Корюківка — простір для розвитку

19:54, 1 березня 2026

На в’їзді до Корюківки розміщено таблицю з назвою населеного пункту та гаслом “Простір можливостей”. Це гасло не лише спонукає до активної діяльності, а й точно відображає трагічну долю містечка під час Другої світової. Корюківська трагедія 1943 року є другою за масштабами каральною операцією нацистів після придушення Варшавського повстання. Однак історія цієї події надає простір для різноманітних інтерпретацій. Чому вона сталася, чому сторони діяли саме так, чому цю трагедію довго замовчували, і чому вона досі маловідома?

Лесь Белей

мовознавець, письменник, перекладач

Детальніше

Кривавий кар’єризм

Розпочнімо з фактів. На початку німецько-радянської війни в Корюківці проживало приблизно 10 тисяч осіб, що майже відповідає сучасному населенню. Містечко було центроване навколо великого цукрово-рафінадного заводу. У вересні 1941 року його зайняли нацисти, які призначили місцеву адміністрацію та створили поліцію.

З початком бойових дій місцеві комуністи почали формувати партизанські загони, чому сприяла навколишня лісиста місцевість. Олексій Федоров об’єднав усі загони під своїм керівництвом, узгоджуючи дії з Москвою. Партизани в основному займалися розвідкою, здійснювали диверсії та ліквідовували колаборантів. Нацистські окупанти, зокрема німці та угорці, проводили знищення євреїв, ромів та осіб, підозрюваних у зв’язках з партизанами. У відповідь на загибель своїх людей вони вдавалися до масових розправ над цивільним населенням і спалення сіл.

DSC01140-2 — Пам’ятник жертвам Корюківської трагедії

Усі фото: Лесь Белей

Пам'ятник жертвам Корюківської трагедії

У селі Тихоновичі проживала родина Феодосія Ступака, який очолював колгосп і згодом приєднався до партизанів. Окупанти розстріляли його дружину, а двох синів (12 і 13 років) ув’язнили в Корюківці. 27 лютого 1943 року партизанські загони здійснили рейд на Корюківку, звільнили в’язнів, здобули як трофеї два кулемети, 119 гвинтівок і 2500 патронів, а також захопили в полон 4 угорців та 1 німцядані Миколи Попудренка, який керував операцією. Феодосій Ступак загинув під час штурму в’язниці, проте його синів вдалося врятувати. У відповідь нацисти відправили каральний загін, яким командувала та сама зондеркоманда, що відповідала за розстріли в Бабиному Яру. 1, 3 та 9 березня 1943 року нацисти стратили 6700 мешканців Корюківки та спалили 1290 будинків. Чисельність карального загону становила 300–500 осіб. У навколишніх лісах ховалися кілька тисяч партизанів, які не втрутилися в події та не зупинили масове знищення цивільних.

Після війни в Корюківці розпочало роботу нове підприємство — фабрика техпаперів. Місто заселили нові мешканці, які звели свої домівки на руїнах і братських могилах.

Щодо аналізу Корюківської трагедії як “простору можливостей”, вдалося поспілкуватися з Андрієм Науменком, старшим науковим співробітником Корюківського історичного музею. Ми відвідали залу, присвячену Другій світовій війні. Її експозиція була оформлена ще за радянських часів, але директорка музею, пані Людмила Бабич, повідомила про готовність нової концепції виставки, яка наразі не може бути реалізована через військові дії. Ми розташувалися біля стенда з артефактами, знайденими під час ексгумації жертв Корюківської трагедії, зокрема глиняними черепками, намистом, підборами та патронами.

На запитання про причини, що спонукали партизанів до атаки, усвідомлюючи загрозу репресій проти цивільних, і чи можна вважати особистий мотив командира взводу Ступака головною причиною рейду, пан Андрій відповів:

Андрій Науменко

“У той період Федоров готував рейд на Волинь, а Попудренко також прагнув здобути лідерство. Маючи невеликий загін із 300 осіб, йому були потрібні нові бійці, медикаменти, боєприпаси та спорядження. Щоб отримати це від Москви, він вирішив продемонструвати успішну операцію, обравши для цього Корюківку”.

