Воля в оберемках колючого дроту. Спогади Василя Шовкового

11:49, 23 липня 2026

Радянська держава, розбудовуючи свій тоталітарний апарат, була переконана, що контролюватиме кожен “гвинтик” системи. Проте, не завжди все відбувалося згідно з інструкціями чи звітами. З’являлися особистості, які порушували злагоджену роботу механізму. Одним із таких був Василь Шовковий. Засуджений за “антирадянську агітацію і пропаганду”, він продовжував чинити опір навіть за колючим дротом.

Розмову з політв’язнем, що відбулася влітку 2014 року, зафіксував Юрій Вовкогон. В інтерв’ю Василь Шовковий пригадує, як мікрошрифтом переписував “Хроніку зони №35”, листи та тексти українських в’язнів сумління. Він розповідає, як ці послання потайки виносили на волю, а згодом вони лунали в ефірі радіо “Свобода”, викликаючи шаленство у кадебістів.

Ксенія Василик

журналістка

Детальніше

Василь-Іван Шовковий народився 7 липня 1950 року в селі Печеніжиннині Коломийський район Івано-Франківської області. Його родина походила з селянства, причетного до національно-визвольного руху: тітка Василя, Параска Шовкова, була зв’язковою УПА. Після закінчення 9 класів у рідному селі, він здобув професію столяра-краснодеревщика у Чернівецькому профтехучилищі. Згодом, у тому ж місті, отримав середню освіту та вступив до індустріального технікуму. Відслуживши два роки у війську, Василь Шовковий повернувся додому.

31 січня 1972 року в хаті батьків Василя Шовкового було засновано підпільну організацію. “Спілка Української Молоді Галичини” (СУМГ), до якої увійшли Дмитро Гриньків, Роман Чупрей, Дмитро Демидів, Василь Михайлюк, Федір Микитюк, Микола Мотрюк та сам Василь Шовковий. Молоді люди принесли присягу на вірність Україні. Керівником організації обрали Дмитра Гриньківа. Шовковий очолив службу безпеки. Члени СУМГ вивчали та обговорювали літературу з історії національно-визвольних змагань, збирали спогади про ОУН, про місцевих героїв, записували повстанські пісні. Однак, вже у березні 1973 року організацію викрили співробітники КДБ, а її найактивніших членів заарештували. Василя Шовкового засудили до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Покарання він відбував у пермському політичному таборі ВС-389/35. Два роки він вів табірну хроніку. У грудні 1976 року українські видання в США та радіо “Свобода” оприлюднили інтерв’ю Василя Шовкового, яке провів інший політв’язень, Ігор Калинець.

Після звільнення у 1978 році та повернення додому, він продовжив свою політичну діяльність. Долучився до заснування Української Гельсінкської Спілки (УГС), Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, Народного Руху України (НРУ), Української Республіканської партії (УРП). У 1979 році Василь Шовковий переховував у себе поета Тараса Мельничука, якого викрали з психіатричної лікарні і з яким він познайомився ще на Уралі. Разом із дружиною Анною Харук він виховав двох доньок — Оксану та Наталку. Василь Шовковий пішов із життя 9 лютого 2020 року.

— За якою статтею вас судили?

— За статтею № 62–64 — “антирадянська агітація і пропаганда”. Додатково “пришили” зберігання та виготовлення зброї, а також нібито крадіжку магнітофона. Насправді, один хлопець дав мені його на ремонт, але під тиском КДБ він почав стверджувати, що це я його вкрав. Я тоді подумав: “менше звинувачень, більше звинувачень”. Так і вийшло — п’ять років. Хоча спочатку загрожувало значно більше — від 7 до 15 років.

1120811066 — Василь Шовковий

Фото: museum.khpg.org

Василь Шовковий

— Якими були ваші перші дні перебування в таборі?

—– Це був грудень 1973 року. Мене привезли до Пермі. Через кілька днів нас, разом із Дмитром Демидовим, перевели до 35-ї зони в Чусовському районі, до установи з номером ВС-389/35. Вже після перших днів ув’язнення розпочалися спроби тиску з боку адміністрації та ретельні перевірки. КДБ та оперативники вели розмови, вивчали реакції, пропонували скорочення термінів ув’язнення за співпрацю. Усе це подавалося як “діалог”, але насправді це була система вербування.

Поруч були й інші політичні в’язні, серед них — Микола Мармус, учасник росохацької групи, засуджений за організацію вивішування синьо-жовтих прапорів та розповсюдження антирадянських листівок у Чорткові 22 січня 1973 року.

