і так далі. Якщо ми втратимо цей синтез, цей баланс, то розпадемося.
Чому Україна – (не) щит Європи?
Тетяна Огаркова
Коли ми були у поїздці у 2023 році, і виступав Етьєн Балібар, він сказав, що неможливо, щоб демократія була озброєною, ми тоді ледь не впали зі стільців. Як так? Свого часу Олександра Матвійчук дуже ґрунтовно пояснила, чому танки не зупинити, розмахуючи перед ними деклараціями. Потрібно вміти битися. Ми всі віримо в те, що права людини, демократія, цінність індивіда, свободи є важливими, але ми також мусимо вміти їх захищати. Мені дуже не подобається метафора щита: «Україна – це щит Європи». Вона містить багато лицемірства. Це ніби сказати: «Дозвольте вам бути щитом, а поки ви ним будете, ми виграватимемо час для себе, щоб підготуватися». Ми повинні намагатися залучити наших іноземних друзів до розуміння того, що ця війна є вирішальною для всіх нас, а не тільки для українців.
Володимир Єрмоленко
Причини, чому Європа відмовляється на 100% втрутитися, є глибокими. Наприклад, наратив про Другу світову війну, який існує в Західній Європі, вже є хибним. Приміром, наратив про те, що кінець Другої світової війни був перемогою добра над злом. Для нас це була перемога одного зла над іншим. Однією з причин, чому СРСР здобув перемогу у цій війні, була його «танатократичність», притаманна й Росії, яка жертвує величезною кількістю людей. Тобто СРСР, можливо, переміг, тому що він просто знищив більше людей, приніс у жертву більшу кількість.. Нині спостерігається багато русофілії, тому перед нами не менше роботи. Якої? Не казати, що ви чогось не розумієте, не так страждаєте, а довести, що це наша спільна війна. І потрібно працювати різними шляхами: ми – більше на передовій, а ви – в тилу. Якщо відчуття несправедливості, яке відчуває фронт щодо тилу, досягне критичної точки, ми втратимо країну та можливість захищатися. Більша відповідальність лежить на цивільних і на тилу, а не на тих людях, які перебувають в окопах. Поки ви перебуваєте в тилу, ви повинні працювати більш енергійно, щоб допомагати фронту.