Яким чином місто та жінки однієї сім’ї долали холод, збройний конфлікт та брак електрики під час окупації та під ворожим вогнем росіян
Домінікія Слуднова до захоплення Києва у 1941 році чекала на народження дитини. В липні 1941 року в неї з’явилася перша дитина. Жінка залишалася в місті, поділяючи долю великої кількості жителів, покинутих без допомоги та необхідних ресурсів. Після окупації Києва 14 вересня гітлерівцями, чоловік Домінікії, шофер, за наказом начальства перейшов у підпільний рух. Його було схоплено гестапо майже відразу після захоплення Києва під контроль. Доля Івана була вирішена – чоловіка стратили у першій хвилі розстрілів у Бабиному Яру.
У сімейних розповідях Домінікія ділилася, як з дитиною на руках вона стукала взимку 1941 року у двері військової комендатури. Під час одного з таких відвідувань до неї підійшов німецький офіцер, який повторював «матка, матка, іді, іді», виганяючи її звідти. Однак, німець швидко занурив руку в дитячий одяг. Вже вдома жінка знайшла у пелюшках гроші. Це дало їй змогу проіснувати під час окупації певний час. Цей випадок став сімейною легендою, яку жінка розповідала і дітям, і внукам.
Саме історія виживання матері в холодну зиму 1941 року зараз допомагає Надії Качалці, другій дочці Домінікії, витримувати російські атаки та морозну київську зиму 2026 року. Сьогодні 76-річна Надія Сергіївна в теплому одязі зігрівається біля слабко теплих батарей. Вона виводить на прогулянку собаку, піднімаючись і спускаючись пішки на 6-й поверх, і радіє можливості зарядити телефон та лампу в крамниці, де є світло та тепло, незважаючи на 12-годинні відключення електроенергії.
Жінка, незважаючи на умови, може ходити самостійно і говорить, що досвід матері для неї зараз є тим важливим фактором, який підтримує. «Вони виживали у значно гірших, складніших обставинах, які не можна порівняти з теперішніми», – зазначає пані Надія.
Співрозмовниця шкодує, що не розпитала маму, коли та була жива, про всі деталі її життя. «Мама не все розповідала, мабуть, не хотіла ділитися таким досвідом», – пояснює вона.
…Насправді радянська історія звертала увагу на глобальні події і майже не відображала повсякденне життя звичайних людей. Крім того, міфів і легенд окупаційного періоду Києва в радянському історичному описі також є чимало: від «підірваного фашистами» Хрещатика (що було навпаки) до футбольних «матчів смерті» та розстрілу гравців (що також було вигадкою радянської пропаганди).
Подвиги радянських героїв учили на пам’ять у школах, а от питання, чому так швидко було захоплено Київ чи як жилося киянам без електрики, тепла та їжі, тоді навіть не піднімали. Довгий час існували лише спогади, які передавалися з уст в уста. Лише у 90-ті почали з’являтися книги спогадів, де записували щоденні історії виживання киян у холодні 1941–1943 роки.
ДЕМОГРАФІЯ
- 1941–1942 роки
У 1939–1940 рр. кількість населення Києва збільшувалася: за переписом 1939 р. у місті було приблизно 847 000 жителів, а вже наступного 1940 року оцінка показувала 930 000 людей (у тому числі велика кількість євреїв) – це перед початком війни. Восени 1941 року в місті залишилося приблизно 400 000 людей – після призову до армії (близько 200 000) та евакуації (близько 325 000 перед боєм). За деякими оцінками, до листопада 1943 року кількість мешканців ще значно зменшилася (за іншими джерелами – навіть до десятків тисяч), але в цьому питанні є різні цифри; точних архівних обчислень на рівні сучасної демографії у відкритих джерелах немає.
- 2025–2026 роки
Як і в 1941-му, точну кількість людей у Києві під час війни визначити важко. Зараз використовують непрямі способи: дані мобільних операторів, навігаційних служб, пасажиропотоки. Ці розрахунки дають лише орієнтовну картину, але іншої інформації сьогодні немає, та й повний перепис населення проводився дуже давно.
