Чуєш, як гримлять гармати? І ти туди їдеш?". Спогади капелана про Велику війну

14:25, 27 липня 2026

Підтримка духовних потреб військовослужбовців завжди була та залишається ключовим елементом забезпечення високого морального духу в армії. В армії Австро-Угорщини, яка об’єднувала представників понад десяти різних національностей, визнавалися три релігії (християнство, юдаїзм, іслам) та чотири християнські конфесії (римо-католицька, греко-католицька, православна, протестантська). Військове командування Австрії передбачало створення приблизно 25 штатних посад для українських капеланів (зокрема, 17 для греко-католиків). Капелани, що мали звання капітана (фельдкурати), носили військову уніформу з хрестом, проте без офіцерських знаків відзнаки.

Пропонуємо вашій увазі уривки зі спогадів фельдкурата о. Макарія Каровця, що стосуються його служби на італійському фронті часів Великої війни. Отець Макарій (Михайло), який належав до Чину святого Василія Великого, відомий також як капелан УГА та редактор видання “Місіонар”. Окрім своєї духовної діяльності, він проявив себе як журналіст, науковець і військовий діяч.

Оригінальне написання збережено. Матеріал розшукав працівник Львівської наукової бібліотеки Данило Кравець.

Отець Макарій Каровець

Фото: wikipedia.org

Отець Макарій Каровець

Я вирушив на Італійський фронт наприкінці червня 1918 року. Мене було призначено до Золочівського піхотного полку. У Відні я мав намір відвідати внучку цісаря Франца Йосифа, яку відвідував ще у 1916 році за дорученням полковника і старости К. Гужковськогобарон Казимир Гужковський один з організаторів УГА. Це була архікнягиня Єлизавета, донька баварського короля. Я рано вранці звернувся до цісарської канцелярії, до староства к.к. Burghauptmannschaft. Службовці не були впевнені, чи її королівська Високість вдома, оскільки архікнягиня проживала не в місті, а далеко, на Віденській вулиці, у віллі на Wiedenhauptstrasse.

Мені доручили зателефонувати до її помешкання. Я не передбачав, що в кімнаті з телефоном перебуватиме цісарська прибічна гвардія. Коли я зайшов до кімнати, пролунала команда: Habt Acht! Переді мною стояло близько 30 гвардійців, міцних, як дуби, у блискучих мундирах. Усі вони були фельдфебелі. Не бажаючи більше бентежитись, я попросив командира запитати за вказаним номером, чи її Високість вдома. Я зазначив, що не маю досвіду користування віденськими телефонами. Командиру відповіли, що її Високість перебуває за містом, am Lande, неподалік Лінца, у Верхній Австрії.

Чим далі від Відня, тим менше пасажирів було в потязі, і чим ближче до італійського фронту, тим менше цивільних осіб. Від Герцу вже не було видно цивільних. Їхали лише військові. Я знав, що прямую на італійський фронт, але не знав, де перебуває мій полк, хоча вже від Моравської Острави отримав “явний приказ”. За річкою Ізонцо я вже опинився в Італії. Один момент був для нас надзвичайно небезпечним, коли ми їхали з Трієста деякий час вздовж узбережжя. З Адріатики італійські кораблі випустили кілька снарядів, які розривалися на скелях над нашими головами, неподалік від потяга. На коридорі потяга стояло кілька високопоставлених старшин. З їхніх облич, хоч я і був новачком на фронті, я зрозумів, що ми перебуваємо у серйозній небезпеці. Машиніст чомусь їхав дуже повільно. Незабаром потяг взяв курс на північ, у бік Герцу, а потім вже сміливо рушив до Італії, до столиці Фріулі-Венеція-Джулія, міста Удіне. Тут я переночував, повідомивши про себе на станційній команді. Наступного дня, побачивши катедру, я подзвонив до брами, здається, капітули, бо вийшов поважний місіонер і на моє прохання відчинив катедру. До мене приєдналися кілька австрійських солдатів, які також виявили бажання оглянути катедру. Війна, хоч і жахлива, надає можливість багато чого навчитися, якщо людина цього прагне.

Група австрійських генералів та офіцерів з цісарем Карлом (стоїть на третій сходинці посередині) з нагоди нагородження орденом Марії Терезії

Фото з книги о. Макарія Каровця “Спомини зі Світової війни. Спомини фельдкpурата”

Група австрійських генералів і офіцерів з цісарем Карлом (стоїть на третій сходинці посередині) з приводу відзначення ордером Марії Терезії

Наступного вечора я виїхав з Удіне на північ до Джемони, де розташовувався збірний пункт для тих, хто прямував на фронт. У Джемоні комендант збірного пункту, майор, повідомив мені, що я мушу їхати до Ваццолі, де я знайду свій 80-й полк. Зі залізничної станції в Удіне я зателефонував до свого брата, який вже перебував неподалік від фронту, приблизно на півдорозі між Удіне та річкою П’ява, куди я прямував. Я хотів з ним зустрітися. Він приїхав до мене на візку. Поки ми чекали на поїзд, брат сказав мені: “Чуєш, як страшно б’ють гармати? І ти туди їдеш?”. Справді, земля здригалася від гуркоту гармат. У брата навернулися сльози на очах. Я попрощався, сів у поїзд і рушив у ту гупу. Прибувши до якогось містечка вже вночі, я переночував у домі, попросивши ординарця спати в тій же кімнаті, бо хтозна, що могло статися. Була це субота. Я наказав розбудити мене досвіта, бо поїзд відходив рано, і я неодмінно хотів відправити Службу Божу, адже тієї неділі було свято Пресвятої Євхаристії та святого Івана Хрестителя. Після Служби я попрощався з парохом і сів у поїзд.

