15.07.2026
Тетяна Петренко
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Емма Антонюк. Прощавай, телебачення! — Видавництво «Лабораторія», 2026 — 528 с.
Безсумнівно, на книгу блогерки та журналістки Емми Антонюк очікували з моменту, коли видавництво «Лабораторія» анонсувало її серед майбутніх авторів. Звичайно, з виходом книги все читацьке середовище кинулося її читати та залишати схвальні відгуки, що цілком передбачувано: книга про новітню історію української журналістики з перших вуст — це справді захопливо. Натомість у сфері літературної критики до роману Антонюк поставилися з певним скептицизмом. Ні, не варто думати, що справа в снобізмі чи невірі в те, що популярна медійна особа може створити цікавий твір. Річ у тому, що існує різниця між цікавою книгою та вдалим романом.
І оскільки ви все одно прочитаєте Антонюк, незалежно від усіх літературно-критичних «за» та «проти», спробуємо розібратися, що пішло не за планом у книзі та чому «Прощавай, телебачення!» не складається як роман.
Хроніка очевидиці
Повернімося в минуле — у вже такий далекий кінець 2022 року. Тоді видавництво «Лабораторія», представляючи авторів, з якими планувало співпрацю, назвало ім’я Емми Антонюк. Нагадаємо: коли книгу анонсували, йшлося про нон-фікшн — автобіографічне видання про роботу Антонюк на телебаченні.
Минув час, книга писалася, завуальовуючи обличчя реальних осіб і, ймовірно, додаючи вигаданих. І можна зрозуміти, чому Емма від автофікшну поступово перейшла до площини чистої художньої літератури: не про все можна розповісти, не зруйнувавши стосунків і не наразивши на небезпеку себе, колег та близьких. Не кажучи вже про скривджених прототипів, яким точно було б що закинути медійній авторці, якби вона розкрила імена та деталі історій персонажів зі свого життя. Отже, видання змінилося порівняно з початковим задумом, анонсованим видавництвом. До якісного документального стовбура було прищеплено слабку гілку художньої історії.
«Прощавай, телебачення!» вийшла як цікаве видання, але не як роман, а як хроніка очевидиці. Це, значною мірою, літопис подій та опис епохи, а не історія дорослішання. Така ж хроніка, як і інший відомий художній бестселер «Лабораторії», кримський текст «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової — зі слабким сюжетом, але чудово пропрацьованим матеріалом, де в центрі книги опиняється історичний час і простір, а не всі його картонні персонажі.
У цьому феномені художнього опрацювання потенційно хорошого нон-фікшну є частка фатуму українського книговидання: ми досі не дуже вміємо працювати з нон-фікшн книгами, якщо це не популярні видання про науку, психологію та мемуари давно померлих осіб. У США, до речі, різноманітний нон-фікшн отримує свої Пулітцерівські номінації. В Україні з нехудожньою прозою досі складно. Настільки, що ми роздумуємо, чи не зарахувати «Гемінгвей нічого не знає» Дроня до збірки оповідань, оскільки це класний текст.
Але повернімося за лаштунки телебачення.
Скелет у шафі
Сюжетна основа книги Антонюк чітко окреслена, хоча й виразно виступає крізь шари журналістських матеріалів. Героїня цього роману — Віра Дорош — яскрава журналістка з комплексом нелюбленої дитини. Вона працює на телебаченні з 15 років, робить блискучу кар’єру і здобуває статус впливової журналістки у всіх медіа, де працює. А все завдяки дитячим травмам від головного мотиватора в житті Віри, її вітчима Валєри. Дівчині необхідно постійно перемагати та бути поміченою, адже Валєрі потрібно було хизуватися названою дочкою перед знайомими. Її збуджує підкорення в сексі та ляпаси, адже «любов» вітчима проявлялася через насильство й приниження. Навіть коли цей чоловік помирає, його голос міцно осідає в голові героїні. Саме дух «батька» Валєри штовхає Віру невпинно підійматися кар’єрною драбиною, сяяти, бути найкращою (а заразом не утримуватися в жодних стосунках). Це надто прозорий, нічим не прикритий психологічний випадок.
