Віра Бонь: “Згадую день, коли вперше ступила на поріг музею Івана Франка”

12:54, 14 липня 2026

• 
• 
• 

Найстарша музейна працівниця України Віра Бонь присвятила роботі у Домі Франка понад сім десятиліть. Її спогади є надзвичайно цінними. Пані Віра, разом із колегами, брала участь у формуванні експозиції та здобутті експонатів для Дому Франка. Вона особисто спілкувалася з дітьми письменника та стала ініціаторкою створення музею-садиби Франка у Нагуєвичах.

Марічка Крижанівська

журналістка

Детальніше

«Іван Франко творив у їдальні, а діти бігали навколо, граючись в індіанців»

Кілька років тому мені випала нагода побувати на авторській екскурсії пані Віри Бонь, у день її 90-ліття. Пригадую, як Віра Лук’янівна розповідала з такою щирістю, що здавалося, ніби я бачу самого Івана Франка. Відчувала аромат свіжоспеченої паски, щойно приготовленої його дружиною Ольгою. Чула дитячий сміх, нявкання кота та гавкіт собак. Пані Віра так майстерно перенесла нас у минулу епоху:

— Іван Франко сидів тут, у їдальні, дописуючи наукову працю. На плечах у нього дрімав кіт, а діти навколо гасали, вдаючи з себе індіанців, — згадувала вона.

Нині Вірі Лук’янівні 98 років, і я знову прямую на інтерв’ю — цього разу до її помешкання. Ця незвичайна жінка зустрічає мене на порозі — як завжди, із посмішкою та чудовим настроєм. Саме за це її люблять колеги у Домі Франка. А ще безмежно шанують, вважаючи її професійним та моральним орієнтиром.

<p>Віра Бонь</p>

Жінка запрошує мене до свого домашнього кабінету. Ми сідаємо біля столу, заваленого численними нотатками та паперами. Відчувається, що тут досі кипить робота, адже пані Віра й досі є співробітницею Дому Франка. Колеги відгукуються про неї як про надзвичайно креативну особистість.

— Віро Лук’янівно, Ви часто розповідаєте про збір безцінних експонатів для багатьох музеїв, але ніколи не згадуєте про себе. Чи не могли б Ви поділитися історією свого життя та родини? — запитую.

— Так, про це знає небагато людей. Є що розповісти, бо довелося пережити чимало! — пані Віра заглиблюється у спогади.

Село, засноване козаками Богдана Хмельницького

— Я народилася у селі Седлиська, що на Замостщині, в Люблінському воєводстві. Нині це територія Польщі, але тоді в нашому селі мешкали українці. Це був 1928 рік. Мої батьки, Лука та Анна, належали до заможних селян. У мене було двоє братів: Борис та Сергій. Наше село було старовинним. Старожили розповідали, що коли Богдан Хмельницький прямував до Замостя, тут осіло семеро його козаків. Від них і пішла назва нашого села.

Українська громада Седлиськ гуртувалася навколо місцевої церкви та її священика, який був не лише духівним наставником, а й активним громадським діячем.

— Це був отець Лазука, освічений і діяльний чоловік. У нашому селі діяла лише польська школа, де рівень освіти був досить низьким, а навчання проводилося виключно польською мовою. Я закінчила там шість класів ще до війни. Отець Лазука навчав нас у цій школі релігії рідною говіркою, доступно пояснюючи Святе Письмо цим діалектом.

— А неподалік нашого будинку, у центрі села, знаходилося приміщення, яке сьогодні можна було б назвати будинком культури. Там проводилися всілякі зібрання, концерти, вистави. Я добре пам’ятаю постановки «Наталки Полтавки» та «Ой, не ходи, Грицю». Мені це дуже подобалося, адже в школі все українське було під забороною.

За громадським та церковним життям українців пильно стежила польська влада, пригадує Віра Лук’янівна. Навіть поліція часом чергувала біля церкви.

— Поліцаї мали стежити, щоб проповіді виголошувалися польською мовою. А наш отець Лазука вигадав такий вихід: «Щойно я почну говорити польською, ви, діти, — галас — і виходьте з церкви». Ми так і робили. Він промовить два слова польською, а ми: «Галас!», і поспіхом тікаємо. Десь у 1938 році наші стосунки з поляками значно загострилися.