За цими оцінками, восени 2025 року в Києві фактично мешкало приблизно 3,6–3,8 мільйона людей. Це більше, ніж офіційна кількість зареєстрованих жителів. Столиця залишається місцем концентрації роботи, гуманітарної допомоги, лікарень та відносної безпеки, тому сюди повертаються після звільнення територій та тимчасового виїзду кияни, а також внутрішньо переміщені особи.
Проте, після січневих російських ударів по теплоелектроцентралях та енергосистемі місто знову почало пустіти. За словами мера Віталія Кличка, який закликав містян виїжджати, Київ тимчасово покинули від 400 до 500 тисяч людей.
Однак, подібні звернення добре діють, лише якщо інфраструктура готова забезпечити виїзд містян у підготовлені райони з можливістю працювати дистанційно та без електрики. Працівникам соціальної сфери – в першу чергу лікарям, вчителям, соціальним працівникам, електрикам чи продавцям – покинути роботу означає занурити Київ у безлад. Тому на початку 2026 року в місті могло залишатися близько 3,1–3,3 мільйона жителів, але й ця цифра змінюється: частина людей виїжджає на декілька тижнів, частина – повертається, орієнтуючись на тепло, світло та безпеку.
ПОГОДА: ВИПРОБУВАННЯ ХОЛОДОМ
- 1941–1942 роки
Зима 1941–1942 років у Києві дійсно була холодною та сніжною, і це підтверджують як метеорологічні дані, так і численні згадки киян, німецькі окупаційні звіти та фотографії. За інформацією метеостатистики, грудень 1941 року був холоднішим за кліматичну норму зі стійким сніговим покривом, який з’явився вже наприкінці листопада та майже не танув до весни. Температура в окремі періоди опускалася до –20 °C і нижче, особливо у січні 1942 року, який запам’ятався як один з найморозніших місяців тієї зими.
Однак, вирішальним для киян була не тільки абсолютна температура, а поєднання холоду з повною відсутністю міської інфраструктури. У більшості будівель не було централізованого опалення, електрики, регулярного водопостачання. Пічне опалення, де воно зберігалося, залежало від дров, які доводилося здобувати самостійно, розбираючи паркани, сараї, меблі, а потім і частини покинутих будівель. У спогадах про зиму 1941–1942 років Київ часто описують як місто диму, де вранці над районами висіли сірі хмари від саморобних пічок.
Фотографії окупованого Києва показують глибокий сніг на вулицях, нерозчищені тротуари, людей, які рухаються вузькими стежками, протоптаними між снігових заметів. Міські служби майже не працювали, тому сніг не прибирали систематично. Це ускладнювало пересування, особливо для жінок із дітьми та людей похилого віку. У багатьох спогадах зима згадується як довга та виснажлива: люди жили в декількох шарах одягу, спали не роздягаючись. Важливо, що для киян це була перша воєнна та окупаційна зима, коли ще не було ані адаптації, ані досвіду. Саме тому в пам’яті вона залишилась як особливо важка, де до морозів додавалися голод, страх і невизначеність.
- 2025–2026 роки
Зиму 2025–2026 вже зараз кияни пов’язують зі звуками гудіння генераторів. Це головна ознака воєнного Києва: гул та дим. Метеорологічно зима 2025–26 років у Києві стала особливо відчутною не лише для синоптиків, а й для кожного, хто живе в умовах війни та енергетичних обмежень. За оцінками метеорологів, морози були в межах кліматичної норми, але їх тривалість та інтенсивність перевершували очікування. У середині та наприкінці січня 2026 року повітря в Україні неодноразово охолоджувалося до –17…–20 °C і нижче. Такі явища стали частиною більшого арктичного вторгнення холодного повітря.
Кліматологи звертають увагу, що зими у XXI столітті стають не просто холодними, а нестійкими – зі змінами від плюсових до дуже низьких температур у короткі проміжки часу. Це пов’язано із глобальними змінами клімату і, зокрема, через нестабільний арктичний вихор (про що раніше детально писав Укрінформ). Морозів чекали вороги, щоб прицільно обстрілювати великі міста. Важка ситуація з енергопостачанням посилюється відключенням опалення, проблемами з водопостачанням та низькою організацією роботи міських служб з прибирання снігу та ожеледиці.
Надія Качалка порівнює: «У нас зараз більш-менш нормальна ситуація. Важко порівнювати і говорити щось конкретне з тим часом, але зараз можна вийти зарядити в магазині ліхтар, можна купити продукти, вода є. Холодна, але є. І газ у нас є. Головне, що ми вже знаємо, як це жити без світла, в нас є цей спогад, досвід».
