Унікальні випадки порятунку військових із серйозними ураженнями головного та спинного мозку від фахівців Обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології в Ужгороді
Вони заново вчаться, як одягати шкарпетки, пересідати з ліжка на візок. П’ють із бійцями каву в палатах і допомагають шукати сенс життя, коли відмовляють руки й ноги.
У Центрі нейрохірургії «легких» пацієнтів не буває: тут доліковують військових після пекла полону, витягають кулі, що дійшли до сонної артерії. А ще – гуляють весілля просто в конференц-залі.
Про те, як ужгородські медики повертають до життя поранених, чому хірурги зі США вражені українським досвідом, – у матеріалі Укрінформу.
ПОВЕРНУВСЯ В УКРАЇНУ ЗНЕРУХОМЛЕНОЮ
Завідувачка відділення фізичної та реабілітаційної медицини Нейроцентру Наталя Олашин уже понад чотири роки працює з пораненими військовими, які зазнали важких черепно-мозкових травм та ушкоджень спинного мозку. Лікарка може не пам’ятати ім’я чи прізвище пацієнта, але тримає в голові номер палати. Вона неодмінно дає кожному свій номер телефона, слідкує за подальшою долею, готова піти на каву чи з’їсти разом тортик й у разі чого відповісти на запити про допомогу.
– Якщо говорити про статистику за рік – із червня минулого року по червень теперішнього – то через наше стаціонарне реабілітаційне відділення пройшло понад 60 військовослужбовців. До нас хлопці потрапляють після того, як їх застабілізували, після первинних курсів лікування, коли вже немає потреби в ургентних операціях. Ми займаємося саме комплексною реабілітацією. Наш профіль – важкі черепно-мозкові травми, ушкодження спинного мозку та периферичної нервової системи. Легких випадків немає, кожен другий пацієнт надзвичайно важкий, – розповідає Наталя.
Медикиня наголошує, що в їхньому випадку «важкий» – людина з порушенням рухових функцій, яка потребує постійного догляду через ушкодження головного або спинного мозку.
Цікавлюся, як при всьому навантаженні лікарка пам’ятає своїх пацієнтів.
– Це вже професійне – пам’ятати саме за людиноцентричною історією боротьби. Пригадую випадок: до нас потрапив військовий Аркадій із важкою травмою спинного мозку. Його історія вражає: пораненим він опинився в оточенні, тиждень самотужки діставався до своїх. У нього був уражений спинний мозок, ноги не працювали. Аркадій тиждень повз полями, їв кукурудзу, яку вдавалося знайти, пив воду з калюж. Ну і доповз не до своїх… Потрапив у полон. Там лікували абияк – зробили операцію, але погано, тож коли його нарешті за півтора року звільнили, стан був дуже важким. До нас він прибув із жахливими пролежнями, важкими тазовими розладами, зовсім не міг рухати ногами… Чоловіку тоді було за 50 років. Складно навіть уявити, що він пережив у полоні. Але Аркадій мав таку колосальну мотивацію, що мені самій хотілося брати з нього приклад! Людина горіла бажанням жити далі, відновитися й бути самозарадним.
Олашин зазначає, що в Нейроцентрі немає фіксованого дедлайну, мовляв, «три тижні реабілітації – і на виписку».
– Ми працюємо за реабілітаційними цілями, короткими та довготривалими. Аркадія вчили заново жити в побуті: самостійно перевертатися в ліжку, вдягати та знімати штани й шкарпетки, пересідати з ліжка в колісне крісло. Ми навіть відпрацьовували найважчу навичку – пересідання з підлоги в колісне крісло на випадок, якщо він впаде, а поруч нікого не буде. Адже реабілітація не має обриватися в лікарні, людина повинна бути готовою до соціуму. Він пройшов у нас два курси – це щонайменше два місяці роботи. Завершував реабілітацію в іншому закладі. В Аркадія був чіткий план: повернутися додому, зайнятися ремонтом автівки і поратися на городі. Така мотивація заряджала навіть персонал!
ШУКАТИ СЕНС ЖИТТЯ, ЩОБ ВСТАТИ З ЛІЖКА
За словами лікарки, мотивація пацієнта – понад 50 відсотків успіху.
– Бувають випадки, протилежні Аркадієвому. Коли людина не бореться, опускає руки. Так стається, коли немає сім’ї, кидає дружина. За ці роки ми різне бачили. Коли дружина приїжджала до важкопораненого чоловіка, брала його картку, ішла в банк, знімала кошти і їхала геть, а він лишався тут… Для таких людей в нашій мультидисциплінарній команді працює психолог.
