Франкский парадокс

11:14, 30 липня 2026

Парадокс. Можливо, саме це поняття якнайкраще описує постать Франка. Незважаючи на свою загальновідому присутність у громадській думці та публічному просторі, Іван Франко, навіть через 110 років після своєї смерті, залишається однією з найменш зрозумілих фігур в українській історії та культурі. Він таємничий, недосліджений, суперечливий і незбагненний.

Здавалося б, його присутність є скрізь: на вулицях, площах, в університетах, бібліотеках, театрах, містах і навіть цілих областях (включно з обласним центром, що носить його ім’я!), що його “священний” і “недоторканний” статус у пантеоні класиків здається очевидним. Проте, натомість, Франко сприймається як “шкільний”, “хрестоматійний”, ніби застарілий, як старі черевики. Спроба вмістити його в рамки підручника схожа на спробу одягнути велетня в одяг гнома. Костюм розірветься по швах, як позичений у кума Фрак на плечах Франка після блискучої промови на захисті дисертації, коли його підкидали студенти. І все ж його намагаються втиснути силоміць. Ніби вільного, хижого звіра заганяють у клітку.

Богдан Тихолоз

кандидат філологічних наук, літературознавець, директор Дому Франка у Львові

Детальніше

Франка переважно вшановують, а не читають. Під час гучних ювілеїв на урочисті заходи та фуршети витрачають більше коштів, ніж на видання його творів – у повному обсязі, що, на жаль, досі не опубліковано… Більше того, його таланти, особистість, характер, непередбачувані життєві повороти, еволюція світогляду, драматизм творчих пошуків – все це парадоксально. Франко як Твір ніби зітканий з парадоксів. “Вічний революціонер”, бунтівник і опонент, чия жива енергія нонконформізму була “затоплена” в солодко-киселому морі нудного офіціозу “вдячними нащадками та шанувальниками”, перетворившись у суспільному сприйнятті на одну з найбільш закам’янілих і забронзовілих постатей українського канону.

Незламний “Каменяр” і “цілісний чоловік”, який усе життя боровся з глибоким внутрішнім роздвоєнням, вважаючи боротьбу з самим собою складнішою за будь-які інші протистояння зі світом та людьми. Неймовірно продуктивний автор тисяч творів, який із сумом скаржився, що багатьом своїм найглибшим задумкам “скрутив голови”, а вони з’являлися йому в галюцинаціях і снах, як “ненароджені діти”.

Талановитий полімат-мультипотенціал, який протягом усього життя чув звинувачення в тому, що він даремно витрачає свою енергію на дрібниці, замість зосередитись на чомусь одному і стати “поважним” фахівцем у певній галузі. “Титан праці”, фанатичний трудоголік, який знаходив час на каву з газетою і за кожної нагоди вирушав у гори на відпочинок, порибалити, позбирати гриби. Вільнодумець, який найвищу свободу здобув через досвід політичних переслідувань, цензурних заборон, арештів, судових процесів та ув’язнень. Переконаний суспільний діяч-альтруїст (класична Арістотелева zoon politikon — політична істота), який бачив сенс життя у служінні народу та творенні спільноти, але натомість постійно страждав від самотності й часто почувався відлюдником, а то й вигнанцем-Каїном чи відлюдником-анахоретом, якого відкинуло суспільство.

1_56393-800968 — Софія Караффа-Корбут “З іскри загориться полум’я”, 1969 рік

Фото: з альбому “Софія Караффа-Корбут”. Київ: Мистецтво, 1973 рік

<p>Софія Караффа-Корбут "З іскри загориться полум’я", 1969 рік</p>

Соціаліст у молодості, який жорстко критикував Маркса з Енгельсом та всю європейську соціал-демократію, щоб першим у своєму поколінні усвідомити ідеал національної незалежності як реальну політичну програму. Реаліст-правдописець, який за будь-якої можливості намагався поєднати реальність із фантазією та утопією: романтичною, а то й неоромантичною, неоміфологічною, символістською чи навіть сюрреалістичною. Затятий критик “штукарів”-модерністів, який у власних творах (зокрема в “Зів’ялому листі”) представив високі зразки сучасного письма, за що рецензенти назвали його “декадентом” – що, звісно, він категорично заперечував.

Богоборець і богошукач, якого неодноразово таврували як атеїста, але який присвятив естетично найдосконаліші, філософськи найглибші свої твори біблійним постатям та сюжетам (“Смерть Каїна”, “Мойсей” та інші). Почесний доктор філософії Віденського університету і вчений-енциклопедист, який вважав себе лише аматором і дилетантом у науці. Найвидатніший філолог-україніст свого часу (і досі лідер у рейтингу цитувань українських гуманітаріїв, за даними Google Scholar!) так і не був допущений до викладання на кафедрі руської словесності Львівського університету – саме того університету, який носить його ім’я. Раціоналіст і позитивіст, який останнє десятиліття свого життя провів у неперервних розмовах з духами – голосами у власній голові. Оспівувач жіночої краси та кохання, зі схильністю до поліаморії, який усе життя прожив в одному шлюбі й зі скрухою зізнавався, що так і не був щасливим в особистому житті та часто не відчував взаємності. Багатодітний батько, який помер у власному домі, не маючи поруч жодного з найрідніших. Справжній енергійний діяч, непосидючий і вічно в русі, образ якого монументалізували в численних статичних повнофігурних пам’ятниках і шаблонних погруддях, де він радше нагадує Максима Горького або Йосипа Сталіна. Але точно не себе самого. Найбільш кінематографічний, найбільш екранізований український автор, про якого досі так і не зняли гідного байопіку чи документального серіалу.