Згодом ми опинилися на зоні. Там нас тепло зустрів Микола Горбаль. За свою проукраїнську позицію він провів у таборах понад 16 років. Попри гостинність (заварив чай, прийняв нас як у рідній хаті), одразу розпочалися приховані випробування — чи можна довіряти новим в’язням.

Наступного дня нам показали робочі місця. Я знав, як працює токарний верстат, тому, побачивши його, виявив бажання працювати токарем.

— Хто перебував у таборі разом з вами і як була організована система?

— У 1973 році на зоні одночасно опинилося багато людей різних поколінь та з різним життєвим досвідом. Було кілька молодіжних груп із Львівщини: перша — Зоряна Попадюка, а друга — Яромира Микитки. Романа Клепача тримали окремо, оскільки він був неповнолітнім.

Поруч були і “двадцятип’ятирічники” — колишні вояки УПА. Також старше покоління дисидентів: Іван Світличний, Микола Горбаль, Ігор Калинець. Крім того, існувала група Лук’яненка, зокрема Роман Гурний, якого засудили ще на початку 1960-х. Це були найстійкіші люди, які непохитно тримали свою позицію. Там я зустрів Володимира Буковського. Кажу: “Я чув про тебе рік тому, хлопче!”. Так розпочалася невимушена розмова.

10 грудня, у День прав людини ООН, до нас завітали Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, і сказали: “Потрібно писати заяви”. Новоприбулі не розуміли правил, але нам пояснили, що це слід зробити одразу, щоб “вжитися”.

На зоні перебувало понад 250 осіб. Це була дуже різноманітна громада: українські та балтійські повстанці, різні поліцаї, колабораціоністи, представники кавказьких народів, поодинокі випадкові в’язні. Був навіть один курд. Формально це був один табір: великий барак, котельня, їдальня та клуб. На кухні працювали латвійці — “правильні хлопці”, які не обкрадали в’язнів і не доносили на них.

— Якими були люди, середовище та внутрішня структура?

— У таборі співіснували різні групи, але жорсткої ізоляції між ними не було. Українці здебільшого трималися разом, хоча їхній рівень у русі спротиву був неоднаковим. Авторитети існували, але неформально: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Євген Пришляк, Василь Пірус. Це були особистості, чия позиція формувала загальну атмосферу, без жодної “ієрархії”.

“Єврейська група” була численною та неоднорідною — близько двадцяти осіб. Серед них був Семен Глузман, якого ми називали Славко — психіатр, який виступив на захист Павла Григоренка та передав матеріали Андрію Сахарову.

Окремо трималася група “викрадачів літаків”. Вони прагнули емігрувати до Ізраїлю і були засуджені за спробу захоплення повітряного судна. Серед них були військовики, міліціонери, технічна інтелігенція. Москвичі та “всеросійські” дисиденти трималися більш відокремлено. Ігор Огурцов фактично діяв самостійно. Були й представники демократичного руху, частина яких згодом емігрувала.

Балтійські народи зазвичай трималися згуртовано — у них була міцна внутрішня дисципліна. Попри це, вони брали участь у спільних заходах: голодуваннях, протестах, взаємній підтримці. Конфлікти виникали, але не призводили до розпаду спільноти — усе вирішувалося всередині.

з Демидівим і Гриньковим — Василь Шовковий із членами “Спілки Української молоді Галичини” Дмитром Гриньковим і Дмитро Демидівим

Фото: надав Юрій Вовкогон

Василь Шовковий із членами "Спілки Української молоді Галичини" Дмитром Гриньковим і Дмитро Демидівим

— Як ви стали писарем і що це означало?

— Я виконував обов’язки писаря у 1975–1978 роках за сприяння Миколи Горбаля. Мені доручали тексти, які я мусив переписувати на невеликих клаптиках тонкого конденсаторного паперу — максимально дрібним шрифтом, так, щоб почерк був нерозпізнаваним. У цивільному житті я писав дипломні роботи креслярським шрифтом, тож рука вже була “набита”.

Зазвичай хроніки готували Ігор Калинець або Микола Горбаль, а я лише переписував їх. Після цього мої тексти передавалися на волю, а оригінали залишалися в таборі. Архівним зберіганням займався Василь Маложинський — тихий робітник промзони, який ховав матеріали у схованках, зашитих у брезент. Усе мало свою нумерацію, щоб у разі втрати окремих частин — відновити їхню послідовність.

Запаковані у складні багатошарові “ампули” з поліетилену, воску та паперу, матеріали передавалися назовні. На волю хроніки потрапляли на побаченнях або через тих, хто звільнявся. Я віддавав тексти матері під час поцілунку на побаченні, а далі вони йшли ланцюжком людей аж до Києва чи Москви. Від незнайомих мені людей вони потрапляли у самвидав та на радіо “Свобода”, де виходили під назвою “Хроніки зони №35”.