На одній зі станцій нам повідомили, що поїзд далі до Конельяно не йде, оскільки італійці з-за П’яви обстрілюють станцію. Від станції мені довелося йти пішки через ліс під палючим сонцем. На станційній команді у Ваццолі (5 км від фронту) мені надали коней, і я під вечір дістався до свого полку.

***

Одного недільного ранку такий гранат впав прямо під порогом нашого будинку, викопавши землю на метр глибини; цегла та каміння відлетіли на поверх. На щастя, за хвилину до цього я відійшов від порога, звідки ми з полковником спостерігали, як граната за мить вирвала дерево з корінням. Незважаючи на таку близьку небезпеку, наші солдати були веселі. У неділю я проводив дві Служби Божі: одну о 7-й ранку для поранених та хворих на малярію, іншу о 9-й для полку, тобто для тих солдатів, які не перебували в окопах. Хоча в окопах було безпечніше, з них було менше похоронів, ніж з казарм.

Додатково про Велику війну у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте електронну версію журналу в онлайн-магазині видавництва

***

Я не буду описувати фронтове життя. Воно всім відоме. Гармати, літаки вдень і вночі. Часом неможливо було знайти безпечного місця, граната знаходила тебе всюди, чи, радше, шукала. Італійські літаки не завжди стріляли. Одного разу з гори скинули листи до наших солдатів від полонених українських вояків, що перебували в Італії. Італійці знали, що в тій дивізії, де ми стояли на фронті, було два українські полки: 80-й і 30-й; 102-й був чеський, а 91-й — німецький. До нас іноді кидали українські листівки, запитуючи: “За що ви, власне, воюєте? Повертайтеся до своєї Галичини”. Хто приносив таку листівку до полкової канцелярії, отримував десять гелерів. Хлопці мали багато таких листівок, але не йшли по винагороду, їм і так бракувало грошей. Щодо полковника нашого 80-го полку, мушу відгукнутися найкращими словами. Він був не лише видатним командиром. Під час бою він сидів на камені й, хоч кулі свистіли навколо, пильно стежив за лінією, віддаючи накази. У службі він був першим, подаючи найкращий приклад. Хоч він і був протестантом, він виявляв велику повагу до мене як до священика. Коли був вільний, відвідував Службу Божу і не сідав під час неї, хоча були для цього крісла. У нашому 80-му полку служили дещо німців, чехів та деякі поляки. У дні свят латинського обряду він просив мене відслужити для них Службу Божу, хоча більшість полку належала до нашого обряду.

Солдати на дерев’яному мосту через річку П’ява

Фото: artsandculture.google.com

Солдати на дерев’яному містку через р. П’яве

Хоча у штабі були представники різних національностей (був один поляк, який не любив українців), різних віросповідань, різних поглядів, проте ніколи не виникало жодних суперечок, ані релігійних, ані національних. Якщо хтось говорив щось, що порушувало релігійні чи національні норми, або казав щось недоречне чи двозначне, мусив сплатити штраф у 20 сотиків.

Цей полковник, якого я досі з великою повагою згадую, на ім’я Мігуля, походив з Тропави на Сілезії. Коли болгари відкрили фронт у вересні 1918 року, Австрія перекинула нас на македонський фронт, де ми перебували до кінця війни. Мігуля хотів вступити до нашої Галицької армії як генерал, оскільки він мав бути вже призначеним за Австрії. А ми мали так мало власних вищих офіцерів.

***

Ще наприкінці липня 1918 року до мене зайшов німецький поручник і, довірившись, просив не зрадити його, проінформував мене про стан нашого полку.

“Я, — сказав незнайомий мені поручник, — вважаю своїм обов’язком поінформувати вас, отче курате, про стан нашого полку. Наша 80-ка вже 4-й рік безперервно перебуває на фронті. Дуже багато українських вояків загинуло. Складається враження, що АОК (Начальник Команди Армії), нібито, має намір знищити цей полк, оскільки він український. Загляньте, каже, до своїх актів у канцелярії, яка у вас є, скільки наших з полку вже загинуло. Якщо маєте знайомих у Відні, у парламенті, пишіть і просіть цих панів, аби вони вжили всіх можливих заходів, аби наш полк звідси забрали”.

Усе пополудні я переглядав метрики, підраховуючи, скільки наших солдатів з 80-ки загинуло за цей час. І я дійшов до сумної цифри. Наш 80-й полк втратив від початку війни, спочатку на сербському, потім на італійському фронті (на російському наш полк, здається, не був, хіба якийсь батальйон) цілих 4000 людей, тих, що загинули в бою, або потрапили в полон. Страшна цифра.

***

Ще 2 листопада, після Служби Божої, я возносив молитву на честь Австрії: Хай живе Австрія! Hoch Osterreich! — хай живе Мала Україна Галичини як українське відновлене королівство в союзі з Австрією. На Дунаї нам повідомили деякі угорські солдати, що Галичина вже відокремилася від Австрії.

І ми не знали, що Австрії вже не врятувати, і що в Галичині вже 1 листопада існувала наша українська держава.

Взято з о. Макарій Каровець. Спомини зі Світової війни. Спомини фельдкpурата 80 п.п. 9 австрійської дивізії. Накладом і друком оо Василіян у Жовкві. 1934.