Історик Олександр Лисенко висуває іншу версію щодо мотивів дій партизанів. Він припускає, що населення, яке ще добре пам’ятало Голодомор, не поспішало долучатися до боротьби під комуністичними символами. Тому партизани нібито спеціально провокували каральні акції нацистів, щоб викликати ненависть до німців серед цивільного населення та стимулювати їхнє активніше приєднання до партизанського руху. На думку Андрія Науменка, ця версія заслуговує на увагу, проте він сам схиляється до версії про безвідповідальний кар’єризм Попудренка.

Відповідаючи на ще одне контроверсійне запитання — чому партизани, маючи значну чисельність, не зупинили окупантів, — пан Андрій пояснив:

“По-перше, основні сили партизан були зосереджені біля Єліного, що знаходиться за 40 кілометрів від Корюківки. Швидке перекидання військ було неможливим. Біля Корюківки розташовувалися лише нечисленні загони, які не мали змоги чинити ефективний опір. По-друге, партизани готувалися до волинського рейду і не бажали витрачати особовий склад або боєприпаси, а також наражатися на прибуття серйозніших ворожих підрозділів. Рядові бійці у 1970-х роках висловлювали бажання вступити в бій, але командири не давали дозволу”.

Дії карального загону також викликають запитання. Їм було поставлено завдання знищити все населення Корюківки, проте постраждала й Олексіївка, яка на той час була окремим селищем. Водночас деякі віддалені райони міста, що мали власні назви, не зазнали руйнувань, оскільки, за словами пана Андрія, карателі вважали їх самостійними населеними пунктами.

“Дядічка, не стреляй”

У Корюківці досі проживають свідки тих трагічних подій. Однією з них є Галина Попова, яка народилася у 1937 році. Вона молодша за свої роки, тому для підтвердження віку демонструє заламіноване свідоцтво про народження. Документи та кілька сімейних світлин — це все, що її матері вдалося врятувати від пожежі. Батька Галини мобілізували у 1941 році; він потрапив до полону і помер у таборі для військовополонених у Перемишлі. Шестирічна Галина залишилася з матір’ю, бабусею по батькові, старшим братом та двома молодшими сестрами. Її мати, Уляна Попова, була комсомолкою, і через це сусід постійно писав на неї доноси, але завдяки другу сім’ї, який працював у поліції, ці заяви знищувалися.

Окупанти також вишукували євреїв, які намагалися переховуватися у навколишніх селах. Пані Галина пригадує, як одна єврейка сказала її матері: “Улю, оце нам роблять, а вами будуть замішувати”.

Галина Попова

До партизанського нальоту родина Попових жила відносно спокійно.

“Ми мешкали на тій дорозі, звідки партизани їхали. Вони мчали на підводах, стріляли, нас бабуся хапала, відкривала люк у підвал, бо невідомо, звідки куля прилетить. Після цього прийшла мама і сказала: “Це нам задарма не минеться”…

Люди тікали з Корюківки, але Уляна Попова вирішила залишитися: вона міркувала, хто прихистить жінку з чотирма дітьми, хто їх нагодує? Її батьки, тобто дідусь і бабуся пані Галини, жили в центрі Корюківки і також не захотіли виїжджати, бо не мали стосунку до партизанської діяльності.

“Мама винесла матрац і ковдри за сарай, нас там із бабусею поклала і накрила. Туди прийшла ще мамина подруга з двома маленькими дітьми. Корюківка вже палала, люди випустили худобу, тварини побачили, що тут люди, і тиснулися до нас. Я це бачу перед очима навіть зараз. Навпроти, у будинках, залишалися двоє чоловіків. На наших очах їх убив поліцай і підійшов до нас. Здоровий такий дядько, але не німець, бо нам сказав: “Ідіть у дім”. А мама відповіла йому: “Стріляй тут на місці, а в хату я не піду”. Я вчепилася тоді в маму. Брат виліз з-під ковдри, підійшов до поліцая і сказав: “Дядічко, не стріляй, я ще жити хочу!…”

За словами пані Галини, щось змінилося в тому поліцаєві, і він порадив їм іти геть, вказуючи на двох есесівців, що наближалися. Уляна Попова зібрала дітей і пішла повз палаючі будинки. Раптом відкрився люк погреба, і сусід їх сховав. О п’ятій вечора німці зібралися й поїхали, але Попови про це не знали і сиділи в задушливому погребі всю ніч. Коли одна дитина знепритомніла від нестачі кисню, Уляна Попова не витримала і відчинила люк.