Більше про Івана Франка читайте у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте журнал в інтернет-крамниці видавництва

Батьки переховували радянських військовополонених

Друга світова війна застала родину Віри Бонь у рідному селі. На початку війни, у 1939 році, через Седлиська проходили радянські війська.

— Ми так раділи їхньому приходу! — згадує пані Віра. — Адже ми жили серед поляків, а тут прийшли «свої». Багато солдатів були українцями, мобілізованими радянською владою. Ми тоді ще не знали, чим ця армія дихає! Вони пробули в нас лише два-три тижні і пішли. Пам’ятаю, коли розпочалася війна між Німеччиною та Радянським Союзом, неподалік нашого села, біля Замостя, діяв жахливий німецький концтабір, де утримували радянських військовополонених. Була пізня осінь, дощі, морози, а ті солдати — серед них було багато українців — перебували просто неба. Мої батьки та односельчани їздили туди і через колючий дріт кидали їм хліб. Згодом ці полоненні зуміли втекти від німецької охорони. Найбільше їх направилося до нашого села, адже їм повідомили, що там «свої», русини (нас так називали). У кожній хаті люди переховували військовополонених. Мої батьки також тримали їх у підвалі. Вони перебували в нас з осені 1941-го до березня 1942 року. Весною вони таємно перетнули лінію фронту до своїх. А знаєте, як вчинила з ними радянська влада? Їх ув’язнили або розстріляли. Ми врятували їх від німців, а «свої» винищили.

За часів німецької окупації родину пані Віри вигнали з села, а господарства українців передали так званим фольксдойчам. Їхню родину прихистили українці у Грубешівському повіті. Коли радянські війська повернулися, родина змогла повернутись до Седлиська.

— Ми знайшли наше село спаленим. Його спалили німці. Лише кілька будинків залишилися неушкодженими. Ми заселилися по кілька сімей в один будинок. А за два місяці наших хлопців мобілізували до радянської армії. Їх кинули на фронт зовсім ненавченими. Серед них був і мій брат, а також мій майбутній чоловік, Кимак Михайло. Я тоді ще його не знала. Трапляється різне неподобство і серед «своїх». Один «свій» доніс на нього, нібито мій чоловік працював поштарем за німців. Насправді він був тоді хлопцем і підробляв, розносячи пошту. Його засудили на десять років, і він відсидів у в’язниці. Так само ув’язнили ще з десяток наших хлопців, які пішли добровольцями до їхньої радянської армії.

Наступним домом стала Верхня Хортиця

Родина Віри Бонь не стала чекати примусової депортації українців поляками. Вони були першими, хто виїхав добровільно — по суті, втекли через міжетнічні конфлікти.

— Це була жахлива боротьба між поляками та українцями! — Віра Лук’янівна хитає головою, згадуючи ті часи з жахом. — Одного дня палало українське село, наступного — польське. 21 березня 1944 року поляки спалили село Берест, де працював мій брат Борис. Він розповідав, як вранці поляки оточили село і стріляли із запальних куль. Селяни тікали, а вони стріляли. Моєму братові вдалося врятуватися. Це було страшне видовище. Ми просто злякалися залишатися серед поляків, бо нас би знищили. Ми виїхали на Запоріжжя, до села Верхня Хортиця.

— Приїхавши до цієї Хортиці, ми зіткнулися з великою нуждою, майже голодували. Ми привезли з собою борошно, сало, крупи, навіть коня, і на цьому якось виживали. Єдиним порятунком для людей були фрукти. У Верхній Хортиці був сад площею 100 гектарів: абрикоси, сливи, яблука. Нам було дуже важко.

— Я пам’ятаю, як оголосили про завершення війни. Ми всі побігли до центру, раділи, обіймалися, цілувалися. А потім почали повертатися з фронту ті, хто вижив, і розповідали жахливі речі.

— На Запоріжжі я навчалася у 8-му та 9-му класах. Знання мені давалися важко! Усі навколо допомагали: вчителі, діти. Адже після польської школи я знала дуже мало. У Хортиці вчителька пише на дошці: x+y. А я кажу своїй подрузі Валі Проценко: «Валю, яка ж дурна вчителька, вона додає букви». Я поняття не мала про алгебру, хімію, фізику. Але, мабуть, мала здібності, бо згодом навчилася і в кінці року склала всі іспити.

“У Львові нас посадили, як Івана Франка, на ослячу лаву”

Через крайню бідність родина Віри Бонь знову була змушена шукати нового притулку — цього разу до Луцька, а згодом до Львова.

