25 років минуло… Наприкінці червня 2001 року відбувся історичний візит понтифіка в Україну. Дуже треба нині нагадати про нього…
23 червня 2001 року в аеропорту Бориспіль приземлився літак із людиною, чий моральний авторитет на той момент перевершував авторитет більшості світових лідерів. Для України це був не лише перший візит Папи Римського. Це був символічний вихід із пострадянського простору та нагадування про її належність до європейської культурної та духовної традиції. Однак сьогодні цю історичну подію згадуємо ще й у контексті непростих українсько-польських відносин. Формулою понтифікату Івана Павла ІІ було християнське прощення, а заклик до взаємного прощення й подолання тягаря історичного минулого став одним із головних мотивів його візиту до України.
Український контекст
Перша половина 2001 року в Україні пройшла під знаком глибокої політичної турбулентності, спричиненої вже підзабутим «касетним скандалом». В країні відбулися акції «Україна без Кучми», що супроводжувалися масштабними вуличними протестами опозиції, яка звинувачувала Леоніда Кучму у співучасті в зникненні та вбивстві журналіста Георгія Ґонґадзе. У квітні 2001 року проросійські сили та олігархічні фракції у Верховній Раді відправили у відставку уряд прем'єр-міністра Віктора Ющенка, який мав високу підтримку на Заході. Це посилило розкол у суспільстві. Також всередині країни існувало гостре протистояння між Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП), яка виступала категорично проти приїзду Папи, та Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ) і Київським патріархатом (УПЦ КП), які візит палко підтримували.
Офіційний Київ перебував у стані хиткої багатовекторності. Запрошення Папи Римського українським Президентом було стратегічним кроком, покликаним продемонструвати світові, що Україна – це самостійна, суверенна європейська держава, а не «задній двір» Російської Федерації; держава, яка здатна гарантувати свободу віросповідання та є безпечним майданчиком для глобальних лідерів.
Візит сприяв частковому виходу України з міжнародної ізоляції, а присутність понтифіка поруч із Леонідом Кучмою позитивно впливала на міжнародний імідж української влади. Увага преси та мільйонів громадян переключилася з політичних скандалів і протестів на історичну та духовну подію. Крім того, демонструючи дружній прийом Ватикану, Кучма показував Путіну, який на той час лише рік перебував у ролі президента, що Україна має альтернативні вектори інтеграції і не збирається повністю здавати суверенітет Москві.
Папа, РФ і примара Гітлера
Перебування Івана Павла ІІ на українській землі викликало різко негативну реакцію РФ. Тодішній російський патріарх Алексій ІІ назвав це «вторгненням на канонічну територію» та заявив, що поїздка завдасть шкоди православно-католицьким відносинам. На знак протесту він здійснив паралельний візит до Білорусі, де наголошував на єдності «трьох братніх народів». Критику озвучували й російські політики та чиновники. Хтось, як Жириновський, більш непримиренно, хтось, як от новопризначений посол РФ в Україні Віктор Черномирдін, обережніше. Останній заявив, що візит Папи є справою України, але «не дуже правильним» кроком. Натомість радикальні націоналістичні та навколоцерковні кола в Росії, за мовчазної згоди Кремля, розгорнули масштабну кампанію проти понтифіка, звинувачуючи його в «католицькій експансії» та навіть проводячи абсурдні паралелі з нацистським вторгненням 1941 року до СРСР і Гітлером. Подібна маячня поширювалася через маргінальні організації, православно-націоналістичні медіа та проросійські сили в Україні. У такий спосіб російська пропаганда намагалася залякати православних вірян і подати візит понтифіка як загрозу традиційним зв’язкам України з Росією.
Український візит Папи і Польща
Для Польщі візит Івана Павла II до України в червні 2001 року став подією колосального національного та геополітичного значення. Поляки сприймали понтифіка не лише як духовного лідера, а як свого найвпливовішого у світі земляка, який здійснює історичну місію примирення та повернення України до європейського цивілізаційного простору.
Польська преса вела цілодобові репортажі з Києва та Львова. Тональність матеріалів провідних видань (Gazeta Wyborcza, Rzeczpospolita, Wprost) була піднесеною, але водночас глибоко аналітичною. ЗМІ писали, що Папа руйнує ментальні кордони в Європі. Вони наголошували, що понтифік ступив на землю, яку Москва століттями вважала своєю виключною зоною впливу. Журналісти з гордістю та зворушенням відзначали, що 81-річний Іван Павло II, попри важку хворобу, практично всі свої промови виголошував бездоганною українською мовою. Польські медіа гостро висміювали та критикували протести УПЦ МП та заяви російських політиків (зокрема Жириновського). Російську реакцію описували як «страх втратити імперські позиції». Окрему увагу ЗМІ приділяли візиту до Львова, який для багатьох поляків є містом із глибоким історичним сентиментом. Преса підкреслювала, що Папа приїхав туди не ділити, а об’єднувати українців і поляків.
Польський політикум продемонстрував рідкісну для країни абсолютну єдність – візит гаряче підтримали як ліві, так і праві сили: Президент Александер Кваснєвський (лівоцентрист), один із головних архітекторів українсько-польського зближення, публічно заявляв, що цей візит є історичним шансом для України остаточно закріпити свій європейський вибір і вийти з-під тіні Росії. Польські дипломати та уряд зазначали, що місія Папи повністю збігається з головною стратегічною метою польської зовнішньої політики – бути «адвокатом України в Європі» та сприяти її майбутній інтеграції до ЄС і НАТО.