“Може, через те, що я в темряві просиділа, але мені так запам’яталися великі зорі, які я побачила… — згадує той момент пані Галина. — І додає: …з того часу я боюся вогню, коли бачу хоча б сірник, мене трусить…”

Галина Попова з братом до війни — Галина Попова показує фотографію з братом до війни

Галина Попова показує фотографію з братом до війни

Попови вибралися з погреба і вирушили через спалену Корюківку до колишнього колгоспу.

“Там стільки людей лежало постріляних… Ми вже туди дійшли, коли займався день. Стояли санки, застрелений кінь, застрелені чоловік і жінка, хлопець, років п’ятнадцять, з простягнутими руками, мабуть, біг кудись…”

Вони дісталися села Милейки. На третій день Уляна Попова наважилася відвідати будинок своїх батьків. Знайшла згарище і два закіптюжені черепи.

“Коли я йду центральною площею, — зітхає пані Галина, — то щоразу ступаю по їхніх кістках”.

Попови повернулися в Корюківку і спочатку мешкали у вцілілих будинках, погребах та землянках. Але згодом життя почало налагоджуватися.

У 2022 році пані Галина довго не могла повірити, що в Корюківку знову прийшла війна, та ще й з боку Росії. Її онук нещодавно став добровольцем на фронті, отримав поранення на запорізькому напрямку і зараз перебуває на лікуванні.

Молодша сестра пані Галини проживає в Ярославлі, але зв’язок із її родиною обірвався. Кілька років тому пані Галина надіслала їм буклети про Корюківську трагедію, на що онуки сестри заявили, що тітка вигадує, а трагедія сталася в Хатині, а не в Корюківці, оскільки так їм розповіли в університеті.

Наймолодша сестра пані Галини мешкала в Маріуполі. У 2022 році вона пережила ще одну каральну операцію і зараз проживає в Польщі.

Коли до Корюківки прибув Франк-Вальтер Штайнмаєр, він висловив бажання поспілкуватися з живими свідками трагедії. Цю місію довірили Галині Поповій. Президент Німеччини запитав її, чи не бажає вона виїхати, на що пані Галина відповіла: “Я — патріотка. Пережила ту війну, переживу і цю”.

Одинадцять стовпів диму

Володимир Костюк старший за пані Галину на три роки; йому 89, але він приїхав на зустріч на велосипеді. На запитання про дитинство він відповів: “У мого покоління не було дитинства. Кожного дня когось убивали — то наших “предателей” вночі розстрілювали в хатах, то поліцаї налітали”.

Під час війни батько Володимира Костюка воював на Курській дузі, а в Корюківці залишилися сам Володимир, його старший брат, мати та бабуся. Вони проживали на околиці, біля церкви, яку за радянських часів переобладнали на кінотеатр, а окупанти знову відновили як храм.

Коли 1 березня після обіду каральні загони наблизилися до цієї частини містечка, усі члени родини Костюк, окрім старої й немічної бабусі, вирішили сховатися в церкві.

“Я чую гул машин, брат взяв мене на плечі, щоб я у віконце подивився. Дивлюся, під’їхала вантажівка. І тут заходить солдат. Уніформа у нього була не німецька, можливо, це був угорець. Чоботи хромові, начищені, лайкові рукавички. Він нервував і кричав “нах гаузе!” (додому!). Тут зайшов батюшка і маленька дівчинка, впали на коліна і просять його “не розстрілюйте!”. Солдат не знав російської, а батюшка — німецької, тож солдат жестами пояснив, щоб усі сиділи тихо і замкнулися в церкві. Батюшка так і зробив. Брат знову підсадив мене вгору, я нарахував 18 машин”.

Володимир Ступак (4)-1 — Володимир Ступак

Володимир Ступак

Наступного ранку прибіг сусід і повідомив, що потрібно тікати, бо дуже багато людей було розстріляно. Родина Костюк вирушила до Наумівки.

“Був сніг, я запам’ятав його на все життя. Не було вітру, і сніг ішов дуже-дуже крупний: пластівці розміром із квасолю. До Наумівки 10 кілометрів. Поки ми дійшли, розвиднілося, і було видно Корюківку. Мама нарахувала 11 стовпів диму і сказала: “Це була наша смерть, пішли далі”…”

Малий Володимир був одягнений у важке і незручне батьківське пальто, але під час втечі від смерті він не зважав на це. У Наумівці було важко знайти прихисток, проте Костюки мали трохи самогону, що швидко допомогло їм. 5 березня вони повернулися додому, щоб забрати вцілілі речі.

