Чоловік за завісою

12:06, 26 березня 2026

49-річний Євген Невинський досі “грається” з іграшками, адже така його професія: він є майстром театральних ляльок у Київському академічному театрі ляльок та актором-ляльководом у Театрі ляльок на лівому березі Дніпра. Він присвятив сцені та роботі за лаштунками понад половину свого життя. Більшість глядачів ніколи не бачать його ані як актора, що керує персонажами за допомогою ниток, ані як майстра, що схиляється над черговою лялькою у своїй майстерні. Проте, Євгену значно комфортніше перебувати за ширмою, ніж під яскравими прожекторами.

Інтерв’ю з Євгеном Невинським “Локальна історія” провела у 2022 році. Після початку повномасштабного вторгнення актор пішов добровольцем на фронт. У липні 2023 року він зник безвісти на Запорізькому напрямку. У травні цього року генетична експертиза підтвердила його загибель.

Ярослава Тимощук

журналістка

Детальніше

Де живуть ляльки

За зачиненими дверима розгортається півторагодинна вистава. Звучить жвава музика, чути скрип, тупіт, містичний сміх, високі жіночі голоси сперечаються з низькими чоловічими, знову лунає музика. Зрештою, все стихає, чути оплески. Обідньої пори в Київському академічному театрі ляльок “Замок на горі” завершується сімейна вистава “Ніч перед Різдвом” — один із нещодавніх прем’єрних показів.

Після вистави ляльок несуть на відпочинок. У трьох кімнатах без вікон їх провітрюють на спеціальних вішаках. Подалі від сторонніх поглядів ляльки мають свій вільний час, аби згодом знову з’явитися на сцені, ожити в руках акторів та наповнити театральний простір звуками. Натомість для Євгена Невинського лялька оживає ще до початку вистави.

DAN07512 — Євген Невинський

Усі фото: Данило Павлов

<p>Євген Невинський</p>

Саме він створив цих персонажів Гоголя. Після цього Євген прямує до своєї майстерні, щоб розпочати роботу над дерев’яною заготовкою. Для неосвіченого ока його робота може здатися суто технічною.

— Коли майструєш, лялька починає дивитися на тебе, — ділиться майстер. — Вона кліпає, відкриває рота під твоїми руками. Це схоже на народження дитини. Я її створюю, відпускаю, а потім бачу результат на сцені. Нещодавно працював, коли хтось посадив поруч Вовка з “Сімох козенят”. Я обернувся — аж злякався. Іграшковий вовк, заввишки 180 сантиметрів, з рухомими суглобами, реалістичними лапами — немов живий. Він схилив голову — я дивлюся й думаю: що ж він думає?

Над цим питанням — про що може думати лялька? — Невинський розмірковує вже 28 років.

Завпост

У дитинстві Євгена вважали одним із найспритніших учнів у витівках і розвагах. Однак, було дещо, чого він дуже соромився, — зайва вага. Ймовірно, цей комплекс так і не вдалося б перетворити на перевагу. Але якось класна керівничка розподіляла учнів по гуртках. Невинському дістався театральний — не через якісь особливі здібності, а радше випадково. Так він опинився в самодіяльному театрі “Барвінок” при Будинку піонерів.

Хлопець жив у спальному районі Воскресенка, на лівому березі Дніпра. Від його дому до гуртка було зовсім близько — потрібно було лише перейти стадіон. Там можна було знайти заняття до душі — танцювати, співати, брати участь у виставах. Але Євген надавав перевагу постановкам з ляльками.

— За ширмою я міг сховатися, розчинитися в образі свого героя, — пояснює чоловік. — Мене не видно, але водночас я можу висловити все, що хочу сказати.

Сцена приваблювала його менше, ніж можливість попрацювати з голкою у майстерні. Ще другокласником він виготовив свою першу маріонетку — гусінь з кульок синтепону, обшитих зеленим трикотажем і з’єднаних між собою. Вже тоді він вмів шити та малювати. Коли подорослішав, освоїв і складніші інструменти — такі як лобзик чи дриль.