Ці суперечності можна було б перераховувати й далі, але суть не в кількості, а в самому феномені. Феномені, який можна окреслити як парадокс Франка. Грецьке слово “парадокс” (paradoxos) означає не тільки незвичайний, дивний, химерний, а передусім – той, що суперечить загальноприйнятій думці (доксі) або, кажучи сучасною мовою, мейнстриму. О так, Франко любив і вмів сперечатися! З Адамом Міцкевичем, Тарасом Шевченком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Грушевським, Андреєм Шептицьким, Лесею Українкою, власною дружиною, синами та друзями… З українцями, поляками, євреями, австрійцями, німцями, росіянами… З народовцями та москвофілами, соціалістами та націоналістами, клерикалами та атеїстами. З живими, мертвими і ненародженими. Зі світом, суспільством, навіть із самим собою. Останнє, мабуть, найважче. “Проти рожна перти, проти хвиль плисти…” – таке гасло його життя. А часом і метод творчості. Творчість як вічний діалог, суперечка, полеміка, боротьба, змагання, поєдинок.

Більше про Івана Франка у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Своєму близькому другові, літературознавцю Михайлу Мочульському, Франко якось розповів, що вірш постає у нього так, що він обмірковує ідеї à rebours (із франц. – навпаки). Та що там вірші! Іноді складається враження, що вся його життєва творчість позначена не тільки фаустівським духом пізнання, а й, не меншою мірою, мефістофелівським духом протесту! Тож у цьому контексті гасло “Лиш боротись значить жить… Vivere memento!” набуває цілком нового, парадоксального звучання. За цілісною, героїчною постаттю “лицаря волі” – каменяра завжди стоїть “той другий”, alter ego – демон-двійник. І логіка їхнього діалогу-двобою – це логіка парадоксу. Найсліпучіше світло відкидає найтемнішу тінь, найсвятіша віра породжує найлютіші сумніви. Це все також про Франка. Саме тому він живий, суперечливий і цікавий як людина, поет і мислитель, якого неможливо вмістити в якісь формули чи покласти в шухляди. Йому завжди тісно. Він завжди виривається: ламає ґрати доктрин і трощить рамки стереотипів. Саме тому він часто випереджав свій час, конфліктував із сучасниками й зазирав у майбутнє.

Франковому духу полеміки, парадоксу й непокори незатишно в будь-яких рамках, як звірові в клітці. Якось письменник і літературознавець Ігор Качуровський пожартував, що той, хто хоче проаналізувати Франкову творчість в окремій статті, подібний до наївного відвідувача зоопарку, який хотів би винести слона в кишені. Без сумніву, Іван Франко – один із найбільших “звірів” у лісі нашої літератури, історії та культури. Ні, це не цар звірів – Лев, він ніколи не прагнув бути царем і панувати над іншими завдяки владній силі. А радше мудрий рудий Лис, який і в найбільшій скруті не втрачав кмітливості, вигадливості та гострого розуму. А ще – непереможної жаги до життя. Певен, така метафора (лише на вигляд іронічна чи навіть фамільярна) анітрохи не образила б рудоволосого автора незрівнянного “Лиса Микити”. Алегорія була в арсеналі його улюблених творчих інструментів, а звірів у його творчості водилося точно не менше, ніж у віллі на Софіївці (за що той дім на горі іноді називали “звіринцем” чи “звірячою клінікою”). Як, сподіваюся, не прогнівили б і статті, інтерв’ю та інші матеріали спецвипуску “Локальної історії”. Адже їх усіх об’єднує – ні, не прагнення “винести слона із зоопарку” – бажання живою (роз)мовою розповісти жмуток історій феноменального “звіра”, який у жодній клітці не поміститься, не те що в кишені… І насамкінець ще один – може, навіть найбільший – парадокс: чоловік, який помер 110 років тому, і досі нас дивує та надихає. Своєю карколомною, іноді детективною біографією і величезною, епічною бібліографією. Своїми ідеями, образами, науковими концепціями й політичними програмами. Своєю харизмою й візіонерством. Своїми сумнівами і прозріннями.

Наша сучасність – це насправді майбутнє, яке він спроєктував: модерна національна ідентичність і державна самостійність, європейський вектор цивілізаційного розвитку, принципове “антимосквофільство”, віра у справедливість, гідність і свободу як найвищі цінності. А поступ науки, суспільна праця і боротьба – як єдино ефективні способи їхнього утвердження – це все з арсеналу його програмних засад і всежиттєвих орієнтирів. Справді: якби Франка не було, то його треба було б вигадати – так він нам потрібен.

Як добре, що він у нас був. І досі є. І буде. Як добре, що він не зануда, не ідол і не пам’ятник, а жива людина, зіткана з пристрастей та суперечностей. Рудоволосий геній, який гаряче заперечував власну геніальність і називав себе звичайним робітником, який просто мурує дім. Тепер ми живемо в цьому домі. Знайомтесь: Франко. Іван Франко. Доктор Франко. Людина-парадокс.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!