Наталя згадує, як один із пацієнтів повністю закрився в собі, не йшов ні з ким на контакт.
– Але в певний момент він відкрився мені. Відверто сказав, що не бачить сенсу жити далі, адже у нього нікого немає, а через травму спинного мозку повністю втратив можливість рухати ногами. Я робила все можливе, щоб його змотивувати. Подовжила курс реабілітації, ставила маленькі побутові цілі. Казала: «Я розумію, що не можу повністю відчути ваш біль, бо я не на вашому місці. Але я бачу, як вам важко. Шукаймо мотивацію разом – хоча б у простих речах, у тому, чим ви займатиметеся далі». Це викликало в мене неймовірний внутрішній дисонанс і біль – після розмови з ним я ледве стримувала сльози, плакала уже за межами палати. Але ми знайшли до нього підхід. Відшукали його побратимів через Facebook, встановили контакт із ними. Це спрацювало, чоловік ожив. Для багатьох хлопців стає порятунком, коли вони групуються й підтримують один одного. Після виписки тримаємо контакт, я просила його телефонувати, скидати фото та відео своїх маленьких успіхів. Ми тут справді віддаємо пацієнтам частинку свого життя, тому до багатьох прив’язуємося всією душею, – ділиться співрозмовниця.
ЧАСОМ ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ І З РІДНИМИ…
– Є пацієнти після важких поранень, з надзвичайно складними комбінованими ураженнями. Наприклад, коли діагностовано тетраплегію (не працюють усі чотири кінцівки), є дефект кісток черепа (нема частини кістки) і водночас у людини суттєво знижений когнітивний рівень. У таких випадках додається важка робота з родичами. Рідним дуже важко прийняти реальність: вони часто сподіваються, що можна дати якісь «чарівні ліки» – і людина стане такою, як раніше. Постійно запитують: «Чому він мене не розуміє? Чому так поводиться?». Треба усвідомити, що бувають випадки, коли медикаменти не допомагають, бо ушкоджена лобна частка головного мозку. Рідним треба навчитися доглядати за такими людьми. Не всі до цього готові, – каже Олашин.
Лікарка згадує про одного з пацієнтів з тетраплегією, з яким у нейроцентрі пройшли колосальний шлях відновлення.
– На попередніх етапах евакуації йому передчасно зняли трахеостому, виникла важка гнійна інфекція, він був на зондовому годуванні. Ми повторно встановлювали трахеостому, долали інфекційні ускладнення. Фізично ми його буквально витягнули: людина, у якої не рухалися руки й ноги, на момент виписки змогла зробити перші кроки за допомогою ходунків! Для нас це була величезна перемога. Потім він продовжив відновлення за місцем проживання.
Вона розповідає про пацієнта з позивним «Ніхто», який потрапив до Центру після важкої травми голови.
– Спочатку він не переміщувався самостійно, але поступово почав ходити. Навіть після виписки, коли бував в Ужгороді, завжди приходив до нас у гості ділитися успіхами. Ще один хлопець із Харкова під час лікування у нас та інших медзакладах став блогером. Він постійно знімав відео свого прогресу. Прибув до нас дуже виснаженим і худим, тепер вже пробує бігати.
За її словами, найбільша нагорода для працівників Центру – коли реабілітація не закінчується в стінах лікарні, а дає змогу людині самостійно обслуговувати себе вдома та повернутися в соціум.
МАСТХЕВ ДЛЯ РЕАБІЛІТОЛОГА: «ЛІТУЧКИ» І СПОРТЗАЛ
Щовівторка мультидисциплінарна команда нейроцентру збирається на робочі «літучки».
– Розбираємо індивідуальні реабілітаційні плани пацієнтів. Дивимося на динаміку за тиждень: якщо ціль досягнута – ставимо нову; якщо ні – коригуємо підхід, додаємо нові вправи чи зміщуємо акценти. Як лікар, я навчилася бути холоднокровною в хірургії, але коли знімаю цю броню, стаю звичайною людиною. Яка втомлюється, переживає, плаче, прокручує в голові складні випадки і часом емоційно не витримує. Коли працюєш у реабілітації, відкривається любов до людей і до своєї професії, – розповідає Олашин.
Вона зазначає, що реабілітаційну команду Центру постійно розширюють, залучають та навчають нових фізичних терапевтів.