ЖИТЛО ТА ЛОГІСТИКА
- 1941–1942 роки
Домінікія ще до окупації почала орендувати кімнати у приватному будинку на Шулявці – на той час район був переважно забудований невеликими садибами. Ще до порушення німцями таємної радянсько-німецької угоди про ненапад Молотова – Ріббентропа родина в районі Батиєвої гори (Солом’янка) самовільно почала обробляти земельну ділянку, посадила картоплю. Долина річки Либідь стала зоною стихійних городів у 1941–42 роках. Люди, за спогадами та окупаційними звітами, самостійно розкопували схили, заплави та пустирі вздовж залізничних колій.
З посиленням обстрілів восени 1941 року цей район перетворився на «сіру зону». Домінікія згадувала, що місцеві радили пересуватися до городів поповзом, оскільки німці мали пункт спостереження на горі. Так само лежачи жінка викопувала картоплю і так само поповзом тягла мішки із зони ураження (кілзони, по-сучасному). Ця картопля, яку добували поповзом, допомогла жінці з дитиною вижити у дуже холодну зиму 1941–1942 років.
Від Шулявки до Батиєвої гори близько 4–5 кілометрів пішки – шлях, який міг займати більше години й вимагав обходів через зруйновані квартали. Після відступу радянських військ, який супроводжувався тактикою «випаленої землі», було зруйновано мости, електростанції та водопровід. З приходом німців ті змогли налагодити рух деяких трамваїв, проте місцеві переважно ходили пішки.
Домінікія мала одну важливу перевагу – пічне опалення. Дрова дозволили їй і дитині протриматись. А ось як описує побут киян у центрі в листопаді Олег Штуль-Жданович, член ОУН, який потрапив до окупованого міста разом із родиною Теліг (яких розстріляли у 1942 році): «Потім пані Олена (Теліга) з чоловіком переїхали на Караваївську. Там було ще гірше. Будинок не мав печей – був пристосований до центрального опалення. За тиждень чи два включили ТЕЦ, але почали тріскатися труби і опалення вимкнули. Вода замерзала і водопровідні труби тріскали, отже воду теж вимкнули. Згодом вимкнули й світло. До того треба додати, що й їсти не було що».
- 2025–2026 роки
Надія Качалка мешкає у панельному будинку, якому вже пів століття, в одному із найбільших спальних районів. До січня у квартирі відносно стабільно було світло, працював ліфт, була подача води та тепла. З початком холодів та обстрілів єдиним стабільним джерелом тепла залишається газ.
Трамваї донедавна для жінки залишались острівцем спокою – «коли він дзвенить тут недалеко, я розумію, що все добре». Іноді вона їздить метро і каже, що відчутно рідше стали ходити потяги, але те, що метро працює (згадуємо 2022 рік і метро лише як притулок), – це тепер важлива частина комунікації.
Надія Сергіївна підіймається на 6-й поверх пішки. Немолодій жінці важко підійматися, вона зупиняється на сходах, відпочиває. Розповідає, що дуже хвилюється за сусідів з дітьми й сусідку з трьома собаками, які «бігають туди-сюди» по кілька разів на день і повертається до спогадів сторічної давнини. «Мама жила на квартирі, де разом було 5 чи 6 сімей, тож вони тоді допомагали то молоком, то їжею, хто що дістав, так і виживали. Зараз, думаю, такого рівня допомоги менше, бо ми в окремих квартирах. Але ми всі тут спілкуємось, розпитуємо, чи потрібна допомога».
Її будинок має важливу перевагу перед іншими – газ. І поки газ та вода залишаються тими базовими зручностями, які є у киян. Питаю, що найважче з усіх обмежень: «Відсутність світла. До всього іншого я звикла, а ось ці відключення… я погано бачу, тому це найважче, напевно».
СТРАТЕГІЇ ВИЖИВАННЯ
- 1941
Життя в окупації не можна порівняти з умовами нехай і пошкодженого, але «свого» Києва, де працюють соціальні служби, є можливість мати легальну роботу, відкриті кафе, супермаркети та діють волонтерські організації. В окупації часів 40-х магазинних мереж не було, а генератори, які на той час існували, були великі й використовувались виключно для військових, для цивільного населення це була недоступна «розкіш».