Євгена призначили завпостом театру, тобто завідувачем постановчої частини. Його обов’язком було стежити за ляльками та декораціями. Реквізит він створював сам. Разом із головною художницею вони розробляли ескізи, малювали, відливали форми з гіпсу чи виготовляли їх з пап’є-маше. Згадуючи про гурток, його мова стає жвавішою. Екскурсії, подорожі, уроки про світовий театр, звітні концерти для батьків, конкурси-огляди між різними Будинками піонерів.

— Одного разу ми вийшли на республіканський рівень! — говорить він з гордістю.

Домашня робота за вісьмох

У старших класах Євген повідомив батькам:

— Вступатиму до театрального.

Тоді він вже регулярно відвідував вистави Київського академічного театру ляльок і не припиняв відвідувати заняття в самодіяльному гуртку до останнього шкільного дня. Але батьки, інженери суднобудівного заводу “Ленкузня”, мали інші плани на майбутнє сина. Вони сподівалися, що він піде їхнім шляхом і вони зможуть допомогти йому з роботою. Євген наполягав на своєму. У Києві на той час не існувало спеціальності “актор театру ляльок”, натомість така була в Харківському інституті мистецтв. Він зібрав валізу й поїхав туди.

Він вступив без конкурсу. Охочих стати лялькарями виявилося всього двоє. Ще шестеро однокурсників були тими, хто не зміг потрапити на драматичний факультет.

— Вважається, що драма — це вища ліга. Але ляльковий театр не поступається їй анітрохи. Навпаки, це синтез усіх видів мистецтв, відомих у театрі: мовлення, вокалу, танцю, драматичних виступів, діалогів. Актор виходить на сцену, говорить — отримує усмішку й оплески. У ляльковому спектаклі такого ж ефекту потрібно досягти через неживий предмет. Це значно складніше.

Самодіяльний театр дав йому добру основу. Євген виконував домашні завдання за всіх. Потрібно було зробити голову з пап’є-маше — він робив вісім. Після занять він залишався у інститутській майстерні. Студенти готували концертні номери, для яких потрібен був окремий реквізит — переважно це були складні, механізовані тростинні ляльки. Він виготовляв їх з нуля або реставрував ті, що вже давно зберігалися в архівах.

Як оживити шматок матерії? Секрет Євгена простий, як і все досконале. Коли він береться до роботи, він вірить, що перед ним не тканинна заготовка, а жива істота. Його завдання — допомогти їй втілитися: рухатися, говорити, долати перешкоди та йти до своєї мети.

Більше про театр у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте електронну версію журналу тут

Без вигорання

Ще не закінчивши навчання, Євген вже знав, де працюватиме. Розподілу для його спеціальності не існувало, тому він міг шукати роботу самостійно. На четвертому курсі він домовився про проби в Театрі ляльок на лівому березі Дніпра. Для перевірки сценічного мовлення він мав показати номер з лялькою та уривок вистави. Журі оголосило: беруть на роботу! У 1994 році він закінчив навчання і повернувся до Києва. Відтоді він не покидав цього місця. З 2007 року він також працює в академічному театрі ляльок. Формально — на пів ставки. Насправді ж — проводить у тамтешній майстерні весь вільний час. Саме на роботі він познайомився зі своєю дружиною, художницею Ларисою.

— І все це без професійного вигорання? — питаю, скоріше жартома.

— Я працював у різних ролях, — знизує плечима він. — На повну ставку — як актор, на пів ставки — як майстер-ляльковик. Згодом почав викладати: у цирковій академії, в університеті Карпенка-Карого. Я припинив викладати, бо не зустрів жодного учня, для якого це теж стало б справою життя. Молодь хоче заробляти гроші, ставати зірками, подорожувати за кордон. Їх мало цікавить робота з голкою чи молотком.