– Треба розуміти, що реабілітація – це також важка фізична праця. Пацієнти бувають соматично ускладнені, з масою тіла 150–180 кг. Аби навіть перевести з лежачого в сидяче чи вертикальне положення, часто потрібно щонайменше двоє людей. Наші фахівці після роботи регулярно ходять до тренажерного залу, щоб мати силу піднімати пацієнтів із ліжка.
Лікарка додає, що під час повномасштабної війни їм суттєво допомагає те, що завдяки державі, меценатам, українським і міжнародним благодійним фондам кардинально покращилася матеріально-технічна база Центру:
– Нам допомогли із сучасним обладнанням, і ми навіть змогли відкрити додатковий зал для реабілітації.
«КРАЙНЯ ЛІКАРНЯ В УКРАЇНІ, ДАЛІ – ЄС»
Якщо в реабілітації приймають пацієнтів після медикаментозної та хірургічної допомоги, то нейрохірург Андрій Потокій із колегами безпосередньо лікує поранених.
– Ми географічно так розташовані стосовно решти областей України, що до нас пацієнти потрапляють уже після низки попередніх етапів медичної евакуації. Шлях пораненого чи хворого військового зазвичай починається з «нуля» або з прифронтового тилу. Логістичний ланцюжок вибудуваний чітко: далі – Дніпро, Київ, Вінниця чи Львів, звідки пацієнтів везуть до нас. Ми – крайня лікарня в цій системі, саме на нас закінчуються всі основні діагностично-лікувальні процеси. Далі тільки Євросоюз, – каже Потокій.
Додає: якщо попередні етапи евакуації працюють за принципом військового конвеєра, – застабілізував, покращив стан і передав далі, бо на черзі «новий», то в нейроцентрі доліковують, «розгрібають» наслідки попереднього лікування.
– Якщо у пацієнта є дефекти кісток черепа – робимо реконструктивну пластику. Якщо виникають проблеми з ранами – плекаємо й загоюємо їх. У разі виникнення посттравматичних ускладнень (наприклад, гідроцефалії, яку в народі називають водянкою мозку) – ліквідовуємо це. Коли внаслідок поранень травмовані нерви й виникають паралічі – оперуємо нервові стовбури, – зазначає лікар.
Загалом, каже Потокій, усю патологію військовослужбовців, з якою працюють медики, можна розділити на три категорії: соматичні захворювання (війна не скасовує інсульти, інфаркти чи гострі апендицити), травми (падіння з бронетехніки, ДТП) та поранення (мінно-вибухові, уламкові та вогнепальні).
– Наш Центр приймає поранених із березня 2022 року. І різниця між тим, що було на початку повномасштабного вторгнення, і що ми спостерігаємо у 2025–2026 роках, – суттєва. Раніше щочетверга до нас привозили етапний транспорт із важкими пацієнтами. За один заїзд – по 3–5, а іноді й 6 надзвичайно важких поранених. Доводилося працювати в умовах сортування, надавати невідкладну допомогу на місці. Траплялися й дуже занедбані пацієнти з попередніх етапів: прифронтові шпиталі були перевантажені колосальним потоком, і лікарі фізично мусили передавати далі тих, хто міг витримати дорогу. Так у травні 2022 року до нас із Кіровоградщини привезли бійця у критичному стані: під просякнутою кров’ю пов'язкою виявили фрагменти кісток черепа, лікворею та руйнування мозкової речовини. Очевидно було, що на попередніх етапах йому не встигли провести вторинну хірургічну обробку. Спільними зусиллями з пластичними хірургами рану очистили, уникнули менінгіту й після тривалого лікування у Центрі ми виписали його додому у відпустку за рішенням ВЛК, – пригадує Андрій Потокій.
Тепер, додає він, ситуація з пораненими кардинально змінилася:
– Важких поранених, евакуйованих безпосередньо з передової через всю країну, стало значно менше. Останнім часом бували тижні поспіль, коли до нас не надходило жодного пацієнта. Це обумовлено змінами на війні: через дистанційні удари FPV вибухи настільки потужні, що з «нуля» часто просто нікого рятувати – люди гинуть на місці. Кількість поранених середнього та легкого ступенів, які спроможні «гастролювати» логістичними ланцюжками по всій Україні, суттєво зменшилася, тож наші колеги у Вінниці, Києві чи Львові стали вільнішими. У них з'явилися ресурси, обладнання й ліжка, щоб затримати пацієнта в себе, пролікувати до кінця й виписати у відпустку за станом здоров’я без потреби евакуювати на Закарпаття. Тому тепер більшість наших госпіталізацій – це ургентна допомога під час інсультів чи планові нейрохірургічні втручання (наприклад, дискогенні патології хребта) для військовослужбовців, які проходять службу в нашому регіоні або яких направляють до нас безпосередньо із підрозділів. Командирам добре відомо, де, що і як лікують, черезтинне радіо працює: військові знають про якість лікування, сучасне обладнання і людське ставлення нашого персоналу.