Якщо розглядати цю книгу як роман, то ми описали його кістяк, на який мали б нарощуватися м’язи тексту. Натомість історія Віри стоїть як красивий скелет у шафі, блищачи зубами та ледь прикриваючи портрет Юджина Гранда, підліткового кумира героїні. Більша частина «Прощавай, телебачення!» розповідає іншу історію — історію культури початку століття, зокрема журналістських реалій.
Книга проводить нас через редакцію провінційного телебачення, через журналістику Криму часів, коли Ющенко запровадив квоти на український контент, веде закордонними ньюзрумами та престижними столичними каналами. Показує, як слід створювати медійні історії, і трохи розмірковує над замкненим колом непопулярності тем культури на телебаченні. До речі, зачіпаючи теми, з яких можна було б розгорнути невелике есе, авторка швидко кидає ці зачини. Отже, ні самодостатнього оповідання, ні документальної історії, ні есею!
Фактично це збірка історій, що стоять за трихвилинними телевізійними сюжетами. Деякі з них обривчасті, деякі розширені до, так би мовити, повістей, деякі поєднані лейтмотивом (як-от зацікавленість героїні історіями про тварин і насильство, адже і те, й інше — про беззахисних істот, у яких Віра, вочевидь, впізнає себе). Саме в таких повторюваних мотивах роман ніби намацує власний центр тяжіння. Проте ці нитки так і не сплітаються у вузлики, що характерно для новин, але дещо дивно виглядає в романному полотні. Потік історій Віри створює враження застою. Книгу можна відкласти на будь-якій історії, і це не спричинить відчуття втрати. Це при тому, що матеріал для більшості історій цікавий, дотепний і має художній потенціал.
З цієї книги, як казав Прохасько, можна було б створити кілька оповідань. Наприклад, тут є чудова історія про те, як підліток Віра за сприяння свого старшого заможного «залицяльника» організовує подію Любка Дереша в Чернівцях. Гарна комедійна історія про зустріч із мрією та розбивання фанатських ілюзій об реальність — загалом історія, з якою Віра постійно стикається, але яка не осмислюється в книзі. Героїня зустрінеться з ще одним надзвичайно харизматичним чоловіком — старшим музикантом Любомиром Славським, у якому є щось від образу Йосипа Ротського з роману Юрія Андруховича «Радіо ніч». Буде й зустріч із викладачкою акторської майстерності Бреда Пітта та інші історії. Проте всі вони подані рівно, як синоніми через кому. Між ними бракує динаміки та зв’язності. Історії за сюжетами Віри виливаються на нас, як потік контенту з телевізора: проговорені однаковим голосом привабливої телеведучої.
Прогалини в романі
Розгляньмо детальніше, що з потоку історій у книзі справді має художній потенціал для роману.
У книзі Антонюк є хороші історії, після яких Віру, здавалося б, мало б почати переслідувати. Вона проводить два сильні журналістські розслідування щодо тварин, які складаються в окремий мінісюжет. Перший — про ігуану та інших екзотичних тварин, яких утримують у неналежних умовах. Другий — про заробляння грошей на мавпочках на кримських пляжах. Обидві історії скандальні, викривальні й потенційно небезпечні. Більше того, вони ніби відображають саму Віру: вона намагається висвітлити долю беззахисних істот, з якими ми можемо ототожнити й саму героїню. Проте книга не розвиває цієї паралелі.
Для власників тварин ці сюжети мають наслідки, а для Віри — жодних. Там, де роман зазвичай нарощує напругу — героїню могли б почати переслідувати, погрожувати їй, розбивати вікна чи принаймні вона сама могла б перейнятися й почати бачити переслідування на кожному кроці — у книзі панує глуха тиша. Після гучних розслідувань нічого не відбувається, і вони зникають із пам’яті так само швидко, як пересічний телевізійний сюжет. Навіть після матеріалу про Винника ми принаймні дізнаємося, що співак образився на Віру. Тут же — абсолютний нуль наслідків. Стає трохи образливо за професію: невже журналістика справді нічого не здатна змінити?