“Я дивлюся, а це як футбольне поле — видно все, немає хат. Єдине, що залишалося, — це біла піч, а все інше — згоріле. Ми пішли подивитися, чи жива бабуся. Від хати залишилося попелище. А у бабусі в підвалі був пів мішка солі, а це на той час — багатство. Брат підняв обгорілу ляду і витягнув сіль. І коли вилазив, то знайшов ґудзик від бабусиного халата, мама побачила і почала плакати”.

Сусідня хата вціліла. Володимир із братом Віктором зазирнули всередину і побачили мертвого сусіда, але мамі нічого не сказали, щоб вона знову не плакала. Дорогою їм траплялися інші обгорілі та понівечені трупи. Приблизно через місяць у малого Володимира з’явився нервовий тік, який з часом минув, але іноді повертається.

експозиція Корюківського історичного музею присвячена Другій світовій (2) — Експонати часів Корюківської трагедії

Експонати часів Корюківської трагедії

Віктор Костюк приєднався до партизанів, тому родина вирішила перейти до Тихоновичів, які тоді перебували під їхнім контролем. Але невдовзі це село почали атакувати нацисти. Володимир із матір’ю ледве дісталися Шишківки, де партизани мали свої землянки і дали дитині постріляти з незарядженої рушниці.

Наступного дня з завдання повернувся Віктор, повідомив рідних, що вони в оточенні, і запропонував разом підірватися, щоб уникнути полону та тортур. Мати переконала його не робити цього.

Родині Костюк вдалося прорватися та дістатися сусіднього села. Дорога зайняла тиждень, оскільки вони пересувалися лише вночі.

У 1945 році Костюки почали відбудовувати будинок.

“Мені було тоді 11 років, — згадує пан Володимир. — Мати взяла ночви і склала туди людські кістки, потім дістала одні й каже — це дитячі. Це, мабуть, той батюшка з дівчинкою. Наша хата була відразу біля церкви… Мати поховала дві ночви з кістками”.

Майже через 80 років Володимир Костюк знову спостерігав із вікна за колоною окупантів.

“Я ніколи б не подумав, що мені доведеться страждати від тих так званих братів. Вони менше воюють з армією, ніж знищують народу. Це страшні люди”.

Виборювання пам’яті

Про цивільні жертви каральних акцій почали активно говорити лише у 1960-х роках. Головним символом було обрано білоруську Хатинь (149 жертв), де збудували великий меморіал. Корюківка (6700 жертв) залишалася в тіні. За словами Андрія Науменка, можливо, білоруси активніше просували свою історію. Крім того, роль партизанів у випадку Корюківки була неоднозначною. Історик також згадує про чутки, що нібито сам Федоров забороняв встановлювати меморіал у Корюківці за свого життя, оскільки мав складні стосунки з Попудренком.

недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії (6)-1 — Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії

Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії

Так чи інакше, Корюківська трагедія тривалий час залишалася локальною історією. Двоюрідна сестра Володимира Костюка, Галина, перед каральною операцією нацистів втекла до партизанів і вижила. Після війни вона почала збирати свідчення та вимагати від влади належного вшанування жертв трагедії. Вона ж стала першою директоркою Корюківського історичного музею.

У центрі містечка до 1943 року розташовувався двоповерховий ресторан. Саме там нацисти закатували та спалили майже 500 жертв. Після війни на його місці облаштували площу й встановили обеліск, потім пам’ятник із солдатом, а 1977 року — скульптуру у формі куба, що символізує цивільних жертв. Під площею досі покояться останки закатованих.

За Корюківкою, на березі річки Бречиці, у 1980-х роках було ухвалено рішення про будівництво великого меморіалу та перепоховання там усіх жертв. Спочатку спорудження було припинене через Чорнобильську катастрофу. У 2011 році до цієї ідеї повернулися, але коли дійшло до реалізації, розпочалася війна, і проєкт заморозили.

недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії (2) — Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії

Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії

У 2022 році Корюківкою знову пройшли колони окупантів — цього разу російських. Вони не встигли встановити свій режим, але через їхню присутність містечко опинилося в ізоляції, і виник дефіцит хліба. Містяни самоорганізувалися та запустили волонтерську пекарню.

На війні простір можливостей завжди надзвичайно широкий, але його різко звужують непродумані дії та випадковість. У 1943 році Корюківка стала жертвою, а у 2022-му їй пощастило.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!