21.07.2026
Вероніка Стягайло
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Галини Пагутяк. Урізька готика — Локальна історія, 2006 – 336 с.
Галину Пагутяк іменують однією з найтаємничіших письменниць сучасної української літератури. Її проза поєднує буденну дійсність із дивовижністю, розглядає екзистенційні питання та легко руйнує авторські кордони. Роман «Урізька готика» — мабуть, найвідоміший її твір, котрий сама письменниця вважає одним із найулюбленіших. Уперше він був опублікований ще у 2009 році, а навесні 2026-го його перевидало видавництво «Локальна історія». Це похмурий і багатогранний твір, у якому нео-готична естетика органічно переплітається з магічним реалізмом, філософською алегоричністю та елементами детективного трилера.
Подібні книжки зазвичай асоціюються з осінню, коли туман, холод та ранні сутінки природно посилюють їхню атмосферу. Проте читання «Урізької готики» посеред літа створило несподіваний контраст, який лише виразніше підкреслив гнітючу й тривожну тональність роману.
Проклята кров і спадок Нагуєвичів
Події розгортаються наприкінці ХІХ століття в селі Уріж на Львівщині. Пагутяк провела там частину свого дитинства, і саме це місце стало одним із центральних просторів її художнього світу. Письменниця неодноразово зверталася до нього у своїх творах («Захід сонця в Урожі», «Тісні люде», «Уріж та його духи» та ін.).
Документальним підґрунтям роману став нарис Івана Франка «Спалення упирів у селі Нагуєвичах у 1831 році» (1890). Через страх, забобони та брак знань селяни, покладаючись на свідчення семирічного сироти, назвали кількох односельців опирями, звинуватили їх у смертях і вчинили самосуд. Пагутяк переосмислює цей моторошний історичний епізод, який свого часу її надзвичайно вразив: вона органічно вплітає фрагменти Франкового нарису в текст, переносить дію на кілька десятиліть уперед до сусіднього Урожа і робить сина одного зі страчених головним героєм власної оповіді.
Рушієм сюжету стає несподіване прибуття до Урожа кількох незнайомців: мандрівного фотографа, агента з пароплавства та нового землевласника. Майже одразу після їхньої появи селом прокочується хвиля загадкових смертей. З Дрогобича приїздять слідчі, починається розслідування, але місцева громада переконана: в усьому винні опирі.
Мотиви української демонології притаманні багатьом творам Галини Пагутяк, проте саме в «Урізькій готиці» образ опиря отримує найповніше осмислення. Письменниця відмовляється від шаблонних уявлень західної попкультури та створює власну міфологію, спираючись на автентичні народні вірування. Її опирі — дводушники, істоти, що поєднують людське та демонічне начала. Вони не надто відрізняються від звичайних селян: створюють сім’ї, обробляють землю, вільно пересуваються при денному світлі, відвідують церкву, старіють і помирають. Лише після смерті їхня людська душа відходить у потойбіччя, тоді як друга половина залишається серед живих. Вони здатні «потинати» людей, виснажуючи їхні життєві сили, але жертвами зазвичай обирають тих, «кого не шкода». Уночі опирі можуть наслати на людину ману, сісти їй на плечі й змусити перенести себе через воду, після чого жертва швидко згасає або залишається покаліченою. У мирний час такі випадки поодинокі, тоді як під час воєн чи епідемій кількість жертв значно зростає. Найбільшу силу опирям дає людська кров, однак вони вдаються до неї лише в крайніх обставинах.
Центральним персонажем роману є Петро Безуб’як, який ще малим разом із матір’ю втік із Нагуєвичів до Урожа. Проте батько перед смертю встиг передати йому свій тягар. Петро прагне простого, мирного життя й бажає бути як усі. Він намагається дотримуватися християнських заповідей і відчайдушно чинить опір нагуєвицьким опирям, які прагнуть залучити його до своєї спільноти. Дружина Марія та донька Орися є для нього зв’язком зі звичайним людським життям. Після їхньої смерті цей зв’язок обривається, і Петро дедалі виразніше чує потойбічні мелодії, що кличуть його до світу тіней. Однак найбільше він боїться за свого чотирнадцятирічного сина Орка.
Орко постає вразливою дитиною, яка ніби від народження несе тягар провини й гостро відчуває, що у світі «холодно, голодно і мало любові», а вони з батьком належать до темнішого боку, тоді як мати й сестра — до світлого. Понад усе хлопець бажає, щоб родина залишалася разом. Смерть чотирирічної сестрички позначає його посвяту і стає для нього першим безпосереднім зіткненням із темрявою, яка ніби лише чекала моменту, коли він стане найбільш вразливим.
Галерея самотніх
У романі самотність стає спільною рисою багатьох чоловічих персонажів. Одним із найбільш трагічних серед них є новий землевласник Болеслав Комарницький — чужинець, що прибув до села, викупивши маєток старої графині. Він не є багатієм у традиційному розумінні: його маєток позбавлений пишноти, а сам він прибув босим, із наплічником, що дисонувало зі шляхетським статусом. Він уникає денного світла, самотньо блукає селом ночами та веде відлюдькуватий спосіб життя, тому для урізької громади швидко стає головним об’єктом підозр. Насправді ж його поведінка зумовлена контузією, отриманою на війні, через яку він поволі втрачає зір, і психологічною травмою (сьогодні цей стан, найімовірніше, назвали б ПТСР). Тема війни так чи інакше неодноразово проступає на сторінках роману, проте саме історія землевласника Болеслава особливо резонує із сьогоденням. Вона нагадує про сучасних військових, які повертаються з фронту й намагаються знайти своє місце в цивільному житті, але почуваються чужими серед людей без подібного досвіду, тоді як суспільству нерідко буває важко їх зрозуміти.
