10.08.2026
Оксана Хмельовська
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Чи готовий український книжковий ринок до їхніх текстів і чому автор із фронтовим досвідом не обов’язково пише про війну? Читомо поспілкувалося з письменником, психологом та військовослужбовцем Олександром Бабінським про проєкт «Реєстрові автори», що спрямований на підтримку нових голосів, а також про місце творчості військових у літературному процесі.
Ми також попросили психологиню Ольгу Вакулюк-Лукашук надати фаховий коментар щодо того, як письма допомагає осмислити пережитий досвід, а коли це може призвести до ретравматизації.
— У світі існують програми з креативного письма для ветеранів. Найвідоміша з них — це Veterans Writing Project Рона Кеппса — безкоштовні курси креативного письма для військових та членів їхніх родин. Не так давно книжка Рона Кеппса «Як писати про війну» вийшла українською (видавництво «Смолоскип»). Чи ви надихалися іноземним досвідом під час формування програми «Реєстрові автори»? Яким?
— «Реєстрові автори» — це передусім відповідь на запити від військових та ветеранів. До «Культурних сил» почали надходити рукописи із запитанням, чи могли б ми посприяти їх виданню. Їх ставало все більше, і ми почали планувати, як працювати з цими пропозиціями, аби підтримати авторів як на етапі редагування, так і під час видання та промоції вже опублікованих книжок. Ми не спиралися на закордонний досвід, лише на професійну практику учасників Освітньо-літературного відділу «Культурних сил».
— Якщо говорити про механіку, то що охоплює ваш проєкт? Як відбувається супровід військового автора?
— Механіка нашого проєкту багаторівнева. Це підтримка для військових та ветеранів, які пишуть, плюс письменницькі курси для тих, хто прагне навчитися писати, а також літературний конкурс для тих, хто хоче не лише презентувати свою творчість, а й, можливо, навіть змагатися у ній. І це, якщо коротко, звісно. Загалом ми маємо багато прикладів, коли митці долучилися до війська та продовжили займатися своєю справою, наскільки це було можливо в нових обставинах. Водночас є багато тих, хто почав писати, вже будучи у війську чи ставши ветераном. Вони створюють вірші, прозу різних жанрів, есеї або навіть просто щоденники, де фіксують свій досвід, роздуми та мрії… Це важливий доробок, і природно, що часто його прагнуть побачити оформленим як книжка чи навіть серія. Отже, наша екосистема загалом розрахована на співпрацю з тими, хто не має досвіду та проторованих шляхів у літературі. Фактично ми працюємо з авторами-початківцями, хоча обмежень немає, адже ми також готові співпрацювати й з досвідченими авторами, які мають певний творчий доробок.
Також до нас можна звертатися не лише з готовими текстами, а й з ідеями та сюжетами, які ми допомагатимемо втілити у рукописи, а згодом — у книжки. Ми приймаємо рукописи, аналізуємо їх, надаємо допомогу з доопрацюванням, якщо є така потреба, а далі пропонуємо видавництвам. На цьому, звісно, все не закінчується, бо ми продовжуємо супроводжувати автора, сприяти його творчому розвитку та інтересам і надавати інформаційну підтримку, наскільки це можливо.
Говорити про те, що експресивні терапії самі собою знижують симптоми ПТСР, покращують якість життя та суб’єктивне благополуччя ветеранів і їхніх сімей, не зовсім коректно. Не існує прямого причинно-наслідкового зв’язку між однією практикою — наприклад, письмом — і загальним покращенням у різних сферах життя. Такий ефект може бути наслідком комплексу заходів. Більше того, для благополуччя сімей комбатантів та ветеранів у роботі з психологами має бути залучена вся родина, а не лише військовий чи ветеран. Тоді це матиме результат і не створюватиме хибного враження про неефективність окремих методів чи терапії загалом.
— психологиня Ольга Вакулюк-Лукашук
— Скільки уже маєте авторів у вашій екосистемі? Що вони шукають? Чи є щось спільне у їхніх запитах?
— Наразі маємо сімнадцять авторів, чиї рукописи вже розглядаються або очікують на розгляд, і для деяких з них видавництва вже готують угоди про співпрацю. А ще — понад сотня заявок на участь у спільному з фондом «Відродження» конкурсі «4.5.0.» Це добрі результати і свідчення того, що ні нам, ні авторам точно не варто зупинятися на досягнутому, а рухатися далі. Що ми, власне, і робимо, адже зовсім скоро запустимо в ефір, як то кажуть, письменницькі курси, про які згадував на початку. Щодо пошуків, то, наприклад, наш конкурс «4.5.0.» — це чудова нагода поділитися художнім і поетичним доробком, роздумами або мріями…
Кожен автор шукає свою аудиторію, кожен автор прагне бути поміченим і почутим. Це важливо, і завдяки конкурсу ми надаємо цю можливість усім охочим. Умови досить зручні: можна надсилати вірші, оповідання, щоденникові замальовки або есе. Тобто спектр широкий і задовольняє запити тих, хто звертається до нас із бажанням реалізуватися та ділитися думками або доробком з іншими. Добре, коли такі прояви існують: у них якраз і простежується спільність.