Зробити крок назустріч одне одному
Візит Івана Павла II став потужним каталізатором для історичного примирення між двома народами, чиї відносини досі були отруєні важким минулим (зокрема, Волинською трагедією та польсько-українською війною 1918–1919 років). «Прохаючи прощення за помилки, вчинені у далекому й близькому минулому, ми також зі свого боку запевняємо прощення за заподіяні нам несправедливості…». Саме ці слова виголосив понтифік одразу ж після прильоту в Бориспільський аеропорт. Хоча ця заява торкалася міжконфесійних питань між католиками та православними християнами, було зрозуміло, що вона має більш широкий контекст.
Ключовою подією візиту став беатифікаційний процес у Львові 26 червня 2001 року, де Папа проголосив блаженними 27 греко-католицьких мучеників, які загинули внаслідок більшовицького терору. У своїй промові понтифік вимовив історичні слова: «Настав час звільнитися від болісного минулого! Християни обох народів повинні йти разом в ім’я єдиного Христа, до єдиного Отця, під проводом того самого Духа, який є джерелом і принципом єдності. Нехай прощення – дароване й отримане – розіллється цілющим бальзамом у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті люди поставлять те, що єднає, вище того, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємоповазі, братерській співпраці та справжній солідарності». Наступного дня, 27 червня, під час промови перед месою у Львові з подібними словами від української сторони виступив кардинал Любомир Гузар, тодішній ґава УГКЦ. Це заклало теологічний та моральний фундамент для формули «Прощаємо і просимо прощення».
Візит Папи дав поштовх до вирішення гострого політичного конфлікту навколо відновлення польських військових поховань (Цвинтаря Орлят) у Львові. Завдяки закликам понтифіка до миру, українська та польська влада змогли знайти компроміс. І, попри те, що відкриття меморіалу у 2002 році через обопільні політичні розбіжності та суперечки скасували, його офіційно все-таки відкрили у 2005-му.
Візит зняв значну частину психологічної напруги між суспільствами. Поляки побачили в українцях європейську націю, яка прагне свободи, що згодом трансформувалося у безпрецедентну підтримку України з боку Польщі під час Помаранчевої революції 2004 року, Революції Гідності (2013-2014) та сьогоднішньої героїчної боротьби проти російської агресії.
Подолати тягар історії
Можна сказати, що Іван Павло ІІ суттєво ошляхетнив польсько-українські відносини. І слова про прощення і примирення, сказані Папою у Києві та Львові не були випадковими. Бо ще 1991 року, виступаючи в Перемишлі, під час свого четвертого візиту до Польщі, він сказав: «Скільки гіркоти й страждань зазнали наші народи протягом останніх десятиліть… Нехай відбудеться очищення, яке загладить старі суперечки, претензії й недовіру і призведе до взаємного пробачення давніх кривд… Розпалювання націоналізму та упереджень було б діянням, спрямованим проти християнської ідентичності: разючим анахронізмом, негідним двох великих народів».
Варто згадати, що в 1965 році, в посланні польських єпископів до німецьких єпископів, з нагоди тисячоліття хрещення Польщі, містилися відомі слова про примирення: «Ми даруємо прощення і просимо про нього». Це був безпрецедентний крок примирення між поляками і німцями після закінчення Другої світової війни. Одним із підписантів листа з польського боку був кардинал Кароль Войтила – майбутній Папа.
У 2003 році, з нагоди 60-их роковин Волинської трагедії, Папа звернувся з Посланням до українців і поляків, в якому знову наголосив на необхідності примирення, незважаючи на тягар минулого: «Нове тисячоліття, в яке ми нещодавно вступили, вимагає, щоб українці та поляки не залишалися поневоленими сумними спогадами про минуле. Розмірковуючи над минулими подіями в новій перспективі та прагнучи побудувати краще майбутнє для всіх, нехай вони дивляться один на одного поглядом примирення», – писав понтифік.
І ще: «Церква пропонує таку ж позицію світській спільноті, заохочуючи кожного до щирого примирення, усвідомлюючи, що немає справедливості без прощення, а співпраця без взаємної відкритості буде крихкою. Це ще більш нагально, коли розглядається необхідність виховання молодих поколінь у дусі примирення та побудови майбутнього, вільного від обмежень історії, накопиченої недовіри, упереджень та насильства», – додає Іван Павло II, чітко вказуючи, що немає «справедливості без прощення». Цей підхід ґрунтується на християнській духовності та моралі, яка вчить, що ставка на непрощення є руйнівною і суперечить настановам Ісуса Христа. Справедливість можлива лише через взаємне прощення і тільки після нього – в іншому разі це буде подоба помсти і відплати, язичницьким «око за око». І цей християнський підхід є невід’ємним елементом примирення як у його духовному, так і у світському вимірах.
Історичні суперечки між Україною і Польщею існували й 25 років тому. Але тоді знайшлася моральна постать світового масштабу, яка закликала не забувати правду, але не дозволяти минулому зруйнувати майбутнє. Саме таку місію виконав Іван Павло ІІ, коли говорив про взаємне прощення, відповідальність і християнське примирення. Сьогодні, коли історичні питання знову загрожують політичному партнерству двох держав, його слова звучать майже як застереження. Тож історичний візит Папи Івана Павла ІІ в Україну 2001 року згадуємо сьогодні не стільки як ювілейну подію, а радше як моральний дороговказ для сучасних українсько-польських відносин.
Як зауважив Мирослав Маринович: «…цей святий Папа був білим вітрильником надії для всіх, хто прагнув свободи, миру й порозуміння. За це йому й буде у віках велика вдячність і вічна пам’ять».
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото: Папа Іван Павло ІІ під час святої меси у Києві.25.06.2001 / Фото Укрінформ