— Тоді поляки масово виїжджали зі Львова, і можна було навіть придбати кам’яницю в центрі міста. Мій брат Борис після демобілізації проходив лікування у львівській лікарні, а потім оселився біля Дріжджового заводу. Там були вільні будинки, де вже мешкали наші колишні односельчани. Брат вибрав собі скромну хатинку, але поруч був величезний город. А мої батьки, як селяни, віддавали перевагу шматку землі, а не кам’яниці.

З Великої Хортиці батьки пані Віри забрали до Львова і її подругу Валентину Проценко на прохання її сім’ї, взявши над дівчинкою опіку.

<p>Віра Бонь веде екскурсію для студентів-філологів, 1982 рік</p>

— Відтоді ми були з нею як сестри: жили разом, навчалися. Добре пригадую, як ми вперше завітали до львівської школи на вулиці Курковій. Ми були сільськими дівчатами, скромно вдягненими, і помітно відрізнялися від міських школярок. Вчителька завела нас до 10 класу. Я бачу: там сидять такі елегантні панянки, красиво вбрані та вправно зачісані. Львів’янки є львів’янки. І вони так на нас глянули! Нас із Валею посадили, як колись Івана Франка, на останню лаву, призначену для “ослячих”. І ось настає контрольна з фізики. Валя спочатку впоралася за 15 хвилин, а потім допомогла мені. Тоді до неї почали звертатися всі ті панянки. Вона написала для кожної з них її варіант.

— Валя допомогла мені підготуватися, і я вступила до Львівського університету на філологічний факультет. Часи були складні, багатьох студентів відраховували через їхнє походження. Одного дня ми з Валею йшли разом, і раптом назустріч нам з’явився її батько, якого вважали зниклим безвісти. Виявилося, що він був поранений і втік до Львова. Хтось доніс до університету про батька Валі. Її викликали і хотіли відрахувати. Але мій батько прийшов туди і заявив, що всі ці роки він був її батьком. Таким чином, Валю не відрахували.

Заполітизований музей Франка

Після завершення навчання Віра Лук’янівна отримала призначення до музею Івана Франка у Львові. Вона й не підозрювала, що залишиться там щонайменше на наступні 70 років. Коли жінка згадує свій перший день у музеї, на її обличчі з’являється посмішка.

— Я добре пам’ятаю той день. Це був 1955 рік. Приходжу до музею. На порозі мене тепло привітали наглядачка Софія Дудко та наглядач Михайло Гавур. Вони привітались, а Софія Дудко сказала: «Ходімо, я вас познайомлю з нашими». І повела мене до кімнати. Я побачила там Марію Гулу-Давидову та Левка Полюгу. А я ж жила з ними в гуртожитку! Це була така щира зустріч, мене оточили «свої»!

Експозиція, яку побачила Віра Лук’янівна, шокувала її. Вона була надзвичайно заполітизованою, починалася з погрудь Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна. На стінах висіли картини, які, ймовірно, Іван Франко спалив би, якби їх побачив.

<p>Працівники музею Франка, 1978 рік</p>

— Це була суто політика. Наприклад, було зображено Франка, який читає Маркса або «Що робити?» Чернишевського. Або ось така картина: Франко читає селянам політичну статтю. Потім — велике полотно: Франко відмовляється від сповіді та виганяє священика. Хоча є достовірні свідчення про те, як насправді відбувалася сповідь: він нікого не виганяв. Навпаки, Франко сказав священику: «Зайдіть до мене ще раз, бо я люблю з вами спілкуватися». Ми розуміли, що така експозиція є недоречною, і поступово, по одному експонату, видаляли політичний контент. Натомість розміщували перші видання творів Франка, документи. Меблів у музеї тоді ще не було.

Щойно Віра Лук’янівна розпочала роботу в музеї, наступного, 1956 року, було оголошено про святкування 100-річчя від дня народження Івана Франка за рішенням Всесвітньої ради миру. До львівського музею потекли міжнародні делегації. Однак радянська ідеологія не могла задовольнити їхні запити.

— Мене трохи навчили проводити екскурсії, коли до нас приїхало багато іноземців, особливо українців з Канади. Їм не можна було розповідати «радянську правду», вони б такого не сприйняли. Ми зосередилися на сухих фактах біографії та творчості. Нам забороняли розповідати про сина Петра та його дітей, про доньку Анну — ніби таких дітей у Франка не було. Переважно ми говорили про Тараса та його родину.