Якби героїню зосередили на цих двох справах — і ось уже вам матеріал для трилера в стилі Андрія Сем’янківа.
Або ж є в книзі перерваний сюжет про те, як Віра усвідомлює себе феміністкою. Вона має зробити матеріал із феміністкою і фактично вперше бачить людину з такими переконаннями та ідеалами. Ми відчуваємо, що це важливий сюжет для становлення героїні. Проте після завершення епізоду він розчиняється безслідно. Віра змінюється, наче за помахом чарівної палички. А розвиток героїні, який би утримував нашу увагу та створював напругу, навіть не думає проявлятися.
І таких перерваних тем, якими вагітніє роман, буде чимало. «Прощавай, телебачення!» не стало книгою про щось одне — воно ковзає по поверхні різних тем і сюжетів, намагаючись охопити неосяжне. Повертається враження, що для Антонюк важливіше було нічого не втратити з літопису власного життя, аніж викинути фрагменти, які для розвитку роману не відіграють жодної ролі.
Крім того, монотонність і відсутність напруги змушують нас читати книгу нескінченно. Як читачі ми втрачаємо надію, що в ній щось станеться: якщо вже за мавпочок і контрабанду Вірі нічого не було, то чого далі чекати?
Наприкінці починаєш помічати, що, очевидно, авторка і сама втомилася від свого письма й намагається поставити крапку трохи швидше. Порівняйте розлогий і смаковитий розділ про кримський період у житті Дорош із кількома сторінками про пандемію. Еммі не вдалося дати Вірі жити власним життям і поставити крапку в історії з телебаченням в інший момент, ніж це зробила сама Антонюк. Романна історія мала б рухатися за логікою розвитку героїні. Натомість у книзі все підпорядковано життєпису та етапам розвитку не Віри, а Емми.
Головний провал «Прощавай, телебачення!» — неможливість відокремити від Віри Дорош тінь Емми Антонюк. Ми читаємо цю книгу як роман про Емму, хоч би як вона запевняла, що це не про неї. І цікавість виникає насамперед до мемуарного первня цих історій: найбільша інтрига книги — що з описаного було насправді, а що Емма все ж дофантазувала. Не найбільший комплімент для художнього тексту, чи не так?
Прощавай, дитячі мрії
Але скільки можна розбирати недоліки, скажете ви. Про що цей роман?
«Прощавай, телебачення!» — це історія Попелюшки, яка повірила, що бути телевізійною картинкою — її найбільша мрія та найвище мірило щастя. Тож вона ходить і міряє свої ноги в кришталеві туфельки стандартів і принципів журналістики в різних осередках від регіонального телеканалу до великого престижного столичного медіа. Тільки це феміністична Попелюшка, яка не чекає на нагоду, а робить усе, щоб її обрали на відповідні посади у відповідні видання. Щось незримо споріднює Віру Дорош із кар’єристом Степаном Радченком із «Міста» Підмогильного. От тільки Віра лізе вгору не через секс із колегами, а залишає позаду чоловіків-колег із розбитими сподіваннями, переростаючи їх.
Замість щасливого кінця в цій книзі буде звільнення від своєї мрії – героїня має зцілитися від ілюзій щодо телебачення. Зрештою, бажання стати глянцевою Попелюшкою — ознака покоління та того часу, коли у нас, як у героїні Антонюк, був нуль власного простору (за Вірджинією Вульф), зате 3 телевізори у квартирі. Багато хто з батьків дивився туди, в екран, замість помічати нас, своїх недолюблених дітей. І тому ми прагнули опинитися по той бік телебачення, стати ідеальною відретушованою картинкою, яку наші близькі хоч так нарешті побачать.
Така дуже терапевтична і дуже правильна історія з хорошим посилом, яка так і залишається кістяком у шафі. Хіба що наприкінці історії цей кістяк вже має вініри.
До речі, пам’ятаєте, що робили сестри Попелюшки в невідредагованій версії казки, щоб втиснути ноги в черевичок принца? Обрубували собі пальці. З нон-фікшн матеріалом, який намагалися втиснути в черевичок роману, сталося приблизно те саме.