За його словами, за п’ять років великої війни через їхній Центр стаціонарно пройшло від 1500 до 1700 військовослужбовців.
– Для невеликого закладу, як наш, це колосальне навантаження, – зауважує Потокій.
ТУТ БУЛИ Й ВЕСІЛЛЯ
Директор Центру нейрохірургії та неврології Андрій Смоланка ділиться випадками, які назавжди закарбувалися в пам’яті медичного колективу: від складних операцій та апробування унікальних міжнародних методик – до романтичних і водночас драматичних історій кохання на тлі важких поранень.
– Однією з таких історій, що згуртувала весь Центр, стало весілля пораненого спецпризначенця Вадима. Хлопець потрапив до Ужгорода зі Львова з надзвичайно важким і болючим ураженням кінцевих відділів спинного мозку та спинальних нервів. Біль був таким нестерпним, що його не знімали навіть найпотужніші знеболювальні та морфін. На тлі нестерпного нейропатичного болю поруч із Вадимом перебувала його дівчина, сама родом із нині окупованої території Луганщини. Хлопець переміщувався на колісному кріслі, вона підтримувала. Пропозицію одружитися Вадим зробив їй ще у Львові, а весілля провели у нас. За чинним законодавством під час війни командир може реєструвати шлюб, тож він приїхав до нас у Центр, а я як директор медзакладу також підписував офіційний документ про шлюб. Церемонію Вадиму з дружиною ми влаштували в конференц-залі лікарні – із весільним рушником, тортом, квітами й шампанським.
Вадим запам’ятався Андрієві Смоланці не тільки історією із одруженням.
– Його випадок потребував пошуку складних медичних рішень. Ми не оперували більше, не бачили ефекту від подальшого втручання. Хоча згодом його направили в Німеччину, там це втручання таки провели (бо воно було законтрактовано), але результату не дало. Вадима згодом за державною програмою МОЗ направили до Іспанії, де встановили нейростимулювальну систему – підшкірний генератор імпульсів та електрод, виведений вище від ділянки ураження корінців спинного мозку для постійної імпульсної стимуляції та пригнічення болю. Це новітня методика лікування таких випадків, що в Україні також застосовується. Вадим був одним із перших, хто її апробував. Уже пізніше в Києві йому модернізували цю систему на новий електрод, що допомогло суттєво знизити залежність від болю й дало змогу переміщуватися. Раніше саме пекельний біль позбавляв молодого чоловіка можливості ходити, – розповідає Смоланка.
КУЛЯ ПІД СПОСТЕРЕЖЕННЯМ
У нейроцентрі траплялися випадки, які лікарі називають дивовижними.
– Один із військовослужбовців потрапив до закладу з кулею від АК, яка застрягла в мозку. Куля зайшла через очний отвір в черепі, пройшла крізь шлуночки мозку, рикошетом відбилася від потиличної кістки й застрягла у мозку біля скроні. Ми не вірили своїм очам! Що унікально: той чоловік прийшов до нас на обстеження своїми ногами, це поранення дивом не спричинило паралічу, і його випадково виявили під час КТ голови. Оцінивши ризики відкритої операції на голові і те, що немає гострої симптоматики, наші лікарі вирішили не ризикувати й залишили кулю під спостереженням. Медики наглядають за цим чоловіком, – каже Смоланка.
Він зазначає, що наслідки важких черепно-мозкових травм, контузій та вогнепальних уражень мозку відгукуватимуться ще багато років:
– Ризиком для суспільства у майбутньому є посттравматична епілепсія та сповільнені неврологічні розлади, які потребуватимуть постійного медичного супроводу й контролю.
ДВОЄ МЕДИКІВ ЗАГИНУЛИ…
Нині у Нейроцентрі намагаються підтримувати максимально комфортні умови для тривалого перебування поранених. За ініціативи команди клініки та волонтерів на двох поверхах закладу облаштували бібліотеку, де також є настільні ігри. Цей простір має великий попит серед бійців, які місяцями перебувають на лікуванні. Також у палатах встановили телевізори, купили підписку на інтернет-ТБ.