Я вів ці хроніки фактично щодня у 1977 році. Фіксував події, переведення, акції протесту, голодування, заяви. Працювало троє-четверо писарів, які свідомо не виявляли інтересу один до одного, щоб уникнути зайвих ризиків. Папір ховали навіть у кінобудці або в лампи проєктора. Згодом мені надали тонку ручку “Паркер”, завдяки якій я міг писати ще дрібніше. Написане згортали у маленькі сувої, які можна було приховати або, у разі небезпеки, знищити.

Наглядачі поступово здогадалися, що для створення хронік використовується конденсаторний папір. І почали замінювати його матеріалом із технічними маркерами. Таким чином його можна було виявити під час перевірок. Проте старі запаси ще довго допомагали ситуації.

Під час обшуків траплялися втрати. Одного разу знайшли частину записів у бібліотеці, зокрема тексти Світличного та Глузмана. Проте саму систему передачі повністю зламати не вдалося. Навіть у дрібницях це була технологія спротиву — від мікроскопічного письма до складної мережі передачі інформації, яка дозволяла хронікам виходити за межі табору.

— Чи намагалися вас викрити?

— Незважаючи на обшуки та перевірки, мене не вдалося ідентифікувати як писаря. Після підписання Гельсінського заключного акту в серпні 1975 року радянська влада, ігноруючи взяті на себе зобов’язання щодо дотримання прав людини, розпочала нову хвилю репресій та обшуків. Намагаючись знищити дисидентський рух, спецслужби проводили масові “зачистки” незгодних, самвидаву та національно свідомої інтелігенції по всьому соцтабору.

Тому у 1975 році під час масштабного обшуку знайшли частину матеріалів, але встановити автора так і не вдалося. Адже “технологія” створювалася кількома людьми: почерки змішувалися, тексти дублювалися різними стилями. Це й зробило її стійкою та невразливою — було неможливо довести авторство.

— Не всім політв’язням вдалося вийти живими з репресивної більшовицької машини. У таборах загинули Валерій Марченко, Василь Стус. Чи перетиналися ви з ними особисто?

— Валєрка Марченко — талановитий журналіст. Він помер у таборі у 1984 році. Закінчив Київський факультет журналістики. Приблизно з третього курсу його перевели як перспективного до Баку, оскільки він досконало володів азербайджанською мовою. Там він продовжував писати гострі викривальні тексти, якими необережно поділився зі знайомими, а ті передали ці матеріали в КДБ. За це радянська влада відправила його до таборів. Цей обдарований чоловік дуже допоміг нам у створенні хронік. З Василем Стусом я не був знайомий. Він відбував покарання в Мордовії. До того ж, його звільнили раніше, ніж мене.

виїзд на ланцюг єднання на честь Акту злуки — Василь Шовковий разом із учасниками ланцюга єднання на честь Акту злуки

Фото: надав Юрій Вовкогон

Василь Шовковий разом із учасниками ланцюга єднання на честь Акту злуки

— Чи не розглядалася можливість втечі?

— Не було ані сенсу. У Радянському Союзі не було суттєвої різниці між свободою та табором.

— Де ви знаходити сили, щоб не зламатися?

— Одним із найважливіших джерел підтримки були книги. Бібліотека в таборі, як не дивно, була дуже хорошою. Там траплялися видання, які неможливо було знайти навіть у багатьох цивільних бібліотеках. Передплачували та читали український журнал “Всесвіт”, яким цікавилися як балтійці, так і росіяни. Саме там, наприклад, вперше вийшов український переклад “Хрещеного батька”, тоді як російського перекладу ще не існувало. Була також “Іноземна література”. Багато книг передавали родичі, щось залишали ті, хто звільнявся, тому читати було що. Окрім художньої літератури, були релігійні та філософські книги. Зокрема, читали “Бгаґавад-Ґіту”, видану в Ашгабаті. Дехто серйозно захоплювався східною філософією, йогою, духовними практиками.

У таборі передавали не лише книги, а й речі — від одного покоління в’язнів до іншого. Пам’ятаю, естонець Вальтман, якого перевели в іншу установу, залишив мені свою валізу. Він сказав: “Надішлеш мені двісті карбованців, а в стінці валізи знайдеш подарунок”. Усередині були державні облігації. Нам вдалося обміняти їх на індійський чай. Тоді в таборі це була справжня валюта. Згодом усім гуртом зібрали гроші й надіслали Вальтману більшу суму, ніж він просив. Потім він ще довго писав нам листи з подяками.