— Чи достатньо відкритий український книжковий ринок до нових авторських голосів із фронтовим досвідом? З якими найбільшими проблемами стикаються автори?
— На мою думку, книжковий ринок відкритий для всіх, наскільки це дозволяють сучасні умови. Тут важливо усвідомити, що письменники з бойовим досвідом не завжди пишуть про нього. Вже згадував, що для кількох наших авторів видавництва готують угоди про співпрацю, а нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшла антологія творів першого конкурсу «4.5.0.»; ми готуємо до виходу другу антологію і паралельно проводимо третій конкурс… Тому скажу, що попит є. Ба більше, ми руйнуємо стереотип про те, що військові та ветерани розповідають переважно про війну або зачіпають теми, пов’язані з нею. Це пов’язано з тим, що мілітарність лише зараз інтегрується і починає сприйматися як частина нашого побуту і життя загалом.
Водночас варто пам’ятати, що «Маленький принц» — це ветеранська проза, як і багато інших творів світової літератури. Ось і зараз, читаючи рукописи або конкурсні твори, я не завжди можу визначити, чи це писав ветеран чи військовий. І це насправді чудово. А щодо проблем, чи радше викликів, з якими стикаються автори, вони переважно тотожні тим, з якими стикається кожен, хто прагне бачити своє написане у вигляді книжки. Часто це незнання або невміння краще побудувати сюжет, відсутність якісного редагування чи коригування, ну і загалом брак часу для доопрацювання рукопису. Для цього й засновано наш проєкт, покликаний допомагати тим, хто тільки-но став або ще стає на цей шлях. Ми підтримуємо їхні інтереси.
Терапевтичне письмо має бути не принципом «вилий усе, що болить», а структурованою практикою з дозованим зануренням і вибором певної дистанції. Про війну можна писати не напряму, а через побутову деталь, іншого персонажа чи метафору. Важлива присутність терапевта, який може помітити ознаки перезбудження і не дати людині занурюватися в досвід, до якого вона ще не готова. Занурення в болісне переживання без достатньої психологічної опори може призвести не до опрацювання, а до ретравматизації, гострого стресу та флешбеків — особливо коли письмо відбувається без структури, обмежень у часі або можливості вийти з процесу. Тому принцип письма як терапевтичного інструменту — не «повнота розкриття», а керованість процесу: автор має контролювати темп і глибину свого занурення.
— психологиня Ольга Вакулюк-Лукашук
— Наразі зафіксовано спад купівлі книжок про війну — і навіть якщо люди купують, то можуть не читати. Люди хочуть відволіктися від щоденної рутини війни, тому зараз «на ура» йде фентезі, роментезі, детективи. Скільки історій може охопити український читач і скільки історій можуть бути успішними як бізнес?
— Не забувайте, що за вдихом йде видих, а потім знову вдих. Увесь світ і всі його тенденції функціонують саме за цим принципом, тому спад — це питання часу.
Ну і знову ж таки, якщо ми говоримо про відволікання на інші жанри, то дитячі казки, фентезі, міські пригоди, фантастика і антиутопія — це те, що є серед рукописів «Реєстрових авторів» і конкурсних творів. Як я вже зазначав, письменник-військовий не дорівнює текстам про війну, тому, читаючи цікавий детектив або фантастику про потрапляння до іншої реальності, не завжди спадає на думку, що це написав ветеран або військовий, особливо якщо цього не вказано на обкладинці книжки. І це також одне із завдань «Реєстрових» і конкурсу «4.5.0.» — показати, що у літератури немає шаблонів, як і в тих, хто її створює. А щодо кількості осягнутих історій і того, скільки з них можуть бути успішними як бізнес, то це справа літературного процесу загалом. Я вже згадував про антології, угоди і те, що ми не зупиняємося. Автори пишуть, люди цікавляться.
Користь письма в терапії з’являється, коли людина переходить від опису до переосмислення події. Якщо текст залишається суто на рівні опису, він може підсилювати тривожність, а не послаблювати її; додатковим ризиком стає маскування недопрацьованого досвіду під «гарний текст». Тому для воєнної тематики особливо важливо зберігати авторську дистанцію — є я, і є текст — робити паузи між сесіями письма, а за посилення тривоги, безсоння чи нав’язливих спогадів звертатися до психотерапевта. Парадигму експресивного письма тестували переважно на завершених «цивільних травмах», коли подія вже минула і не становила загрози. Натомість під час активної війни вимога зануритися й детально описати пережите може не впорядкувати хаос, а посилити його.
— психологиня Ольга Вакулюк-Лукашук
Нам також не варто створювати «гетто» для творчості військових і ветеранів, не варто робити з неї якийсь окремий світ чи напрям. Знову ж таки, завдання — не виокремити, а показати, донести і зробити частиною загальної культури. Показати, що митець може бути як у джинсах і футболці «Нірвана», так і в пікселі або тактичному одязі.