Домінікія Слуднова отримувала допомогу від родичів із села, їй вдавалося навіть виїжджати до них за молоком. Вона переймала досвід сусідів: одна з бабусь навчила її хитрощам. За порадою старшої жінки Домінікія ходила на Деміївський ринок, купувала соняшникове насіння, смажила його й пішки несла на інший, Сінний базар – шлях у 6–7 кілометрів через усе місто. Бабуся також подарувала жінці «стаканчик», який мав менше ніж 200 грамів, а за пораду попросила склянку молока щодня.
- 2026
Надія Сергіївна – пенсіонерка і за станом здоров’я вже не має можливості підробити. Жінка каже, що стратегія виживання жінок того часу зрозуміла і нам сьогодні. З відсутністю електрики та тепла сповільнюється ритм життя. Важко навіть уявити, як пішки в холод долати такі відстані та годинами стояти на базарі: «А ще ж треба було приготувати щось, поратися, мала дитина».
Нині пенсія співрозмовниці трохи більше 5 тисяч гривень, й інфляція суттєво впливає на купівельну спроможність. Надія Сергіївна зізнається, що без підтримки рідних вона б не змогла вижити в нинішніх умовах. Жінка виживала у 90-ті роки завдяки городині та збиранню рослин. Нині поїздка на дачу на Чернігівщину – дороге задоволення, сама городина подорожчала. Але харчі сьогодні під час війни точно не є проблемою. Це не про голод в окупації XX століття.
Згадує жінка ту їжу, яку готувала мама під час Другої світової – пироги з бобових (квасолі чи гороху), супчики гарячі та рулі (розмочений сухий хліб з водою і трохи олії та солі): «Мама казала все своє життя, що сухарі завжди мають бути вдома». Гігієни як такої не було тоді, холодно – жінки відрами носили воду, гріли й мились раз на тиждень, а також прали вручну речі.
«І те, що ми зараз робимо: ставимо каструлі з водою, щоб нагрівалась і гріла приміщення, прання вручну, праски – це ж так десь працювало і тоді. Зараз люди навіть гарячими каструлями прасують одяг, навряд чи тоді була така потреба, а зараз наші люди знайдуть вихід не гірший», – сміється жінка, переглядаючи поради із соцмереж.
«Можна завжди знайти вихід із будь-якої ситуації, було б бажання», – так розуміє враження від переданих матір’ю історій Надія Качалка. Пошук способів виживання, відповідальність за власне життя у надзвичайно складних умовах формує, як це не звучить банально, стійкість. І серед цих факторів стійкості – особистий досвід. І так, успішний, якщо вдалось вижити.
Прощаючись, питаю, чи можна порівняти воєнні досвіди нинішній і минулого століття. «Я думаю, що ні, – відповідає Надія Сергіївна, – зараз ми у кращій ситуації, ніж тоді: магазини працюють, були б гроші, можна все купити. Є світло, хоча б іноді. Приготувати можна і харчі є. Інфраструктура, якою б вона не була пошкодженою, працює». Але крім матеріальної допомоги, вона має дещо цінніше – ту саму мамину стійкість.
Війна і ворог знову намагаються вкрасти життя, для цивільних і військових – час, звичний порядок і ритм життя, перетворюючи кожну, навіть побутову, справу на марафон витривалості. І хоча стратегії виживання, які ми хотіли б залишити в далекому минулому, знову повторюються в домівках наших батьків, вони ж і стають нашим спільним фундаментом.
Досвід Домінікії, яка повзла по картоплю під обстрілами, сьогодні відчувається в кожному кроці Надії на темних сходах шостого поверху. Це розповідь не про те, як важко бути слабким, а про те, як випробування змушують нас змінюватись, щоб змінити обставини навколо і перемогти. Зрештою, вижити й залишитися собою – це і є головна перемога над холодом будь-якого століття і над ворогом, який так хоче побачити наш гнів, розчарування і слабкість. Не дочекається. Як писала Леся Українка, «я в серці маю те, що не вмирає», – і це про всіх, хто продовжує створювати нові способи виживання у війні.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото: Геннадія Мінченка, Укрінформ.