Ще одним самотнім персонажем роману є мандрівний фотограф Юліан Стеблинський, який називає себе «світовим волоцюгою». Він переконаний, що, попри всі заплутані мандри, усе життя рухався із Заходу на Схід, тоді як більшість людства, у містичному сенсі, прямує у протилежному напрямку — зі Сходу на Захід. Не маючи ні дому, ні родини, Юліан безупинно мандрує глухими селами, прагнучи зафіксувати обличчя людей і краєвиди, що «на порозі нового віку застигли, наче мухи в бурштині». Наприкінці ХІХ століття фотографія в глухих селах часто сприймалася як щось незрозуміле й навіть небезпечне, майже споріднене з чорною магією. Для Юліана ж камера стає інструментом пізнання, що дозволяє побачити приховане від звичайного ока. Він переконаний: чорно-біла світлина здатна передати сутність людини точніше, ніж пам’ять, адже на ній проявляються і світлий, і темний боки особистості.
Разом із фотографом до Урожа приїздить його приятель — агент з пароплавства Влодко. Він агітує місцевих емігрувати до Америки, де нібито «на деревах ростуть білі булки». Сам Влодко теж залишається людиною без дому, яка лише переносить із місця на місце мрію про краще життя, вірячи в неї не менше за тих, кого намагається переконати.
Утративши дружину й не маючи духовного наступника, урізький парох отець Антоній дедалі гостріше відчуває власну самотність. За роки служіння він навчився дивитися на світ очима працьовитих селян, які приходять до нього зі своїми проблемами й жалями. Священник веде «грубу книжку» — своєрідний літопис Урожа, куди занотовує сни, історії та долі селян. Антоній вважає своїм обов’язком фіксувати правду, щоб «уберегти її від забуття та неправди». Його записи приносять людям полегшення, адже їхні страхи й тривоги ніби «зникають» у цій книзі. Водночас Антоній скептично ставиться до забобонів, закликаючи до християнської розважливості й терпимості. Саме він стає силою, що змагається за душу підлітка Орка, протиставляючи «спокійне тепло» віри темному впливу опирів.
Архітектура роману
Текст занурює в густу, майже клаустрофобну атмосферу. Постійний дощ, багнюка й сіра мряка формують художній простір, у якому ніби стирається сам плин часу, а природа стає дзеркалом духовного стану громади. Уже з перших сторінок читач відчуває, що в цьому селі ось-ось має статися щось недобре. Межа між реальністю, сновидіннями й містичним досвідом поступово розмивається, залишаючи його в стані постійної невизначеності.
Авторка свідомо уповільнює оповідання, відмовляючись від гостросюжетної динаміки на користь розлогих описів природи, побуту, ритуалів і внутрішніх монологів. Такий ритм передає відчуття виснаження, екзистенційної тривоги й внутрішнього заціпеніння, у якому живуть герої.
Цей принцип простежується і в композиції: назви розділів відображають емоційні стани персонажів («Втома», «Знудження», «Неспокій», «Відрада», «Терпіння», «Ураза», «Розпач», «Гіркота» тощо). Завдяки цьому акцент зміщується на психологічну еволюцію персонажів і логіку їхніх внутрішніх переживань.
Уріж постає «темним старим організмом, що сам себе лікував, закопував у землю і оплакував». Його майже не зачепили модернізаційні процеси, які поступово змінювали Галичину на порозі нового століття. Село живе за власними, не завжди зрозумілими сторонньому законами: воно не приймає чужого, а будь-яке чужорідне тіло, що намагається проникнути в його систему, неодмінно натрапляє на опір і зрештою виштовхується назовні. Своє ж Уріж віддає лише з великим сумом, а часом і з агресією. Цій логіці підпорядкована й топографія роману, побудована на символіці межі між своїм і чужим, раціональним і потойбічним: річка Бистриця, старий дерев’яний міст, за яким починався «лихий і чужинський світ», урочище Границя з холерним цвинтарем і два пагорби з церквами.
Письменниця зберігає ритм і мелодику мовлення краю, але не перевантажує текст діалектизмами настільки, щоб він став незрозумілим сучасному читачеві. Не менш органічно в сюжет вплетено автентичні етнографічні деталі й народні вірування: гру «бити лопатки» біля небіжчика, перевезення покійника на цвинтар саньми навіть посеред літа, ритуали захисту від опирів та інші звичаї, що формують культурне тло роману.
У романі Галина Пагутяк намагається порушити широке коло питань, які, звісно ж, не може охопити моя коротка рецензія. Однак, на мою думку, філософський вимір роману найбільше визначає питання про природу зла та силу колективного страху. Зло виникає значно легше, ніж добро. Воно має цілком раціональне підґрунтя і виростає з людської байдужості, неперевірених чуток і страху. Добро ж не існує саме по собі — воно щоразу потребує свідомого вибору, здатності до співчуття й відданості власним принципам. Коли суспільством починає керувати страх, завжди виникає спокуса знайти просте пояснення — визначити винного й перекласти на нього відповідальність за біду. Цей механізм пошуку цапа-відбувайла виявляється напрочуд універсальним і повторюється незалежно від часу чи місця.
І хоча письменниця змальовує Уріж як «модель світу людського, що як день, так і ніч потопав у темряві», вона все ж залишає простір для надії. Адже десь обов’язково «має існувати світло, вікно чи ворота до нього», бо без цієї віри в людяність світ перетворився б на «мертвий осінній листок, кинутий під ноги вітром життя».