Серед вихованців, якими він пишається, він виділяє театр “Десаві”. Цю назву троє студентів циркової академії утворили з перших літер своїх імен. У 2012 році хлопці потрапили до десятки фіналістів телешоу “Україна має талант”. На хвилі цього успіху хлопці підготували ще кілька номерів, Євген змайстрував для них ляльки — і вони вирушили в тур Туреччиною. Гастролювали кілька років поспіль, але згодом кожен пішов своїм шляхом — колектив розпався.

Двох однакових ляльок не існує

У майстерні ляльки виглядають з-поміж шматків деревини, пластику та металу. Євген створює власне ляльки, а також декорації та бутафорію. Він малює, креслить, працює з хімічними реактивами, металом, цеглою, склом, використовує електроінструменти. Для цього потрібна не тільки фантазія, але й фізична сила. Нещодавно йому довелося розвантажувати 100 кілограмів товстого дроту. Для маленької деталі потрібен метр дроту, але його продають лише такими великими мотками.

— Спочатку режисер обговорює з художником концепцію, ідею того, як мають виглядати персонажі вистави, — описує процес створення Невинський. — Художник створює ескіз, вказує розміри та параметри: чи має лялька відкривати рота, згинати руки тощо. Тоді до роботи долучаємось я та Лариса. Я відповідаю за механіку: каркас тулуба, кінцівки, очі, вуха, рот. Дружина виготовляє зліпки, робить набивні ляльки або з пап’є-маше. Далі ляльку передаємо в цех для пошиття одягу.

Майстер повинен враховувати багато нюансів: освітлення, розташування сцени, склад акторів, кількість людей, які працюватимуть з однією лялькою. Наприклад, у виставі “Котигорошко” казкового дракона керують четверо осіб, він з’являється на сцені частинами. Актори мають бути злагодженими, добре відчувати один одного.

Двох однакових ляльок не існує, так само як не буває двох ідентичних дітей, переконаний Євген. Кожна робота — унікальна. Навіть коли створюєш дубль — тобто копію основної ляльки на випадок, якщо з нею щось трапиться під час вистави.

— Десь відрізняються прорізи, десь пружина: чи то тугіша, чи слабша. Я роблю двох вовків для вистави “Семеро козенят”: один — білий, другий — сірий. Морди однакові, але очі по-різному рухаються. Матеріал той самий, але душа — інша. Лялька — це ніби жива істота, що не має віку. Вона живе своїм життям, своїми думками. А ти перебуваєш поруч і навчаєшся в неї.

Всі їхні діти

Євген проводить нас до театрального музею. Тут виставлені списані ляльки. Мешканці підводного царства, зубасті дракони, бравые козаки, хитренькі італійці з “Декамерона” Боккаччо. Майстер смикає жінку-маріонетку за нитку — біле мереживо опускається й оголює груди. Так, у ляльковому театрі існують і вистави “18+”.

Він створив безліч персонажів: хижих тварин, граціозних лебедів, спритних чортів, зуби та гігантський бургер для вистави про похід до стоматолога. Не завжди він має час дивитися готові вистави. Але на генеральному прогоні він завжди спостерігає, як оживають іграшки, які він створив. Часом він засмучується: актор може необережно поставити ляльку, кинути її на підлогу.

Темпи роботи доволі високі: за попередньої директорки ставили по 7 нових вистав щороку. Щоб виготовити комплект ляльок для однієї вистави, потрібно від двох до трьох місяців. Але Євген не вимірює свій робочий час годинами. Він викладається повністю, бо відчуває відповідальність:

— Театр ляльок — це перший театр, який відвідує дитина. Саме з її вражень формується подальша любов до мистецтва. Маленький глядач вірить, що лялька існує сама по собі. Вона жива, навіть якщо за нею стоїть якийсь чоловік чи жінка. Щось їй говорить, передає свої думки. Саме тут важливо не зіпсувати глядача.

Скільки ляльок він виготовив, він ніколи не рахував. Приблизно, цей рахунок сягає сотень. Власної родини з дружиною вони не мають — у театрі всі їхні діти.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!