07.08.2026
Тетяна Петренко
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Абсолютно не соцреаліст у часи панування соцреалізму. Шістдесятник, який не мав зв’язку з колом шістдесятників та дисидентів. Уродженець українського села, який спочатку відмовився від української мови як засобу спілкування та творчості, а потім знову віднайшов її для себе. Майстер малої прози. Письменник, який розпочав свою кар’єру під покровом свого відомого брата. І чия смерть через самогубство досі ставить нам запитання. Хто ж такий Григір Тютюнник і які шляхи до розуміння його творчості нам доступні?
Батьківський дім. Витоки чутливості та травм
Для батька Григора, Михайла Тютюнника, шлюб з його матір’ю, Ганною Сивокінь, був не першим. Михайло був на 16 років старший за свою дружину і вже мав досвід кількорічного шлюбу з Ївгою Буденною, від якого залишився син — Григорій Тютюнник.
Дитина Михайла та Ганни народилася 5 грудня 1931 року, незадовго до початку Голодомору. «У тридцять третьому році наше сімейство пухло від голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робити), сміятися і балакати перестав…», — зазначає Григір у своїй автобіографії.
Це був перший епізод голоду в його житті, який повторюватиметься і надалі, надавши їжі особливого значення в прозі Тютюнника.
Однак голод став лише початком нещасть на життєвому шляху письменника. Свого батька Григір майже не пам’ятав: у 1937 році Михайла Тютюнника було заарештовано, коли Григорові ще не виповнилося й шести років. Перед цим репресували старшого брата батька Григора, Павла. Незабаром після цих подій Григорові довелося пережити ще одну зміну — він опинився далеко від рідної Полтавщини, переїхавши до родини брата батька, Филимона, у село Щотове на Ворошиловградщині.
Але якщо батька забрали, куди ж поділася мати, спитаєте ви? В оповіданні Григора «В сутінки» ми бачимо ситуацію, де хлопчик спостерігає за своєю матір’ю в ролі закоханої жінки, яка має стосунки з одруженим чоловіком. Це не вигадка, а автобіографічний епізод із життя Григора, який призвів до доволі складних стосунків з матір’ю.
«Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку, — знають, а ждуть», – пише він у своєму оповіданні.
Важко засуджувати жінку, яка опинилася в непевний передвоєнний час самотньою з дитиною та репресованим чоловіком. Ми не знаємо мотивів Ганни Тютюнник, знаємо лише, що вона завдала болю своєму синові.
Другий епізод голоду в житті Григора почався під час Другої світової війни. «Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав’язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато піни…», — згадує він в автобіографії. Щоб уникнути голоду, рідні відправили Григора з Донбасу назад на Полтавщину. Уявіть собі 11-річного хлопчика, який два тижні йде через Слов’янськ, Краматорськ, Павлоград, Полтаву, Диканьку, Опішню. Подорожі дітей по Україні у вогні, які описує Григір в «Облозі» та «Климку», зіткані з його реальних спогадів.
Нарешті, третій епізод голоду тривав у повоєнні роки. Після п’ятого класу Григір вступив до Зіньківського училища № 7, щоб отримати одяг та 700 грамів хліба. Цей досвід він відобразив у повісті «Вогник далеко в степу», змальовуючи вічно голодних дітей, що марять їжею.
Їжа в багатьох текстах Григора — це подія. Спогадом про сало можна запросити на побачення («Печена картопля»). Гарна їжа — це те, що сниться героям Тютюнника («Тайна вечеря»). У «Вогнику далеко в степу» є чудова сцена, де герої збираються красти абрикоси та фантазують про їхній смак.
«— А ці абрикоси і всередині жовті, чи тільки зверху?
— Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупіша…
— Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони гарячі…
— По-моєму, вони в пушку, еге ж?»
Здається, їжа — це його мова любові.
Про Григора Тютюнника багато говорять як про людину чутливу, яка дуже тонко реагувала на матеріальний світ. Коли все своє дитинство ти стикаєшся з голодом, коли ти не пам’ятаєш свого батька та переживаєш зраду матері, залишаючись відірваним від значущих для тебе дорослих, ти виростаєш дуже тривожною та обережною людиною. Зрештою, коли ти мандруєш світом, ще не ставши підлітком, ти мусиш бути надзвичайно чутливим до світу, щоб вижити в ньому.