«Ми ходили за Анною слідом і записували, що де стояло в їхньому домі»

У 1967 році сталася справді історична подія для музею: з-за кордону прибула донька Івана Франка, Анна. Ще в юності вона поїхала погостювати до свого дядька на Київщину. Там її застала Перша світова війна, і вона не змогла повернутися додому. Була змушена емігрувати спочатку до Німеччини, потім на Закарпаття, а згодом — до Канади. Кілька разів Анна відвідувала Львів, навідуючи матір, але батька живим уже не застала. У 1967 році це був не перший її візит до рідного дому, але він був не менш зворушливим.

— У Львові мешкала дружина Петра Франка — Ольга Федорівна. Ми були з нею дуже близькі, — згадує Віра Бонь. — І від неї ми дізналися, що приїде донька Франка, Анна. Я подумала: яка ж це визначна подія для нас! Анна прийшла до музею разом зі своєю невісткою. Я бачу: назустріч йде жінка середнього зросту, середніх літ — звичайна, але приємна. Ми стояли на сходах, очікуючи її з букетом. А вона повільно ступала сходами, оглядаючись то в один, то в інший бік. Сказала: «Тут росли дерева, і тепер ростуть, але інші. О, а тут колись росли настурції». І ми, до речі, наступного року висадили там настурції. Анна зайшла до будинку, а там не помешкання Франка, як було за його життя, а літературна експозиція. Та ще й з радянською символікою та тими картинами. Вона подивилася на все це і сказала: «Ну, це літературна експозиція, а не меморіальна».

<p>Анна Франко з працівниками музею, 1971 рік</p>

Тоді пані Віра з колегами попросили Анну Франко-Ключко розповісти, як виглядало помешкання за часів Івана Франка. Жінка погодилася і щодня працювала з ними, щоб відтворити все з максимальною точністю.

— Щодня вона приходила, і ми запитували, де що знаходилося. Вона розповідала: «У нас був ґанок, добудований у 1912 році, бо вітер задував у двері. Перша кімната невелика: тут висів одяг, а тут стояла невеличка шафа. У другій кімнаті була бібліотека Франка, третя — спальня Франка та його сина Андрія. Четверта — їдальня, п’ята — спальня Ольги та Анни. Далі — кабінет. Саме так, як зараз виглядає експозиція. Вона детально описала все, ми записали, де що розташовувалося. А де це все взяти? Не можна ж було поставити сучасну шафу. Ми почали пошуки. З’ясувалося, що найбільше меблів Франка знаходилося у дружини Петра, Ольги Федорівни. І ми почали потихеньку викуповувати їх у неї, бо вона жила в бідності. Мала двох доньок, багато онуків. Також ми записали багато спогадів від сина Франка, Тараса, та його дітей. Вони згадували, що Іван Франко завжди працював у гаморі, серед дитячого лементу. Ще Анна розповідала, що коли її мама пекла паски, діти не мали права навіть дверима скрипнути, щоб не порушити спокій і не зіпсувати паску.

Бур’ян замість батьківської хати у Нагуєвичах

<p>Віра Бонь</p>

— Коли ми вперше відвідали подвір’я батьків Франка у 1956 році, там все було заросле високим бур’яном та кропивою. Паслися коні, корови, гуси. Не було нічого.

Віра Бонь належить до кола творців музею Івана Франка у Нагуєвичах. Доля привела її туди з нагоди того ж всесвітнього святкування 100-річчя Івана Франка.

— Ми троє — я, Марія Гула-Давидова та Левко Полюга — прибули туди із завданням реконструювати той музей. До столітнього ювілею мали приїхати делегації з усього світу, в тому числі до Нагуєвичів. А там не було нічого. Тому нас трьох терміново викликали туди за рішенням обласного виконкому. Ми оселилися в сусідньому будинку і щодня перетинали двір Франків. Бачили, що територія заросла травою, абсолютно нічого не було. Спочатку ми звернулися до влади з проханням скосити траву, і на цьому місці збудували святкову арку з написом, що тут була хата батьків Франка. А вже згодом збудували садибу. У цьому велика заслуга нашого директора Семена Васильовича Стефаника. Він організував творчу групу, яка розробила проєкт, а потім знайшов кошти на це.