Війна зачепила й сам колектив Центру нейрохірургії. Четверо співробітників закладу тепер служать у лавах Збройних Сил України на медичних посадах та у військкоматах. Із глибоким болем у нейроцентрі згадують двох своїх колишніх фізичних терапевтів, які в перші дні повномасштабного вторгнення разом мобілізувалися до прикордонних військ. Це Володимир Вудмаска та Іван Буцко. Під час боїв під Бахмутом хлопці загинули в один день внаслідок ворожого прицільного обстрілу по будинку, де перебував їхній медичний пункт. Для всього колективу Центру це стало важким ударом. Колег тут пам’ятають, підтримують їхні родини.
ВІЙНА ДАЛА ГІРКИЙ, АЛЕ КОЛОСАЛЬНИЙ ДОСВІД
Коли мова про рівень української військової медицини та нейрохірургії, лікарі ужгородського Нейроцентру впевнено спростовують застарілі стереотипи про «виражену перевагу» закордонних клінік. П’ять років повномасштабної війни дали українським фахівцям гіркий, але унікальний досвід, якого не має жодна країна Заходу.
Андрій Смоланка каже, що на міжнародних заходах та конференціях іноземні колеги прагнуть переймати досвід саме в українців.
– Специфіка поранень, з якими щодня працюють наші медики, а це складні осколкові ураження периферичних нервів, важкі черепно-мозкові травми та прошиті кулями хребти, – для більшості західних клінік залишається тільки теоретичною загрозою, адже в цивільному житті вони стикаються хіба що з наслідками падінь із висоти чи автомобільних аварій.
Він розповідає, як до Центру нещодавно приїздив американський нейрохірург, що регулярно виконує складні ендоваскулярні втручання на ангіографі. Іноземний гість, зайшовши в операційну, був вражений оснащенням та рівнем підготовки українських колег.
– Він відверто сказав, що ужгородські нейрохірурги роблять операції на такому ж високому рівні, як і в США, виконуючи весь спектр втручань. Тому консультативної допомоги з його боку тут просто не потребували. Ми пояснюємо колегам з-за кордону, що нині їхня допомога потрібна не так в навчанні, як із логістикою дорогих витратних матеріалів, які складно проводити через благодійні програми, – наголошує Смоланка.
Щодо загального забезпечення медустанови, то за останні роки ситуація суттєво поліпшилася завдяки централізованим постачанням Міністерства охорони здоров’я.
– Ми отримали сучасний операційний мікроскоп та інше високовартісне обладнання. Найбільшою ж практичною проблемою залишається висока вартість певних витратних матеріалів та імплантів. Програма медичних гарантій має низькі тарифи, які не покривають закупівлю високоякісних імплантів, змушуючи обирати між бюджетом та якістю. Крім того, під час оперативних втручань на судинах (наприклад, для закриття аневризм) вартість одного стента чи набору катетерів може сягати від 500 тисяч до мільйона гривень, – каже Андрій Смоланка.
Він зазначає, що аби розв’язати це питання, Центр комбінує допомогу благодійників та обласні бюджетні програми – зокрема, обласна рада додатково виділила 5 мільйонів гривень на закупівлю необхідних матеріалів. Завдяки цьому для військовослужбовців усі операції та імпланти є безоплатними.
Попри повне забезпечення, медики іноді стикаються з прикрими курйозами.
Андрій Смоланка пригадує випадок, коли безплатно прооперували військового, зробивши пластику дефекту кісток черепа та встановивши якісний імплант коштом благодійників. Дружина бійця залишила публічну подяку лікарні на своїй сторінці в соцмережах. Однак згодом, випадково зайшовши на її профіль, команда Центру з подивом виявила, що жінка відкрила приватний збір коштів «на імплант чоловіку», стверджуючи, що вони купували його самі. Такі ситуації, коли хтось прагне монетизувати своє горе, обурюють персонал, адже люди в соцмережах можуть не заглиблюватися в деталі збору.
Тепер лікарі шукають нові шляхи прямої співпраці із закордонними благодійниками. Зокрема, під час візиту американського нейрохірурга вдалося досягти домовленостей про контакти безпосередньо з компаніями-виробниками імплантів зі США. Оскільки саме американські фірми є основними розробниками цих високотехнологічних імплантів та стентів, разом із колегами з-за кордону в Центрі випрацьовують офіційний благодійний канал, щоб забезпечувати українських пацієнтів такими витратними матеріалами.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото авторки й ті, що надав Обласний клінічний центр нейрохірургії та неврології