Харків та Донбас у житті Григора
Роки молодості Григора пов’язані з Харковом та Донбасом. Після військової служби майбутній письменник вирушив до Харкова здобувати вищу освіту на відділенні російської філології. Шлях україномовної дитини до російської філології був типовим для його часу процесом перелаштування свідомості. Спочатку, коли в 1938 році Григір мав піти до українського першого класу, клас не набрався — у ньому було лише семеро учнів, тому навчання почалося російською. Далі — вибір престижнішої російської філології та перші письменницькі спроби російською мовою. У заліковці Григора переважно четвірки, а на фотографії він вражає своєю красою — юний, у формі моряка, з густим чорним волоссям.
Під час навчання, у 1959 році, він одружився з філологинею Людмилою, яка також походила з Полтавщини, із села Мануйлівка. Мануйлівка стала для Григора важливою точкою на карті та значущим топонімом у його творчості. Після навчання в Харкові Григір клопотався про те, щоб отримати робоче призначення до того ж міста, де працювала дружина, і вдруге поїхав на Луганщину.
У 1962 році письменник опинився в Артемівську, де просився викладати не в денній школі, а у вечірній, адже тут він міг мати «свідомого слухача». Ймовірно, досвід вечірньої школи під час проходження військової служби підказав йому, що саме цей тип учнів буде йому близьким. Викладання подобалося Григору, проте школа — це не його покликання. Йому подобалося проводити уроки, розповідати щось учням, але дратували плани та канцелярська робота, а директорська манера «розмовляти з учителем як із солдатом» здавалася нестерпною.
Саме життя на Донбасі також пригнічувало: описуючи побут міста в листуванні, він постійно згадував про зловживання алкоголем серед місцевих. Але були й цікаві елементи опису побуту, які перегукувалися з його подальшими оповіданнями, зокрема «Оддавали Катрю»: «Над кожним дахом, навіть незавидного будиночка, — мачта телевізійної антени, у декого свої машини, мотоцикли та принаймні по двоє-троє дітей», – пише в щоденниках Григір. Промисловий Донбас у його творах проступає як територія можливостей — на відміну від села Полтавщини, але також як територія, де люди гублять себе.
Однак невдовзі й сам Григір переїхав до міста, в якому він мав загубитися – до Києва.
Зав’язь. У тіні брата
Історію про те, чому двох синів Михайла Тютюнника назвали майже однаково, описує у своїх спогадах сам Григір. У дитинстві Григорій Тютюнник носив ім’я Ігор Буденний. Буденна — це прізвище його матері. А Ігорем він був тому, що мати планувала назвати сина Георгієм, скорочено — Ігорем. Але дід, перебуваючи напідпитку, дійшовши до реєстрації онука, написав усілякі нісенітниці, про що мати дізналася лише тоді, коли хлопчик пішов до школи.
За життя Григір перебував у затінку старшого брата. Григорій був старшим на десятиліття і вже був відомим письменником, коли Григір дебютував. Якось, на початку свого творчого шляху, отримавши згоду на публікацію оповідання, його радість затьмарили однокурсники, натякнувши, що журнал міг помилково прийняти його за брата.
Григорій помер 29 серпня 1961 року, коли Григір ще не почав друкуватися українською. Після смерті брата на Григора ліг обов’язок опікуватися спадщиною старшого Тютюнника. Григір намагався взяти участь у питанні спорудження пам’ятника братові у Львові та Шилівці, видання його віршів. А в 1965 році разом із Павличком та Драчем працював у сценарній майстерні при Київській кіностудії над сценарієм братового роману «Вир».
Коли з’явилися перші російськомовні публікації Григора, він спробував знайти псевдонім, щоб не загубитися в тіні брата, зокрема публікувався під іменем Григорій Тютюнник-Ташанський.
Згодом він іноді використовував псевдонім Микола Ташаненко. Григір не прагнув великої оригінальності — поблизу його рідної Шилівки є річка Ташань, яку він використав для самоназви, проте псевдонімом користувався вкрай рідко.
Час появи перших україномовних публікацій Григора збігається з початком роботи в редакції «Літературної України» — це 1963–1964 роки. Отже, серед його перших публікацій — не лише перші україномовні оповідання, а й нариси, які сьогодні ми б назвали мініатюрними репортажами. У його журналістських матеріалах бачимо те саме, що й у художній прозі, — цікавість до людей. Вони живі, справжні та викликають інтерес.