— До речі, Семен Стефаник був надзвичайно освіченою і гостинною людиною, часто запрошував нас у гості. Пам’ятаю, як ми там зустрічали Рильського, Сосюру, Тичину, Братуня. А на Різдво до нього і в наш музей приходив хор дівчат, і вони співали колядки. Про це ніхто не знав. Адже це було заборонено!

“Голос Крушельницької звучав так дзвінко на її останньому концерті”

— Я знаю, що Ви особисто бачили і чули Соломію Крушельницьку на її останньому концерті у 1949 році. Будь ласка, поділіться цим спогадом, — прошу Віру Лук’янівну.

— Було так. Ми жили в гуртожитку. І тут приходить Володимир Овсійчук, який тоді теж був студентом, і каже: «Сьогодні відбудеться вечір радянської армії, і там виступатиме Соломія Крушельницька». Я запитую: «А хто це така?» Я вперше про неї почула. А він відповів, що це співачка світового рівня. Тож ми з Овсійчуком та його товаришками пішли до філармонії. Спочатку виступали радянські виконавці, співали дуже добре. А потім, у другій частині, оголосили Соломію Крушельницьку. На сцену вийшла жіночка з паличкою. Вона спочатку сіла на стілець, потім встала, спираючись на нього, і виконувала пісні. Пам’ятаю «Рідний краю, село рідне». Як же це було прекрасно! Такий дзвінкий, божественний голос! Її викликали на біс знову і знову. Вона сідала, відпочивала і знову співала, співала, співала.

Щаслива помилка

На тому концерті Віра Бонь ще не знала, що через багато років збере та дослідить першу тисячу експонатів для майбутнього музею Соломії Крушельницької у Львові.

— Коли я працювала в музеї Франка, ми часто навідувалися до Одарки Карлівни Бандрівської, племінниці Соломії Крушельницької. Її батько опікувався Іваном Франком, а сама Одарка допомагала Крушельницькій. Бандрівська надавала нам матеріали про Франка. Одного разу я прийшла, а вона була хвора і сказала: «Ой, доню, сьогодні не будемо працювати. Але ти так далеко їхала, то сідай і відчини собі ту шухляду». Я відкрила не ту, де були матеріали про Франка, а іншу. Дивлюся, а там — матеріали про Соломію Крушельницьку. Зачинити ту шухляду я вже не змогла. Присвятила місяць цим фотографіям та листам, опрацьовуючи їх. А Бандрівська не заперечувала, навіть іноді привозила ці матеріали до мене додому. І вдома ми все ретельно описували.

<p>Працівники Дому Франка, 2025 рік</p>

Серед цих артефактів були листи, фотографії, а також сценічні костюми Соломії Крушельницької та навіть її меблі.

— Потім, коли ми створювали музей Крушельницької, ми виставили і той одяг, і всі ці речі. Матеріали від Бандрівської стали основою для фондів та музею. Його створення зайняло роки. Але ми маємо все це завдяки Одарці Бандрівській.

На завершення розмови Віра Бонь зазначила:

— Я часто згадую все це зі свого життя. Це було давно, але цікаво. За стільки років Іван Франко став мені близькою людиною. Але життя його було нелегким. З нього зробили радянського соціаліста, а не таким, яким він був насправді. Це зовсім різний соціалізм: радянський і західний. Для мене Франко — це ЛЮДИНА, демократ. Широка, всеохопна душа, яка працювала для людей.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!

• іван франко
• інтерв’ю
• музеї

Схожі матеріали

«Більшість підозрюваних виїхала до Росії», — Євгенія Закревська про судовий процес над убивцями Небесної сотні

Детальніше

Володимир Івасюк: переосмислення

Детальніше

Анастасія Левкова: «Існує запит на тексти про інший Крим — Крим, якого ми не знали»

Детальніше

«Сучасний Шевченко — це культ здорової людини», — Михайло Назаренко

Детальніше

Середньовічний лицар на війні

Детальніше

Юрій Юзич: «У 1930-х роках усі крайові провідники ОУН, окрім одного, були пластунами»

Детальніше

«Кожне покоління українців переживає травму від росіян», – психоаналітик Юрко Прохасько

Детальніше

«Щоб любити країну, не потрібно вигадувати про неї», — Андрій Оленич

Детальніше

«В Україні я бачив міста-примари, але дух людей у цих містах обнадіює», — ізраїльський фотограф Едуард Капров

Детальніше