Уже не русини... Уже не любимі. Віталій Ляска

15:53, 17 липня 2026

19 червня 2026 року увійшло в історію українсько-польських взаємин як одна з дат, що залишить глибокий слід у пам’яті, обтяженій минулими подіями. Пізно ввечері цього дня Президент Польщі Кароль Навроцький у тривалому відеозверненні оголосив про позбавлення Володимира Зеленського ордена Білого Орла, яким його було нагороджено трьома роками раніше. Формальним приводом стало рішення про присвоєння одному з підрозділів Сил спеціальних операцій імені Героїв УПА. Незважаючи на запевнення у незмінній підтримці України в її боротьбі проти агресора, Навроцький підкреслив: “Шлях України до європейських спільнот також вимагає готовності відкрито осмислити непрості сторінки власної історії. Об’єднана Європа була збудована на принципах відмови від тоталітаризму та культивування насильства. Ці засади мають бути універсальними. Для тих, хто не усвідомлює цього, не може бути місця в Європейському Союзі, і Польща цього рішуче не допустить”.

Віталій Ляска

історик, головний редактор журналу "Локальна історія"

Детальніше

Далі керівник Польщі розмірковував про “больовий поріг”, про межі, які не слід перетинати, про те, що Україна, “в ментальному плані, у питанні прославлення бандитів, убивць з Української повстанської армії, не готова стати частиною європейської родини”, виступаючи майже як проповідник, що повчає загублені душі. Одностайна реакція українських політиків, як минулих, так і теперішніх, ймовірно, неабияк спантеличила як правицю, так і лівицю польського політичного спектру. Те, що мало бути символічним жестом заспокоєння “нерозумного сусіда”, обернулося публічним демонстрацією того, що українська політична нація, попри всі внутрішні розбіжності, має право на вирішальне слово у формуванні власної історичної пам’яті.

Водночас це засвідчило, що значна частина польського суспільства залишається заручницею власного історичного досвіду. Концепція народу-жертви, який пережив століття бездержавності, три поділи, невдалі повстання та різноманітні форми тоталітаризму, позбавила поляків (на щастя, не всіх) здатності до емпатії щодо чужого (тобто нашого) болю, особливо коли війна триває вже понад десятиліття. Парадоксально, що ця посттравматична інерція спонукає поляків розглядати українців крізь призму подій столітньої давнини. Цю тенденцію влучно помітив і висміяв Іван Франко ще в жовтні 1882 року. Тоді молодий “Каменяр” опублікував польськомовний вірш “Patriotnik” (пізніше відомий як “My lubimy Rusinów”) на сторінках видання “Зеркало”. Оповідь ведеться від імені польського поміщика, який “любить русинів”. Він ретельно перелічує причини цієї любові: за їхні давні звичаї, за мову слуг і селян, за покірних священиків, за босих дітей та тужливі пісні. Зрештою, за їхню “працю на ниві польських синів та лицарів свободи минулого”. Але далі поміщик називає обов’язкову умову такої прихильності:

Ми жадаєм одного:
Хай ніхто, крім нас, не сміє
Що-небудь робити для нього!
Хай ніхто не сміє сіяти розбрат
Між двором і хатою
Чи осотом засівати
Ниву згоди багату.

Більше про Івана Франка у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Отже, любов виявляється не безумовною, а виключно угодовською – вона триває рівно доти, доки об’єкт такого захоплення не починає виявляти власну суб’єктність. І перелік того, що перетворює покірного русина на “москаля і схизматика” (або ж бандерівця чи вбивцю), у Франка дуже перегукується з сучасністю: освіта (“бур’ян, що зветься освітою”), українська школа, власна література та преса, і найважливіше – спроба “бути посередником” між собою та світом. Тобто будь-яка спроба самостійно заявити про себе без потреби в захисті іншого.

Минуло 144 роки від появи цього вірша до подій, що відбуваються зараз у Варшаві, а формула любові в обмін на покору залишається незмінною. Навроцький, вимагаючи від України “відвертого осмислення” її історії на польських умовах, говорить мовою XIX століття з державою XXI століття, яка, до того ж, виборює своє (і тих, хто за нею стоїть) існування ціною крові. І, очевидно, забуває, що русини давно стали українцями. Русинів можна було любити, а українців доведеться шанувати!

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!