Але тінь брата не зникає. Коли в пресі виходить «Дивак» Григора — фактично перша поява письменника на сторінках газети, — його підписують як: «Григір Михайлович Тютюнник — молодший брат відомого письменника Григорія Тютюнника». А поруч, у рубриці «Форум читачів», рясніють захоплені відгуки читачів про «Вир», роман, який тогочасна аудиторія справді згадувала дуже часто.
Морок
Протягом життя Григора часто представляли як дитячого письменника. У цьому є певна логіка: поява його текстів на сторінках журналу «Малятко» наприкінці 1960-х та в 1970-ті роки іноді зрівнюється з кількістю публікацій у дорослій пресі. Проте називати всі тексти Григора дитячими — це шалене перебільшення. У багатьох його творах проступають моторошні елементи — нагнітання, жорстокість, доволі страшні розв’язки.
У новелі «Червоний морок» Григір подає ідилічну картину риболовлі на Пслі, де у світанковий час, під час сходу місяця, проступають найстрашніші спогади, гідні будь-якого трилера. І це спогади з війни. Його герой, Іван Мефодійович, заїкається, що може вказувати на травматичний спогад ще до того, як той буде озвучено. «Над урочищем зирнув місяць — червоний і глибокий, мов кратер у палаючу безодню. Хмари і крапельки води на лататтях, пісок на урвищах берегів і туман над річкою набрякли густим рожевим мороком — і немов обважніли». Він вимальовує картину, ніби створює кіно. І це працює — стає страшно. Ми вночі сидимо в колі цих рибалок, яких ніби й небагато на річці, але які віддалені один від одного, лише їхні цигарки світяться посеред ночі. Цей опис римується з описом часів війни, де пугач передвіщає героєві біду. Герой розповідає про ніч, коли загинули його побратими – відтоді він не може бачити, як сходить місяць. Ця моторошна картина викликає в ньому найгірші спогади.
Не менше мороку в оповіданні «Обмарило». Григір доводить історію про щасливе очікування подружжям на народження поросят до катастрофи. Свиня поїдає поросят, а останнє випадково душить уві сні сам господар. Моторошності оповіданню додає той факт, що дружина в цій парі вагітна, а отже, сюжет натякає нам на можливу майбутню паралель у житті двох породіль.
Новели Григора — це постійно історії людей, покалічених — фізично і душевно, покинутих або тих, у кому тільки зароджується трагедія. Навіть красиві любовні історії «Зав’язі» та «Холодної м’яти» несуть у собі зародки катастрофи. Дід у «Зав’язі» попереджає героя, що його обраниця може стати його вироком, і сама поведінка коханої героя підводить нас до думки про таку можливість. Дід попереджає:
— Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться. <…> …бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
Чи немає в цьому невтішному пророцтві новел Григора зав’язку складнощів і його особистого шлюбу?
Складнощі сімейного життя
Григора було б складно назвати відданим трудоголіком, кар’єристом чи принаймні людиною, яка вміє планувати сімейний бюджет. У листуванні Григора ми бачимо, що питання грошей часто турбували його. Він не був людиною, яка погодилася б писати будь-що заради грошей, і часто критикував графоманів, які писали заради гонорарів. Сам Тютюнник писав неквапно — часто його підганяли редакційні терміни, але йому було некомфортно в такому ритмі. Інколи в листуванні він сподівається, що його твори візьмуть до журналів і він зможе отримати гонорар, характеризуючи своє фінансове становище як доволі плачевне: «Фінансові справи мої препогані» (червень 1967), «Соромно: мати купує мені цигарки, а на дорогу з Мануйлівки в Шилівку позичав десятку в знайомого вчителя!» (липень 1971).
Певний час він займався редакторською роботою, яка приносила стабільний прибуток, однак сама природа цієї праці також гнітила Тютюнника. У січні 1971 року він пішов з редакторської роботи, абсолютно зневірившись у ній: «Пішов з роботи. Бог з нею. Читати щодня з пів на дев’яту до 17.15 гори макулатури — це самогубство. У голові маса планів, обдуманих речей, а писати ніколи, а роки йдуть… От я й ризикнув: без найменших коштів, які зазвичай є в людей про чорний день, пішов у відставку <…> До осені буду жити на домових харчах — внутрішніх рецензіях та на тому, що напишу».
Зважаючи на періоди без роботи та без грошових заощаджень, основною годувальницею в родині Тютюнників була дружина Григора, Людмила. Письменник кілька разів згадує в листах, що він відповідає за домашні справи: «Жінка впряглася, то ж я і за кулінара, і за базарового, і сам за себе…» (вересень 1975).
Такий спосіб життя позначався і на дітях. Молодший син Григора, Василь, згадує про батька з образою: «Люди штибу геніальних, не від світу цього, які там щось десь пишуть, творять, — такі люди не повинні створювати сім’ю» — це реакція на вічно зайняту роботою маму та батька, що постійно повертається з перегаром. Так, розраду для свого складного душевного стану Григір почав шукати в алкоголі.
Трагедія відірваності
Одна з вагомих тем у творах Тютюнника — розрив із сільським життям і трагічність пристосування до міського ритму. У «Дні моєму суботньому» герой сам називає себе постаттю, яка вже не належить селу й відчуває себе там чужою, але водночас залишатиметься чужою і в місті. Це постать, що завмерла посередині.
Така трагедія присутня й в інших персонажах. В «Оддавали Катрю» та «Син приїхав» на сільське життя починають дивитися зі зневагою: міські приїжджі називають селян язичниками й хохлами, зневажаючи їхні звичаї. Окрім зневаги до народних традицій, проступає тенденція маркувати простір навколо себе брендами й хизуватися ними як неодмінною ознакою рівня та якості життя.
Тютюнник у своїх творах тужить за сільською культурою та її естетикою. Він ніколи не романтизує сільське життя, але створює живі образи, приправляючи їх смаками й запахами, що формують альтернативний світ прустівських пошуків утраченого часу.
Письменник, який не вписується
Наближаючись до фіналу життя Григора, ми також наближаємося до трагедії його нереалізованості. Вкладаючи дуже багато ресурсу в письменництво, він часто наштовхувався на опір:
«Знаєш, я інколи втрачаю, не бачу, як сліпий білого дня, сенсу літературної писанини. Кому воно? Навіщо? Кого ми пом’якшуємо, братаємо на землі, закохуємо, вилюднюємо. Усі вкалують (до чого містке слово), вкалують (навіть свята придумали від роботи, професійні, вкалувальні, недушевні), тоді — хоп! — умирають. А ми пишемо, благаємо краси… А хтось має стежити, щоб не надто “перегнули” з красою, душевністю, стражденністю до людини — тоді вони нам реберця полічать, навіть хребці. Так, саме для церберів ми пишемо».
Додайте до цього тиск безгрошів’я в родині та постійне спостереження за тим, як зручні системі графомани заробляють ті самі гроші.
Якось він описує, як зупиняється верстка його книжки в «Дніпрі» — зупиняється: «А в комітеті твій близький земляк і начальник літературний отак собі грайливо, з усмішкою і рум’янцями на щоках, питає: “А тобі, Григоре, не здається, що як зібрати твої оповідання докупи, то чи не можна, чи не схочеться вмерти?”».
Це не поодинокий закид.
«Це цілковите безглуздя, що “Зав’язь” не йде через те, що малий її обсяг, а видавництво хоче начебто видати більш солідну книгу. Тематика “Зав’язі” їм наче муха в носі — адже сумна. Ось у чому справа. Отож від мене чекають “веселих” оповідань або, у всякому випадку, нейтрально-ліричних, “ніяких”».
З листів Тютюнника ми бачимо, що його непокоїло багато різних речей: його письмо проходило через болісні для автора правки та коментарі, грошей бракувало; час від часу він висловлювався, що йому взагалі варто було б піти з письменництва. Йому було некомфортно в Києві, де він жив. У сфері, в якій він працював.
Чи страждав Григір від депресивного розладу? Цілком можливо. Зрештою, сьогодні ми розуміємо, що люди, які вчиняють самогубство, дуже часто переживають тяжкі психічні стани, зокрема депресію. З огляду на кількість дитячих травм і чутливість до всього навколо, ми можемо лише уявляти, в якому внутрішньому пеклі жив Тютюнник, заливаючи себе алкоголем. Власне, алкоголь фігурує в більшості спогадів про письменника.
Григір позбавив себе життя 6 березня 1980 року, залишивши по собі вічну загадку любові та вічну загадку свого трагічного відходу.